— То ти заздриш, — весело вишкірився Джимс, погладжуючи живіт Петсі. — Бо Петсі — найкраща подушка у Тобруці.

— Та то зрозуміло, а що думає сам бідолашний Петсі? Ну ти, Гарпо, скажи що-небудь, — піддражнив його Боб.

Петсі оголив в усмішці білі зуби, але, як завжди, не сказав нічого. Всі намагалися розговорити його, але нікому не вдавалося просунутися далі однозначних «так» чи «ні», і зрештою його стали звати Гарпо — як безсловесного відомого американського коміка.

— Чули новину? — раптом спитав Кол.

— А що?

— Танки «матильда» з сьомої бригади знищені під Хальфаєю за допомогою вісімдесятивосьмиміліметрових зенітних гармат, використаних як протитанкові. Це єдина гармата, здатна впоратися з «матильдою». Її снаряд проходить крізь товстий корпус цього танку, наче ніж крізь масло.

— Бреши, та не забріхуйся, — скептично відказав Боб. — Я, сержант, і ніколи про це не чув, а ти, рядовий, але все про це знаєш. Послухай-но, приятелю, немає у фріців нічого, що здатне впоратися з цілою бригадою «матильд».

— Я був у тенті командувача Моршеда з донесенням від командира, а там про це по радіо передавали, правду кажу, — уперто твердив Кол.

Якийсь час всі мовчали; у кожного захисника обложеного аванпосту Тобрук слід було підтримувати тверду впевненість у тім, що вони мають достатньо військової потуги, щоби визволити місто з облоги. Принесена Колом новина була украй небажаною, тим більше, що кожен військовик у Тобруці знав: Роммель — не хлопчик для биття. Вони вперто відбивали його спроби прорватися до міста, бо щиро вірили, що австралійському солдату немає рівних, окрім гуркхів із Непалу, а віра у власні сили — це дев’ять десятих успіху, тож австралійці виявили себе вправними і сміливими вояками.

— Ото ще англійці задрипані, — мовив Джимс. — От якби в Африці було більше австралійців!

Хор схвальних голосів перервався вибухом на бруствері окопу; ящірку рознесло на друзки, а чотири солдати пірнули до кулемета й гвинтівок.

— Довбані макаронники! Гранату по людські зробити не можуть! Сили — нуль, зате скалок купа! — з полегшенням прокоментував Боб. — Якби це був подарунок від Адика Гітлера, то ми вже точно в раю на арфах цигикали б! Ти хотів би у раю на арфі цигикати, га, Петсі?

Невдовзі розпочалася операція «Хрестоносець», і після кривавої і виснажливої облоги Тобрука, яка не дала супротивнику істотних результатів, Дев’яту австралійську дивізію евакуювали морем до Каїра. Поки Дев’ята дивізія вперто обороняла це місто, англійці встигли підкинути до Північної Африки свіжі сили і сформувати Восьму Британську армію під командуванням генерала Бернарда Лоу Монтгомері.

Фіона носила маленьку срібну брошку — емблему Австралійських збройних сил у вигляді вранішнього сонця; до цієї брошки двома ланцюжками кріпився срібний брусочок із двома золотими зірками, кожна з яких означала сина, що служить в армії. І ця брошка була свідченням того, що таким чином Фіона додає невеличку лепту в загальну справу перемоги над ворогом. Оскільки ні чоловік, ні син Меґі солдатами не були, вона такої брошки не мала. Вона отримала від Люка листа, де той повідомляв, що рубатиме тростину; написав він, мовляв, на той випадок, якщо вона стурбується — чи не подався він, бува, на війну. Здавалося, до нього так і не дійшло жодне слово з того, що вона сказала йому тоді, в інгемівському готелі. Скрушно похитавши головою, Меґі з саркастичною посмішкою кинула той лист до сміттєвого кошика Фіони і подумала: чи хвилюється її мати за своїх двох синів, що пішли до війська? Та Фіона про це ані слова не говорила, хоча брошку носила, не знімаючи.

Інколи з Єгипту приходив лист, якій відразу ж розсипався на шматочки, щойно його виймали з конверта, бо ножиці цензора залишали квадратні дірки в тих місцях, де йшлося про географічні назви чи конкретні військові підрозділи. Читання цих листів більше нагадувало намагання зібрати хоч щось із нічого, але ці листи слугували одній меті — допоки вони надходять, хлопці живі.

