– Розумний хлопчина. – Дмитро Юхимович подивився на годинник – було близько сьомої вечора. – Ви ще збираєтесь працювати?

– Трохи посиджу. Почекаю дзвінка з Києва, а потім до суднобудівного заводу.

– Угу… А на завтра які плани?

– Піду з Луциком на дачі. Може, наткнемося на Хрипливого, якщо сьогодні не пощастить! А потім… – Я ще не вирішив, що робитиму завтра, і тому невпевнено додав: – Завітаю на водну станцію, зустрінуся з тренером Радутним, поговорю з рибалками на набережній.

– Тільки самі не затримуйте Хрипливого, – застеріг Скорич і пішов у вестибюль.

І більше жодного слова. Його зовсім не зацікавила згадка Віталика і те, що мені повинні подзвонити з Києва. Ніби я повідомив йому про погоду на найближчі дні. Мене образила неуважність майора, і я дошукувався, що було тому причиною. Чи не поверховість у роботі? Чи я проґавив, головне, а чіплявся за другорядне? Мабуть, що так. Іншого пояснення не знаходив. Мої невеселі роздуми перервав настирливий дзвінок міжміської станції.

– Арсене, ти? – забасив Коноплич. – На чому сидиш?

– Мов на голках.

– Вірю, дорогий. Голок нам не бракує. А я для тебе припас ще й шило. Вилізло з мішка. Виявилось – твій молодик приїхав п'ятого, відмітив відрядження, шостого покрутився в управлінні й відтоді ні слуху ні духу його. Га? Приємний факт?

– Славний, Петре, дякую. Більше нічого?

– Йому дзвонили з роботи, що пропав син. Не передали, бо більше не з'являвся. Оце і все.

– Виручив ти мене. Привіт Людмилі. Як ви там поживаєте?

– Живемо і працюємо за Моральним кодексом, – напівжартома відповів Конопляч. – Бувай. Біжу на затримання.

Виходило, Табурчак лише два дні з шести у відрядженні. Авжеж: шостого ввечері виїхав з Києва, а сьомого вранці вже тут, у коханки. Звідкіля ж дізнався про Руслана, коли звістка не застала його на місці? Невже чув мою розмову а Шулешко? Вчора я був у неї, а сьогодні наче приїхав Табурчак…

Безперечно, інженер хитрував і хитрував невдало.

До першої години ночі блукав я прилеглими до суднобудівного заводу вулицями і на жодній не зіткнувся з Хрипливим. Прийшов у свій гуртожиток майже о другій і влігся спати. А о сьомій ранку знову був на ногах. Хотілося швидше зустрітися з Табурчаком. Передчував, що сьогодні нарешті станеться злам у розшуку Руслана. Табурчаку, припертому прямими доказами, доведеться розповісти про свою втечу з відрядження й зустріч із сином у Шулешко. Доведеться.

У фойє черговий відділу попередив мене:

– Вас чекає відвідувач.

– Давно?

– П'ятнадцять хвилин,

– Чоловік, жінка?

– Чоловік. І ось справа з архіву. – Черговий подав мені сіру папку.

Ага, справа Василя Кисюри. Добре. А Табурчак поспішив. Від хвилювання? Адже вчора я не сказав йому, коли розмовляв по телефону, чого викликав до себе, хоч він і допитувався. Отож його ніч промайнула у болісних гадках. Вадим Іванович почув мої кроки й підвів голову. Його вирлооке обличчя посіріло, і в мене ворухнулися жалість і співчуття. Відімкнув двері й запросив його до кабінету.

– Дозвольте закурити? – спитав.

– Куріть, – я не квапився з розмовою.

Він тремтячими пальцями дістав сигарету, сірники, припалив і пожадливо затягнувся. Я взяв із шухляди аркуш паперу з нотатками й наче читав їх, а сам крадькома зиркав на Табурчака. Нехай заспокоїться, збереться з думками. Що він переживав, я не сумнівався. І його зовнішній вигляд – зім'ята сорочка з брудним комірцем, кущ невиголеної щетини на скроні, злиплий чуб – свідчив про неуважність до себе. Про таких чоловіків жінки кажуть: запущений.

Помітив, як нелегко давалося Табурчакові мовчання: він кахикав, тарабанив пальцями по столі, тривожно поглядав на мене. Куди поділася його вчорашня войовничість. Напевне, подумав зопалу, що вчинок Руслана – це витівка розбещеної дитини, а тепер зрозумів, що все значно серйозніше.

Відчував, що свою зраду не зуміє приховати… Хоча б від мене. Але й далі хитрував, вдавав порядного сім'янина. Щоб зберегти сім'ю, Валентині Гнатівні нічого не казатиму. Проте не відомо, яким боком повернеться розшук.

