— А який із себе Люк? — спитав Ральф за сніданком.

Меґі злегка схилила голову набік і замислилася.

— Не такий уже й схожий на тебе фізично, як мені здавалося раніш, бо тоді я за тобою скучала і ще не звикла до того, що тебе не має поруч. Мені здається, що я вийшла за нього заміж тому, що він нагадував тебе. У всякому разі я вирішила вийти за когось заміж, а він був на дві голови вищий за решту. Я не кажу про вартісність його як особистості, про приємність та про все те, що жінки вважають бажаним у чоловікові. Він вирізнявся чимось, я не можу навіть сформулювати чим саме. За винятком того, що він схожий на тебе. Йому теж жінки не потрібні.

Обличчя Ральфа перекривила гримаса.

— Он яким ти мене бачиш, Меґі!

— Якщо чесно, то саме таким я тебе бачу. Не знаю чому, але мені так здається. Чомусь ви з Люком вірите в те, що потреба в жінці — це слабкість. Я не маю на увазі потребу в жінці для того, щоб переспати з нею, а так, щоб вона була бажана, справді бажана.

— І, знаючи про це та сприймаючи це, ти таки відчуваєш у нас потребу?

Меґі знизала плечима і всміхнулася з відтінком жалості.

— Ой, Ральфе! Я не кажу, що це неважливо, і це завдало мені багато горя, але так воно є, і нема на те ради. Я була б останньою дурепою, коли намагалася б викорінити цю рису, бо викорінити її неможливо. Найкраще, що я можу вдіяти, — використовувати цю слабкість у своїх інтересах, а не ігнорувати її. Бо я теж дечого потребую і бажаю. А потребую я і бажаю таких чоловіків, як ти і Люк, інакше я не марнувала б себе на вас обох. Я вийшла заміж за чоловіка хорошого, доброго і простого — як мій батько, і він справді хотів мене і потребував. Але, гадаю, в кожному чоловікові є щось від Самсона. А в таких чоловіках, як ти й Люк, ця риса ще виразніша.

Ральф не образився, а навпаки — усміхнувся.

— Яка ж ти мудра, моя Меґі!

— Це не мудрість, Ральфе, а здоровий глузд. Насправді ніяка я не мудра, і ти це добре знаєш. Згадай лишень моїх братів. Сумніваюся, що принаймні найстарші з них коли-небудь оженяться або хоч матимуть подруг. Вони страшенно бояться, що якась жінка матиме над ними владу, тому й досі тримаються за материну спідницю.

Йшли дні, минали ночі. Навіть сильні літні дощі були прекрасні, приємно було ходити під ними голяка, сидіти на веранді й слухати, як вони барабанять по залізному даху, теплі й ніжні, мов сонце. Вони вставали разом із сонцем, вилежувалися на пляжі, плавали — бо Ральф учив Меґі плавати.

Інколи, коли він не здогадувався, що за ним слідкують, Меґі поглядала на нього, відчайдушно намагаючись закарбувати у своєму мозку його обличчя, його зовнішність, бо пам’ятала, що попри всю її любов до Френка, з роками його образ побляк. Вона бачила Ральфові очі, ніс, рот, дивовижно красиві сріблясті пасма у чорному волоссі, високе мускулисте тіло, що зберегло в собі молодечу стрункість та пружність, хоча вже трохи осіло і втратило гнучкість. А тоді він повертався до неї і бачив, що вона за ним спостерігає, і був у його очах вираз прихованої печалі, якоїсь приреченості. Меґі розуміла приховану думку, принаймні їй здавалося, що розуміла: він мусить їхати, мусить повернутися до Церкви та до своїх обов’язків, які, можливо, виконуватиме не так ревно, зате більш вправно. Бо лише той, хто перечепився і впав, знає про зрадливість долі й небезпечність шляху.

Одного дня вони лежали на пляжі, коли сонце нахилилося так низько, що скривавило океан і позолотило кораловий пісок. Він обернувся до неї.

— Меґі, я ніколи не був такий щасливий і такий нещасливий.

— Знаю, Ральфе.

— Я знаю, що ти знаєш. Може, саме за це я й кохаю тебе? Ти начебто звичайна і зовсім незвичайна. Невже я інтуїтивно відчув це стільки років тому? Певно, що так. Ота моя пристрасть до тіціанського золотисто-каштанового волосся… Я і не здогадувався, куди вона мене приведе! Я кохаю тебе, Меґі.

— Ти їдеш?

