– Не обіцяю. Все залежить від розшуку, – суворо сказав, уникаючи його запобігливого погляду.
Вже на порозі помітив, що на ногах у нього – літні сандалі. Тому й ступав тихо, наче скрадався. Після мого вчорашнього недоречного питання туфлі з латуневими накладками не взув. Що ж, я потрапив у ціль. Це підтвердило, що Табурчак ночував у Шулешко. Бракувало тільки свідків.
Одначе мене непокоїла затятість Табурчака. Він чогось боявся, не хотів говорити про зв'язок з Шулешко. Його боязнь, відчував, стосувалася не зради. Зраду жінка може простити. Тепер мені треба поговорити з продавщицею, а потім піти з Луциком на пляж шукати Хрипливого.
Розгорнув справу Василя Кисюри. Показання свідків: офіціанта ресторану «Парус», адміністратора, відвідувачів, потерпілих. А все почалося з того, що Кисюра на зональних змаганнях з боксу виграв першість у своїй ваговій категорії. Ввечері зайшов із друзяками до ресторану відзначити перемогу. Пили, гуляли. Причепився до дівчини, якийсь хлопець за неї заступився, тоді розлючений Кисюра вхопив пляшку і розбив йому голову. Потім утік, сховався. Заарештували його через два тижні на квартирі у сестри… Я не повірив власним очам. Сестра – Шулешко Раїса Гаврилівна!
Шулешко!
Схопився повідомити Скоричу, але стримався, взяв себе в руки й до кінця переглянув справу. Фотографія Кисюри: плескате обличчя, тонкі губи й маленькі очі, чубчик над вузьким лобом. Я заплющився, щоб пригадати, чи не зустрічав такого хлопця… Ні. Та й за чотири-п'ять років його зовнішність могла змінитися.
Треба спокійно обмізкувати відомості. Якщо Кисюра – Хрипливий, він завжди знайде притулок у сестри. І, може, то він вийшов з її квартири близько опівночі. Ще міг доїхати до суднобудівного заводу й пограбувати Зеленяка. Далі: хто сказав Русланові про Шулешко і дав її адресу? Хто повідомив, що батько не у відрядженні? Той, хто дзвонив і мовчав?
Я взяв фотокартку Кисюри, щоб показати її Луцику. У перекидному календарі знайшов номер телефону його дружини, присунув до себе апарат, аж він зненацька задзвонив. Може, наш начальник Ольховий, якому знову поскаржився Табурчак? Знехотя взяв трубку.
– Загайгора слухає.
– Це з хірургічного відділення обласної лікарні, – озвалася жінка. – До нас поступив Луцик. Він…
– Хто-хто? – я похолов.
– Луцик його прізвище. Він просив прийти до нього.
– А що з ним? – машинально поклав фотокартку до кишені.
– Поранення, втратив багато крові.
– Я зараз… – У мене пересохло в роті.
Сталося те, від чого ми його застерігали. Де ж він намагався затримати Хрипливого? Я схопився, мерщій прибрав зі столу, замкнув сейф, потім кабінет. У Скорича двері були зачинені. Збіг у фойє.
– Де Скорич? – запитав у чергового.
– Кудись поїхав.
Я заспішив до зупинки тролейбуса. А Луцик відчайдушний хлопець. Це ж від сьогодні він повинен працювати на іншому маршруті. Треба було ще вчора зняти його з четвертого. Але хто ж знав, що саме до нього в автобус сяде грабіжник? Втім, я почував себе винним, і мене гризла совість…
У лікарні попросив покликати завідуючу. Вона прийшла, немолода жінка з сумними карими очима.
– А, це ви, – всміхнулася. – Ваш Зеленяк готується до виписки.
– А що з Луциком?
– Ножове поранення передпліччя, неглибоке, але втратив багато крові. – Відчинила двері до третьої палати. – Он він, герой.
Біля вікна лежав Луцик. Над ним – штатив з пляшечкою, від якої тягнулася трубка до його руки. Кров поволі капала, збігала у вену. Шофер блідий мов крейда. Зеленяк сидів на ліжку, напружено стежив за переливанням. Він повернув до мене обличчя, яке враз стало доброзичливим і привітним. Я кивнув йому, взяв стілець. Луцик, мружачи очі, дивився на мене. Мабуть, не впізнав.
– Що ж ви наробили, Борисе? – спитав у водія. – Ми ж домовилися з вами не втручатись.
– Товаришу капітан… – тихо проказав, кволо ворушачи сполотнілими губами. – Погано бачу… якісь чорні комашки перед очима…
– Минеться, друже, – його права рука була забинтована. – Говорити можете?
– А чого ж?… – Тільки хочеться спати, і ті комахи… Він хитрий, гад, і спритний… Мене ножем… – Посовав рукою.
