— Господиня? — здивовано закліпав очима генерал Кессельрінґ.

Кардинал ді Контіні-Верчезе розсміявся.

— Та це у нас, холостяків, жарт такий. Того, хто наливає чай, звуть господинею. Це — англійська приказка, гер генерал.

Того вечора архієпископ Ральф був зморений, стурбований і знервований. Йому здавалося, що він нічого не робить, щоб наблизити кінець цієї війни, а тільки дріб’язково метушиться, намагаючись зберегти від руйнації пам’ятки давнини; з роками у нього з’явилася огида до інерції Ватикану. Сам він був консерватором за вдачею, та інколи равликова обережність тих, хто обіймав найвищі посади в Католицькій церкві страшенно його дратувала. Окрім скромних черниць та священиків, що працювали тут слугами, він багато тижнів не розмовляв із жодною простою людиною, з кимось, хто не мав би безпосереднього стосунку до політичної, духовної або військової сфери. В ці дні йому навіть молилося важче, Бог здавався далеким-далеким, за багато світлових років від нього, немов Всевишній самоусунувся від справ і надав своїм створінням у людській подобі повну владу і всі можливості для того, щоби знищити світ, який він для них сотворив. І Ральф вирішив, що саме тепер йому потрібна сильна доза Меґі та Фіони, сильна доза спілкування з кимось, хто б не переймався долею Ватикану та Рима.

Архієпископ спустився спеціальними сходами до базиліки Святого Петра, куди зайшов знічев’я. У ці дні її двері зачинялися з настанням темряви, і це знамення тривожного й крихкого миру, що тримався у Римі, було більш промовистим, аніж загони вдягнених у сіру уніформу німецьких солдат на його вулицях. Слабке примарне мерехтіння вихоплювало з темряви порожню зяючу апсиду; його кроки гулко відлунювали кам’яною підлогою, коли він ішов, а коли зупинився і став навколішки вперед головним вівтарем, кроки поглинула тиша. Потім архієпископ рушив був далі, але за звуком власних кроків він раптом почув наче хтось охнув. Ліхтарик у його руці ожив; архієпископ спрямував його промінь на звук, не стільки налякавшись, скільки зацікавившись. Бо то був його світ, і він міг захищати його, звільняючи від страху.

Промінь замерехтів по скульптурі, яка, на його думку, була найпрекраснішим мистецьким витвором у всьому світі — «Оплакування Христа» роботи Мікеланджело. Під завмерлими розпачливими фігурами виднілося ще одне обличчя, витворене не з каменю, а з плоті, все у темних затінених впадинах і наче неживе.

— Чао, — сказав його милість і всміхнувся.

Відповіді не було, але він побачив форму німецького піхотинця найнижчого звання — ось він і зустрів просту людину, з якою можна поговорити! Те, що той був німцем, не мало жодного значення.

— Wie geht’s? Як справи? — спитав він, і досі всміхаючись.

Обличчя поворухнулося, і крізь напівтемряву архієпископ помітив на високому розумному чолі краплини поту.

— Du bist krank? Ти хворий? — «Може, хлопчина і справді хворий», — подумав його милість, бо німець точно виявився хлопчиною.

Нарешті почулася відповідь:

— Nein.

Архієпископ Ральф поклав ліхтарик на підлогу, ступив кілька кроків уперед, узяв солдата за підборіддя, підняв йому голову і зазирнув у вічі, темніші за темряву.

— Що сталося? — спитав він німецькою — і засміявся. — Ну от! — продовжив він, так само німецькою. — Ти цього не знаєш, але моє головне заняття у житті — питати у людей «що сталося». І, скажу тобі, це питання привело мене свого часу до великих негараздів.

— Я прийшов помолитися, — відповів хлопець голосом занизьким для його віку та з сильним баварським акцентом.

— Що трапилося? Тебе ненароком замкнули?

— Так, але справа не в цьому.

Його милість підняв ліхтарик.

— Що ж, на всю ніч ти тут лишитися не можеш, а ключів від дверей я не маю. Ходімо зі мною. — 3 цими словами він рушив спеціальними сходами, що вели до папського палацу, і тихо й спокійно мовив: — Взагалі-то, я й сам прийшов помолитися. Через твоє верховне командування сьогодні видався досить нелегкий день. Принаймні для нас. Залишається сподіватися, що персонал Його Святості не подумає, що мене заарештували, хоча це я тебе веду, а не ти мене.