— Завтра. Я мушу. Мій корабель відпливає до Генуї менше, ніж за тиждень.

— До Генуї?

— Фактично, я їду до Рима. Надовго, можливо, — до кінця моїх днів. Хтозна.

— Не турбуйся, Ральфе. Я відпущу тебе, не влаштовуючи сцен. Мій час теж майже вибіг. Я збираюся кинути Люка і повернутися до Дрогеди.

— О, Господи! Невже через оце, невже через мене?

— Звісно, що ні, — збрехала вона. — Я вирішила ще до того, як ти приїхав. Люк не бажає мене або ж я йому не потрібна, тому він анітрохи за мною не жалкуватиме. Але мені потрібна домівка, власна домівка, і мені здається, що Дрогеда — найбільш підхоже місце. Негоже, щоб Джастина зростала у домі, де я буду служницею, хоча я знаю, що Енн і Людді не ставляться до мене, як до служниці. Але я уявляю себе там саме служницею, і саме служницею вважатиме мене Джастина, коли виросте і збагне, що нормальної домівки вона не має. У певному сенсі їй це завжди буде не до вподоби, а я ж мушу зробити для неї все, що зможу. Тому я повертаюся до Дрогеди.

— Я писатиму тобі, Меґі.

— Ні, не треба. Невже ти гадаєш, що після такого мені потрібні листи? Я не хочу, щоб щось загрожувало тобі, зробило жертвою злих та безпринципних людей. Тому не треба листів. Якщо ти коли-небудь приїдеш до Австралії, то буде цілком природно, що захочеш відвідати Дрогеду, і тому я попереджаю тебе, Ральфе: є два місця на землі, де ти належиш спершу мені, а вже потім Богу. Це тут, на Метлоці, та на Дрогеді.

Він пригорнув Меґі й притиснув до себе, погладжуючи її яскраве волосся.

— Меґі, я всім серцем бажаю одружитися з тобою, щоб надалі завжди бути разом. Я не хочу тебе покидати… У певному сенсі я ніколи не буду вільним від тебе. Не треба мені було на Метлок приїжджати. Але ми не можемо змінитися, стати не такими, якими ми є. І, може, це й на краще. Тепер я знаю про себе те, чого ніколи не знав би і з чим ніколи не зіткнувся б, якби сюди не приїхав. Краще мати справу з тим, що вже знаєш, аніж із тим, чого не знаєш. Я кохаю тебе. Завжди кохав і кохатиму. Не забувай цього.

Наступного дня з’явився Роб — уперше відтоді, як висадив Ральфа, і терпляче чекав, поки вони попрощаються. Точно не молодята, бо він приїхав пізніше, а від’їжджає раніше. І на таємних коханців не схожі. Вони одружені — це написано у них на обличчях. І люблять одне одного, справді дуже люблять. Як він зі своєю господинею; велика різниця у віці сприяє міцності шлюбу.

— До побачення, Меґі.

— До побачення, Ральфе. Бережи себе.

— Берегтиму. І ти себе бережи.

Він нахилився поцілувати її; попри тверде рішення не робити цього, Меґі міцно обняла його, але коли він зняв її руки зі своєї шиї, вона холодно сховала їх собі за спину, і там затримала.

Ральф увібрався до авто і сидів непорушно, поки Роб розвертався, а потім уставився поглядом у вітрове скло, жодного разу не озирнувшись. Мало хто з чоловіків здатен на таку витримку, подумав Роб, який ніколи не чув про Орфея. Вони мовчки проїхали крізь джунґлі й добралися до океанського боку острова Метлок, туди, де стояла довга пристань. Коли вони потискали один одному руки, Роб поглянув у обличчя чоловіка і здивувався. Іще ніколи не бачив він таких людяних і сумних очей. А відчуженість зникла з очей архієпископа Ральфа назавжди.

Коли Меґі повернулася до Хіммельхоху, Енн відразу ж відчула, що втратить її. Так, то була та сама Меґі, але набагато впевненіша у собі і якась інакша. Що б там архієпископ Ральф не казав їй перед поїздкою на Метлок, але на острові все склалося так, як хотілося Меґі. Нарешті. Давно пора.

Вона взяла Джастину на руки, немов тільки тепер збагнула, що означає бути її матір’ю, і стала, чукикаючи малу і з усмішкою оглядаючи кімнату. Її очі зустрілися з очима Енн і були вони такі жваві, такі сяючі, що на очах в Енн виступили сльози радості.

— Я вам така вдячна, Енн, така вдячна!

— Тю, а за що?