Помаленьку, з перепочинками, Луцик розповів, що з ним сталося. Я уявив собі: північ, останній, рейс, у автобус сів Хрипливий. Шофер помітив його за три зупинки до кінцевої, коли Хрипливий встав із заднього сидіння й пересів наперед, витягнув з кишені гроші, почав лічити. Луцик стежив за ним у люстерко й гарячково думав, що робити. Затримати в автобусі – небезпечно для пасажирів – кількох жінок. Повідомити міліцію… Згадав: біля передостанньої зупинки стояла телефонна будка.
Жінки зійшли на наступній, і водій з грабіжником залишилися вдвох. Хрипливий куняв. Луцик остерігався, щоб той нічого не запідозрив. Загальмував, постояв кілька хвилин, як і треба на зупинці, а потім завів мотор і заглушив, знову завів. Вдавав, ніби якогось біса зіпсувався двигун. Грабіжник куняв, а коли шофер виліз із кабіни, гукнув:
– Гей, що трапилось?
Луцик відповів заклопотано:
– Мотор забарахлив. Подзвоню дружині, бо, може, затримаюсь.
Він не відчинив дверей автобуса, щоб не вийшов Хрипливий, спокійно увійшов до будки, зняв трубку, набрав 02. Почув голос чергового, сказав:
«Міліція? Слухайте…» – і оглянувся назад.
Позаду стояв грабіжник, кривлячи тонкі губи в недобрій посмішці.
– То де твоя жінка працює? – єхидно запитав.
– На… на… – Луцик розгубився й не знав, що відповісти. На комутаторі «швидкої медичної допомоги», – спало на думку.
– «Швидкої допомоги?» – і кивнув на трубку, в якій виразно промовляв чоловічий голос: «Черговий міліції слухає. Черговий міліції…» – Що ти хотів сказати лягавим? – погрозливо запитав. Хрипливий затулив собою вихід з будки. Луцик опинився у пастці. Навколо – ні душі. У будинках за парканами не світилися вікна, навіть не гавкали собаки. Шофер одразу ж оцінив ситуацію і свою невигідну позицію, з якої вибратись міг лише з «боєм». І він першим вдарив грабіжника.
На жаль, Хрипливий був боксер. Він підсвідомо відхилився. Луцик лише чиркнув його по скроні, але злочинець заточився, чим скористався шофер, вискочив з будки і заломив йому руку за спину. Та Хрипливий різко крутнувся й штрикнув його ножем у передпліччя, потім ударив у щелепу й сонячне сплетіння. Подвійний нокаут…
Луцик опритомнів за кущем рай-дерева. Закривавлений і знеможений, ледве дошкандибав до автобуса, сів, сперся на колесо. Наче у маренні, з'явився чоловік у високих мисливських чоботях, з вудками, взяв його на руки, заніс у автобус, завів і поїхав…
– Хто ж ваш рятівник?
– Василь Воробйов, шофер з кінопрокату. – Луцик заплющив очі, мабуть, уже стомився, заворушив підмізинним пальцем правої руки. – Цією печаткою… подер йому щоку… праву… довга подряпина.
Ні Зеленяк, ні Луцик не впізнали в Кисюрі Хрипливого. Я вийшов з палати. Вирішив негайно підскочити на дачі. Подряпину на щоці Хрипливий не сховає. З тролейбуса пересів у переповнений автобус четвертого маршруту.
Приїхав на кінцеву зупинку. В галасливому гурті дачників пройшов мимо будиночка сторожа Дмитрука, який порався на городі. Крутим узвозом спустився до пляжу. На ньому переважно діти й підлітки купалися й загорали, грали у футбол. Осторонь сиділо троє картярів, ті самі, що й вчора. Але не було четвертого. Четвертого… Силкувався згадати його зовнішній вигляд, риси обличчя… Так, худорлявий, чорні світлозахисні окуляри, туристська кепочка з написом «Крим», вилицюватий…
Туристська кепочка… Невже Хрипливий, якого проґавив? Схожих кепочок сотні в одному лише місті. От родимка на лівій лопатці… Не запитав тренера Нагорняка про особливі прикмети. Родимку, безперечно, він би запам'ятав.
Щоб не привернути до себе, одягнутого, уваги, я скинув одяг і сів на камені поблизу хлопчаків-рибалок. Вирішив з півгодини почекати, може, прийде четвертий. Вітерець з лиману остуджував моє розгарячіле тіло, напарене в автобусній задусі. Розглядав малих рибалок, які часто висмикували з голубуватої води лупатих бичків, моторні човни, що перетинали ряхтливе плесо, здіймаючи хвилі, слухав голосне кигичення чайок…