Хвилин десять вони йшли у повній тиші коридорами до відкритих внутрішніх дворів та садів, потім знову ввійшли до коридору і піднялися сходами; молодий німець і не збирався відходити від свого заступника — увесь час тримався поруч. Нарешті його милість відчинив двері, провів свого безпритульника до скромно й скупо обставленої маленької кімнати відпочинку, увімкнув лампу і зачинив двері.

Вони завмерли: нарешті можна роздивитися один одного. Німецький солдат побачив перед собою дуже високого чоловіка з гарним обличчям та розумними блакитними очима; архієпископ Ральф побачив дитину, обманом вдягнену в уніформу, яку боялася і яку поважала уся Європа. Авжеж дитина, не старше за шістнадцять років. Середнього зросту і по-юнацькому худорлявий, він мав статуру, яка згодом обіцяла масивну фігуру, велику фізичну силу та довгі руки. Його обличчя скоріше належало до італійського типу — темне й аристократичне, надзвичайно привабливе, широко поставлені темно-карі очі з довгими чорними віями, красива голова з чорними кучерями. Не було у цьому хлопцеві нічого пересічного та простого, навіть попри його просту роль військовика; тож, попри бажання поговорити саме з простою людиною, архієпископ Ральф зацікавився.

— Сідай, — сказав він хлопцю і підійшов до шухляди, звідки видобув пляшку вина марсала. Наливши трохи у дві склянки, він одну подав хлопцеві, а зі своєю вмостився у кріслі, звідки мав можливість споглядати неординарне й привабливе обличчя.

— Невже у них таке скрутне становище, що вони змушені призивати на війну дітей?

— Не знаю, — відповів хлопець. — Яз дитбудинку, тому мене забрали б рано.

— Як же звуть тебе, хлопче?

— Райнер Мерлінґ Гартгайм, — відповів солдат, поважно і з великою гордістю вимовивши своє ім’я так немов розгорнув його перед архієпископом Ральфом.

— Прекрасне ім’я, — мовив священик задумливо й серйозно.

— Правда? Ви дійсно так вважаєте? В дитбудинку мене звали Райнер Шмідт, але коли я пішов до армії, то змінив його на ім’я, яке завжди хотів мати.

— Ти сирота?

— Черниці казали, що я дитя кохання.

Архієпископ стримав усмішку — оговтавшись від страху, хлопець поводився тепер із великою гідністю та самовладанням. Тільки що саме його налякало? Те, що його не знайдуть у частині, чи те, що його випадково замкнули у базиліці?

— А чому ти був такий переляканий, Райнер?

Хлопець боязко відсьорбнув вина і задоволено підняв очі.

— Ти диви, яке добре й солодке. — Вмостившись зручніше, він сказав: — Мені хотілося побувати у базиліці Святого Петра, бо черниці часто про неї говорили і показували нам фотографії. Тому коли нас послали до Рима, я зрадів. Ми прибули сюди сьогодні вранці. Щойно мені випала вільна хвилина, я прийшов сюди. — Хлопець нахмурився. — Але сталося не так, як я гадав. Мені здавалося, що я відчую себе ближчим до Нашого Господа, коли зайду до Його рідної церкви. Натомість виявилося, що вона — величезна й холодна. Я не зміг відчути Його присутності.

Архієпископ Ральф усміхнувся.

— Я знаю, про що ти. Втім, базиліка Святого Петра — це не якась там звичайна церква. Не в тому сенсі, якими є більшість церков. Базиліка Святого Петра — це особлива церква. Мені пригадується, що я й сам до цього не відразу призвичаївся.

— Мені хотілося б помолитися за дві речі. — Хлопець кивнув на знак, що таке пояснення він колись чув, але воно його не влаштовувало, бо не це він хотів почути.

— Хотів помолитися за те, що тебе страшить?

— Так. Я гадав, що коли побуваю в церкві Святого Петра, це мені допоможе.

— І що ж лякає тебе, Райнере?

— Те, що вони вирішать, наче я — єврей, і що наш полк пошлють до Росії.

— Зрозуміло. Не дивно, що ти наляканий. А чи є вірогідність, що тебе визнають євреєм?

— Та ви лишень погляньте на мене! — сказав хлопець замість пояснення. — Коли записували мої відомості, то сказали, що їм доведеться перевірити. Не знаю, чи вдасться їм це зробити, але маю підозру, що черниці знають більше, аніж мені сказали.