– Це Загайгора.
– Добре, що обізвалися. Задам вам на ніч загадку.
– Яку?
– Це жарт, Арсене Федоровичу. А коли серйозно, то… – витримав паузу Скорич. – Мені о п'ятій дзвонила Табурчак. Їй ніби телефонував Руслан. – Ви мене чуєте? – стурбовано запитав майор.
– Чую-чую. І що він сказав?
– Мовчав. Посопів у трубку й поклав.
– Як же вона впізнала його?
– Материнське передчуття.
– І ви у нього вірите?
– Іноді. Завтра поговоримо, капітане. Відпочивайте.
Не загадку мені задав майор, а справжню головоломку.
Про відпочинок не могло бути й мови. Хвилин п'ять стояв у будці, доки не постукала по склу монетою дівчина, аж тоді вийшов і подався на зупинку трамвая.
Навіщо ж він дзвонив? Сповістити, що живий-здоровий? Але хіба від того полегшало матері, коли нічого не сказав? Звичайно, Табурчак допитувалася, чи то Руслан, і тим виказала, що його не знайшли. Тоді кому хотілося знати? Незрозуміло. Суцільні загадки. Ні логіки, ні зв'язку – тільки мішанина фактів, здогадів, – припущень. А може, жорстока гра? Вороги ж бувають у кожної людини.
Ніби потрапив у зачароване коло. Було відчуття, що хтось вдало водив мене за ніс, ще й кепкував з фахової безпорадності. Та я не вважав себе переможеним, бо ще не використав усі можливості розшуку.
Не зогледівся, як під'їхав до гуртожитку. Вже споночіло, і затишними вогнями засвітилися вікна.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Я підійшов до мармурових левів, які вільно розляглися на невисоких п'єдесталах. У одного з пащі стирчала цигарка, і цар звірів мав хвацький вигляд загулялого джиґуна. Щиглем вибив її. Поспішав у відділ, щоб швидше побачитись із Скоричем. Він приходив раніше за мене. Свої висновки і міркування я ніби забув, тобто хотів забути хоч на певний час.
Незважаючи на удавану байдужість, мене підточувало постійне невдоволення, бо й досі не вибудував чіткої версії у справі Руслана. З Хрипливим трохи прояснилося. А коли ще побачу тренера з боксу Нагорняка, то, може, знатиму й прізвище грабіжника.
А взагалі, не варто мені прибіднюватись, звинувачувати себе у повільному посуванні розслідування. Воно йшло, як йому й належало від обставин і набутих фактів. Просто за три роки роботи в карному розшуку мені вперше дісталася справа із зникненням дитини. Тому, напевне, через це щоразу вибивався з усталеного ритму пошуку.
Увійшов у прохолоду приміщення. Черговий по відділу, з посірілим од неспання обличчям, кинув мені через бар'єр:
– Рано, капітане, до праці, – і позіхнув.
– Майор Скорич уже є?
– Йому теж мулька постіль, – насмішкувато сказав.
Зайшов до свого кабінету, розчинив вікно. Сів за стіл і дістав заяву Табурчак. З версією не клеїлось. Не бачив я підстав для наглої смерті Руслана. Нещасний випадок теж відпадав – тоді б хлопчина потрапив до лікарні. А може, справді переховувався у Шулешко? Ну, досить. Я знову починав товкти воду в ступі. Віталик точно покаже, з якої квартири вийшов Руслан, і відпадуть усі сумніви. Рипнули двері, і зайшов майор. Хотів встати…
– Сидіть, сидіть, – Дмитро Юхимович привітався зі мною за руку, опустився на стілець біля столу, кинув уважний погляд на заяву. – Розробляєте версії?
– Думаю, – і знітився, бо версії не було.
– Як учора працювалося? Чи близько фініш? – з лукавинкою запитав.
Я розповів про дзвінок дільничного інспектора Загати і зустріч із Чмихом, потім про відвідини водної станції, переказав розмову з тренером Радутним, столяром Микичуром, товаришем Руслана Віталиком, шофером автобуса Луциком, сторожем дач Дмитруком і Шулешко. Не забув і про дивну поведінку базарувальниці.
Скорич уважно слухав чи… дрімав, бо мав звичку дивитися собі на руки, і тоді його довгі русяві вії прикривали очі й складалося враження, ніби він куняв. Коли я замовк, він ще кілька хвилин сидів, потім глянув на мене усміхненими очима.
– Ого, скільки за вчорашній день! – захоплено вигукнув. – Темп ви взяли спринтерський.