– Сьогодні знову хтось дзвонив. Грає нам на нервах.

– І що?

– Посопіло в трубку, і все, – видушив зніяковілу посмішку.

– Розкажіть про своє дитинство.

– Моє? – здивовано звів брови. – Але ж не я, а Руслан…

– Прошу, Вадиме Івановичу.

Він знизав плечима.

– Будь ласка, як вам треба, – неохоче погодився. – І яке там дитинство… Виховувався у Брацлавському дитбудинку на Вінниччині. Він для мене і мати, і батько.

– І ніколи не цікавились, де рідні?

– Ні. Якщо я був їм не потрібен тоді, то тепер вони мені, – похмуро відрубав.

– І мати не шукала вас?

Табурчак недоброзичливо дивився на мене.

– Коли мені було десять років, вона приїхала, але я до неї не підійшов, утік. Ви не зрозумієте мене… – Важко зітхнув.

– Постараюсь. Поясніть.

– Після війни були випадки, що батьки знаходили дітей і забирали їх. Мене – ніхто… Спочатку – відчай, потім – злість, жалість до себе. І коли б вона не розкішно одягнута, не така гарна… Я побачив, що мати всі ті роки зовсім не мучилась, не думала про мене, – байдуже говорив Табурчак, якого, мабуть, вже й не хвилювало давно пережите. – Відтоді не зустрічав її. Запитаєте: а як же совість, почуття? Інколи стає гірко, що доля позбиткувалася. Втім, робота, сім'я – і забувається.

– У вас прізвище материне?

– Не знаю, – Табурчак ретельно загасив сигарету. – Може, й вигадане.

– Якого числа ви поїхали до Києва?

– П'ятого. А що? – скинув на мене насторожені очі. – Дружина і син проводжали мене.

– А коли виїхали звідти?

Вадим Іванович розгубився – не чекав такого питання, і, щоб знайти відповідь, поволі дістав сигарету, розім'яв її…

– Дев'ятого, як тільки мені передали, – прикурив.

– Хто вам передав?

– Як хто? – ніби не зрозумів.

– Прізвище тієї людини, – я не дивився на нього, але відчував на собі його збентежений погляд.

– Слухайте, навіщо все це вам?! – обурено вигукнув. – Яке відношення має моє відрядження до сина?

– Не гарячкуйте, Вадиме Івановичу, заспокойтеся.

Його пальці ще дужче затремтіли. Він озирнувся, наче загнаний у глухий кут.

– Чекаю.

– Садченко Валерій Кузьмич, – глухо буркнув.

– Садченко… Дивно. Адже з сьомого вас уже не було в управлінні, а відрядження ви відмітили наперед, – спокійно повідомив йому. – То коли ви приїхали і де були ці дні? Врахуйте, я нічого не вигадую. Ми перевірили.

– Ме… мене перевірили? – приголомшено перепитав.

Табурчак звівся, налив води з графина у склянку й спрагло випив, розливаючи воду по підборіддю. Витерся, сів. Я не квапив його – нехай усвідомить своє становище. Я підійшов до вікна, розчинив. Який сонячний ранок! Тільки радіти, сміятись… Але не всіх він тішив. Життя…

– Я три дні жив у однієї жінки в Києві, – тихо сказав.

– Це вже ближче до істини, але не зовсім, – зауважив я. – Хто ж тоді повідомив вам про сина?

– Дружина, коли приїхав.

– Угу. Сподіваюсь, адресу і прізвище тієї жінки ви пам'ятаєте? – Я не хотів бачити його обличчя, на якому було каяття, безпорадність і навіть прохоплювалася ненависть. Його ненависть я відчував спиною.

– До чого та жінка? Це моя особиста справа. Невже ви вважаєте, що Руслан через мене не вертається додому? – примирливо, з гіркотою мовив.

– Значить, київська жінка – неправда, – зробив я висновок. – Чого ви боїтеся зізнатись?

– В чому?

– Гаразд, товаришу Табурчак, – повернувся до нього, і він втупив злякані очі в стіл. – Дарма викручуєтесь. Думав, відверто розкажете. Йдеться ж про вашого рідного сина, а ви граєтеся в сумнівне лицарство. Не в цьому воно виявляється. І ви, пробачте, трохи запізнилися.

– Не вам судити. Я жив у Києві, – вперто повторив.

– Ідіть, – відпустив його.

– Надіюсь, ви дружині… Ця розмова між нами… – забелькотів, простягуючи руку, але я прийняв свою зі столу.