А дощу все не було. Схоже, що стихії небесні — й ті змовилися, щоб убити всяку надію на краще, бо 1941 рік став п’ятим роком катастрофічної засухи. Меґі, Боб, Джек, Г’юї та Фіона були у відчаї. Банківський рахунок Дрогеди дозволяв купувати вівцям необхідні корми, але більшість овець відмовлялися від їжі. Кожна отара мала свого ватажка, яких називали юдами; якщо переконати такого юду їсти, то решта так-сяк послідує його прикладу, та інколи навіть це не допомагало — вівці стояли і байдуже споглядали, як їхній вожак наминає харч.

Тому Дрогеда теж пізнала, що таке кровопролиття, і цей досвід викликав у її мешканців огиду й жах. Трава щезла, земля перетворилася на розтріскану чорну пустку, де-не-де розбавлену сірими або ж коричневими, мов кізяки, гаями евкаліптів та інших дерев. Клірі озброїлися гвинтівками та ножами; щоразу, забачивши здихаючу тварину без очей, бо їх відразу ж видзьобували круки, перерізали їй горлянку або пристрілювали, щоб врятувати від довгої болісної смерті. Боб завів більше корів і годував їх із рук, щоб Дрогеда давала стратегічні матеріали для фронту. За такої ціни на корми прибутку не було ніякого, бо найближчі аграрні регіони і дальні пасовища теж вразила засуха. Врожаї зернових культур стали до абсурдного мізерні. Однак із Рима прийшла вказівка продовжувати сільськогосподарську діяльність, попри високу собівартість продукції.

Найбільше дратувало Меґі те, що вона витрачала купу часу на об’їзд пасовиськ. На Дрогеді залишився один скотар, а більше взяти було нізвідкіль. Брак робочої сили завжди був найбільшою проблемою австралійської економіки. Меґі працювала на пасовиськах по сім днів на тиждень, допоки Боб не помітив її дратівливості та виснаження і не надав можливість відпочивати по неділях. Одначе, даючи їй вихідний, Боб сам працював більше, тому Меґі намагалася приховувати свою втому й роздратування, їй навіть на думку не спадало прикритися малими дітьми і відмовитися працювати скотарем. За дітьми добре наглядали, а Боб потребував її допомоги набагато більше, аніж малюки. Меґі ж бракувало проникливості збагнути, що вона потрібна дітям; їй здавалося, що бажання побути з Джастиною та Дейном — це вияв егоїзму з її боку, тим паче, що малі були в надійних люблячих руках. «Це егоїзм», — запевняла вона себе. Не мала вона і розуміння, яке підказало б їй, що в очах дітей вона була так само особливою та єдиною, як і вони для неї. Тому вона тижнями об’їжджала пасовиська, а дітей бачила лише сплячими.

Щоразу, коли Меґі дивилася на Дейна, її серце тьохкало і завмирало. Він був надзвичайно вродливим хлопчиком; навіть незнайомці на вулицях Джилі оберталися на них, коли Фіона брала малого з собою до міста. Зазвичай усміхнений, спокійний малюк мав дивовижну вдачу — він постійно перебував у стані глибокого непорушного щастя; здавалося, він збагнув свою окремішність й усвідомив це без болю, яким зазвичай супроводжується цей процес у дітей; він рідко помилявся стосовно людей та явищ, і ніщо й ніколи не бентежило його і не спантеличувало. Його схожість із Ральфом лякала Меґі, але, здавалося, цього ніхто не помічав. Ральф покинув Джилі дуже давно, і хоча Дейн мав ті самі риси обличчя і ту саму статуру, була одна особливість, яка дозволяла приховати це. Волосся Дейн мав не чорне, як Ральф, а світло-золотисте, не кольору пшениці чи променів західного сонця, а кольору трави на Дрогеді, в якому змішалися сріблясті, золотисті й бежеві відтінки.

Джастина полюбила свого маленького братика в ту мить, коли вперше зупинила на ньому свій погляд. Для Дейна вона не жалкувала нічого і була готова на будь-які клопоти, аби щось йому подарувати чи дістати. Щойно він почав ходити, вона не відступала від нього ані на крок, за що Меґі була вдячна доньці, бо переживала, чи добре пильнуватимуть малого хлопчиська місіс Сміт та служниці, які були вже надто старенькі. Одної неділі, у вихідний, Меґі взяла Джастину на коліна, щоб серйозно поговорити з нею про догляд за Дейном.