Мені стало незручно від його похвали. Я втупився у заяву Табурчак і, не приховуючи невдоволення, буркнув:
– Все другорядне, Дмитре Юхимовичу, бракує головного.
– Вибачте за прописну істину, але у розшуку, Арсене Федоровичу, спочатку завжди бракує головного. А потім виявляється головним те, на що спочатку не звертали уваги. Хіба не так?
– Так, – погодився. – Але ці справи зовсім інші, особливо зникнення Руслана.
– Хм, інші… – майор посміхнувся. – Врешті, розслідування покаже. От щодо Хрипливого. У нас є Луцик. Він може впізнати того пізнього пасажира,
– Авжеж, і в педінституті працює тренер з боксу Нагорняк, ветеран спорту, – додав я.
– З ним обов'язково поговоріть, – зазначив майор. – А коли з їхньою допомогою не знайдемо грабіжника, організуємо перевірку дач. Звичайно, клопітно й довго, але метод випробуваний, – майор забарабанив пальцями по столі й продовжив: – Мене турбує доля Руслана. Дуже турбує, Арсене Федоровичу. Яка ваша версія?
– Нема її, – признався з гіркотою.
– Нема… – повторив Скорич. – Значить, до Шулешко він не заходив?
– Вона заперечує.
– Ясно. Руслан був схвильований, а Радутний нічого не помітив… Забув кепочку… А що являє собою Шулешко?
– Симпатична молода жінка, бездітна. Каже, чоловік загинув. Не допитувався, за яких обставин.
– Пришлю до вас Загату, розпитаєте про неї, – сказав майор. – Яке враження від Радутного?
– Переживає. Користується повагою і любов'ю своїх вихованців. Серйозний чоловік і добрий фахівець: призначили тренером збірної республіки, а там, дивись, і Союзу. А це – міжнародні змагання, поїздки за кордон, – повторив те, що мені казав Микичур.
– Так, перспектива у нього чудова, – сумно сказав Скорич. – А зникнення Руслана негативно не позначиться на ній?
– Ні, – я стенув плечима. – Він же ні в чому не винен. Невже Руслан загинув? – із сумнівом запитав.
– Можливо, – ухильно відповів майор, уникаючи мого погляду.
– А його дзвінок, про який ви?…
– Не ловіть мене на слові. Я ж не дзвонив, і я не мати його, – стримано сказав Скорич. Як ви – впораєтеся з двома справами?
– Якщо я їх почав, то я й закінчу, – ображено відповів.
– Дарма, Арсене Федоровичу, – присоромив мене. – Я вірю, закінчите. Але розшук школяра ускладнюється. – Майор замовк, замислився, а потім запитав – На водній станції нічого не сталося за цей час? Якась подія, чутки…
– Нічого. Тренуються. Проте… недавно хтось вкрав якір.
– Коли?
– Микичур помітив пропажу восьмого. Якір із швертбота, на якому плавали Радутний з Русланом.
– Якір… якір… – повторив Скорич. – Які у вас плани на майбутнє?
– Глибше поцікавитись сім'єю Табурчаків, Шулешко і базарувальницею, поговорити з начальником Табурчака.
– Гаразд, – майор знову опустив повіки й ніби задрімав.
Щось непокоїло Скорича, і через те він ніяк не міг зосередити увагу на моїх повідомленнях, питав невлад, без послідовності. Мені передалася його тривога. Можливо, відбудуться якісь події? Звідки їх чекати? Хто мені приготував сюрприз! Хрипливий чи Руслан? Напевне, обоє, бо досі розслідування текло спокійно, без втручання підозрюваних, що рідко траплялося. А може, їх нема, підозрюваних, чи з ними я не зіткнувся під час пошуку, не налякав, і вони, причаївшись, чекали, що все минеться.
Але які підозрювані? Хрипливого те не стосувалося. З ним все зрозуміло. От із Русланом… Зловив себе на думці, що теж вважаю його загиблим. Невже через майора? Але висловився він якось… непевно, не переконливо. Втім, на яких фактах грунтувалося його переконання? Цього я не знав.
Майор встав із стільця.
– З'явиться Загата – пришлю до вас, – сказав і залишив кабінет.
Той дзвінок і мовчання… Вони ще дужче заплутували розшук. Спробуй побудувати струнку версію! Почав міряти кроками кабінет, зупинився біля вікна й дивився на будинок навпроти, щоб хоч трохи відволіктися. Он жінка вибирала пожухлі листочки й поливала квіти, що по напнутих дротинах обснували весь балкон. Крізь листя помітив, що вона одягнута лише в червоний купальний костюм. Відступив від вікна, а то подумає – підглядаю.