Валентина Гнатівна саме наливала з мідної миски в банку пахуче варення з чорної смородини, коли враз пролунав телефонний дзвінок. Миска хитнулася в її руках, і темна цівка потекла на стіл. Жінка метнулася з кухні в коридор. З кімнати вибігла біла болонка, заскімлила.

– Цить, Білко. Це, напевне, Руслан, – і взяла трубку. – Алло! Слухаю!

– Я вже йду, – почула вона ніби синів голос.

– Ти, Руслане? – Жінка міцніше притиснула трубку до вуха. – Чого так пізно?

– Я вже йду, – повторив той самий голос.

Вона мимоволі подивилася на стінний годинник-хатку. Стрілки показували п'ятнадцять хвилин на восьму вечора. Підійшла до календаря і відірвала листочок. Було сьоме липня, середа.

Болонка метушилася навколо жінки, грайливо хапала за полу халата.

– Зараз прийде Руслан, прийде. Іч, скучила.

Жінка знову наливала варення у банки, потім закручувала їх кришками й прислухалася, чи не шурхотить ліфт.

В кімнаті посутеніло. Валентина Гнатівна сіла перед трюмо й засвітила бра. На коліна їй скочила болонка. Жінка якусь хвилю дивилася в дзеркало, провела пучкою по двох зморшках на лобі й зітхнула. Взялася накручувати біляве волосся на бігуді. Та погляд її щоразу падав на маленький золотий годинник, що лежав серед різної парфюмерії, і жінка подумки, з легким неспокоєм відзначила, що вже десята, а Руслана нема.

Стурбовано вийшла на балкон. У будинку навпроти рясно світилися вікна. Коло під'їзду, біля вузької лавиці, гомонів гурт підлітків.

– Русла-а-ан!… – гукнула, й відлуння покотилося по землі.

– Його тут нема! – озвався хтось із двору.

Вона оглянула широкий двір між будинками, аж до зупинки трамвая, але ніде не помітила постаті сина.

Так пізно він ніколи не повертався з тренування.

Ні в десять, ні в одинадцять, ні опівночі Руслан не прийшов.

Вранці також його не було.

Не було ні в лікарнях, ні в міліції, ні у знайомих.

П'ятий день я жив уже в обласному місті на півдні України. Сталося це, мабуть, не без допомоги Великошича, якого призначили прокурором району. Очевидно, його попросила моя мати. Вона знала, як важко мені тепер після викриття вбивці мого батька. А тут ніщо не нагадувало про ті події трирічної давності.

Перше завдання від Скорича, мого теперішнього безпосереднього начальника, я хотів виконати якнайкраще.

Покладав надію на потерпілого Зеленяка, який лежав у лікарні зі струсом мозку. Мені дозволили зустрітися з ним. Їхав тролейбусом, розглядав будинки по обидва боки дороги, запам'ятовував назви вулиць, прямих, мов стріла. Місто остуджував солонуватий вітер з лиману, такий приємний у цю липневу спеку. Вже п'ятий день – і ні краплини дощу. Дощ у цих краях майже дивина.

Жадібно придивлявся до всього, вслухався в говірку людей, прагнув якнайшвидше пізнати місто і його мешканців, щоб не почуватися тут чужаком.

На кінцевій зупинці тролейбуса вийшов, перетнув перехрестя вулиць і скоро опинився перед розчиненими зеленими ворітьми. За ними виднілося просторе тінисте подвір'я, а поміж дерев прозирали світлими плямами стіни корпусів.

Дороговкази з написами вивели мене без зайвих розпитувань до хірургічного відділення. У тісному коридорі, перед квадратним віконцем у дверях, стояло декілька відвідувачів із целофановими торбинками. Пояснив черговій, що я з міліції, і попросив її покликати лікаря Самойлюк. Обхід ще не починався. Самойлюк, немолода жінка з карими сумними очима, тихо мені говорила:

– Струс виявився неважким, але все одно не втомлюйте його. З головою жарти погані. Ось історія хвороби Ігоря Зеленяка.

Я погортав її і дізнався, що йому 24 роки, працював токарем на суднобудівному заводі, хворів грипом, ангіною, свинкою.

Згадав, як у дитинстві з нетерпінням чекав появи живого поросятка, що мало вигрітись, мені здавалося, у мене в компресі на горлі,

– Ось тут, перше ліжко під вікном, – зупинилася лікарка біля дверей палати.

Віддав їй історію хвороби і переступив поріг. Палата була продовгувата, з чотирма ліжками, між якими стояли тумбочки. На мене. глянули три пари запитливих очей.

– О, у нас новий лікар, – обізвався найближчий до мене дядько і заворушив забинтованою ногою на витяжці.

Другий хворий – чоловік з гострим лицем, зодягнутий в смугасту піжаму, дивився на мене чомусь насмішкувато. Я привітався, глянув на третього, Ігоря Зеленяка. Це був чорнявий хлопець, до підборіддя вкритий простирадлом, поверх якого лежали його великі, засмаглі, мускулисті руки. В його погляді відчувався тамований біль, і я вирішив не зловживати розпитуванням.

– Раз лікар, значить, почнемо медогляд, – сказав, беручи стілець.

– Чогось ти, дохтуре, без тієї чмихавки, що міряє тиск, і без наших історій, – засумнівався гостролиций.

– Будемо знайомі, – сказав Зеленяку. – Я інспектор карного розшуку капітан Загайгора. Як ви себе почуваєте?

– Та вже краще, – зітхнув він.

– Ви не хвилюйтесь. Розкажіть, що з вами трапилося.

Зеленяк ходив на роботу у другу зміну, тобто з 16-ї години. Того дня з'явився трохи раніше отримати платню. Відпрацював свою зміну і пішов додому. Жив Зеленяк недалеко від заводу. Його постійний попутник Коваленко був у відпустці, тому йшов сам. Коло своєї вулиці він побачив якогось хлопця і подумав, що це хтось із заводчан поспішає на третю зміну. Як порівнялися, той попросив припалити, і, поки Ігор порпався в кишені, хлопець швидко оглянувся, потім…

А що сталося потім – Зеленяк не пам'ятав. Коли підвівся, то перше, що відчув, – біль у потилиці й підборідді. Поволі добрів до свого будинку, нишком відчинив двері, щоб не розбудити матір. У ванні підставив голову під холодний струмінь води. Полегшало. А гроші? – раптом згадав. Встромив руку до кишені – 167 карбованців не було. І лише тоді зрозумів: його пограбовано. Нічого не сказав домашнім проти ночі. А вранці, за армійською звичкою, різко схопився на ноги й знепритомнів…

– Який з себе той хлопець? Ви б його впізнали?

– Хлопець як хлопець, мого зросту. Я не придивлявся до нього.

– Ну хоч щось ви запам'ятали?

Зеленяк замислився.

– Голос… У нього трохи хрипкуватий голос, мов у простудженого. І ще годинник з браслетом.

– На якій вулиці це трапилося?

– Дунаєва.

– Хрипливий стояв впритул до вас?

– За півметра.

– І ви, коли діставали сірники, не дивилися на нього?

– Ні.

Що ж, правильно: людина, яка не відчуває небезпеки, не стежить за співрозмовником чи випадковим перехожим. Цим і скористався Хрипливий. Але ж який майстерний удар! І на щелепі – ні подряпини, ні синця. Чим же він його?…

Я не збирався йти на місце події, де, безперечно, не залишилося ніяких слідів. Міркував над іншим. Якщо злочин вчинено уперше і відсутні найдрібніші зачіпки, то розшукати злочинця майже неможливо, аж поки він знову не виявить себе, не припуститься помилки або знайдуться свідки, прямі чи побічні докази. Існували й щасливі випадковості, але чекати на них – це свідомо сприяти злочину.

– Видужуй, Ігоре, – побажав Зеленяку й вийшов.

Мені подобався наш будинок зі стрілчатими вікнами, змурований з жовтого черепашника, з аркою, за якою було просторе подвір'я, вимощене бруківкою. Піддашки над під'їздами трималися на чавунних кронштейнах, де в мереживі металу жили птахи і русалки, звисали чорні грона винограду. Дім збудовано давно, і тоді ж посаджені каштани, що напнули над двором зелене шатро, сповнене прохолоди.

Я піднявся на другий поверх до кабінету Скорича. Постукав. За дверима, оббитими чорним дерматином, було тихо. Відчинив їх і увійшов. Дмитро Юхимович, присадкуватий чоловік років п'ятдесяти, в білій нейлоновій сорочці й темно-синіх штанях, дивився у вікно. У будинку напроти жінка на балконі поливала квіти. Я згадав: місяць тому Скорич поховав дружину. Напевно, вона теж любила квіти і тримала їх на балконі.