У двері постукали.

– Заходьте!

Зайшов дільничний інспектор Загата.

– Сідайте, лейтенанте…

– Дозвольте води?…

Наточив із сифона, спрагло випив склянку, другу, задоволено крекнув і аж тоді сів.

– Що ви скажете про Шулешко Раїсу Гаврилівну? Живе по вулиці Свердлова, 108, квартира 6.

– Шулешко… – Загата потер лоб долонею. – Шулешко… Вона білява, волосся фарбоване, гарна жіночка?

– Еге.

– Працює продавцем в універмазі на вулиці Радянській у секції трикотажу, незаміжня, чоловік загинув десь у рейсі, плавав на судні, залишив «Волгу». Оце і все. Да, бездітна, – випалив інспектор одним духом.

– З кимось зустрічається?

– Важко точно відповісти. Напевне, бо ж молода, видна з себе. Скарг на неї від сусідів не було.

– Значить, живе тихо, скромно?

– Хто зна… Трапляється, тиха вода – греблю рве. – Живе в достатку. Що вас конкретно цікавить?

– Коло її знайомих.

– Дізнаюсь.

Я знову сам. Дільничний інспектор подасть звістку через день-два. І чи допоможе вона розшуку? Може, Шулешко легковажна особа, і тільки. Нахил до того у неї був. Але ж не сидіти мені й чекати манни небесної чи даних, які принесе сорока на хвості.

Хтось безуспішно намагався увійти до кабінету: смикав двері до себе, коли вони відчинялись усередину. Я подумав, що відвідувач або неуважний, або схвильований. Взявся за ручку й потягнув до себе. Двері не піддалися, наче мене замкнули. Я дужче шарпнув, і двері відхилились, утворивши шпарку. Відвідувач помітив мене і раптово відпустив ручку – я ледве не впав. На порозі стояв вищий за мене на півголови літній чоловік, розпатланий і розхристаний, ошелешено кліпав банькатими очима, важко дихаючи недавно випитим пивом.

– Ви чого псуєте державне майно? – жартома сказав йому. – Двері не залізні. Якщо кожний…

– Я… я… до Загайгори, – засапано вимовив він.

– Я Загайгора.

Відвідувач зміряв мене з ніг до голови злим поглядом і втупився в обличчя.

– Де мій син? Де? Чому досі не знайшли? Вже четвертий день!…

Я аж розгубився, так він мене приголомшив своєю люттю. Але за мить оговтався, ступив до нього.

– Ваше прізвище?

Од несподіваної відсічі він затнувся і стояв з роззявленим ротом, витрішкуватий і розкублений, наче великий півень. Я вже здогадався, хто це, і з цікавістю розглядав відвідувача – каштановочубого, кремезного чолов'ягу.

– Ваше прізвище? – повторив запитання.

– Табурчак Вадим Іванович. Я сьогодні приїхав з відрядження, – вже нормально відповів.

– От що, Вадиме Івановичу, сідайте і візьміть себе в руки. Ваша дружина має більше витримки, – кинув йому докір.

Табурчак похмуро зиркнув на мене зеленими очима і стримано сказав:

– Невже за чотири дні не можна розшукати сина?

– Де?

– У місті. І вам краще знати де.

– Ви помиляєтесь. Ми не провидці, – не образився на нього, а навпаки: співчував горю, через яке він втратив контроль над собою. – Ви нам теж повинні допомогти.

– Як? Чим? – важко опустився на стілець. – Дозвольте закурити? Руки трусяться…

Я кивнув. Табурчак вийняв з кишені пачку «Прими», тремтячими пальцями взяв сигарету, припалив, глибоко затягнувся. Потім п'ятірнею пригладив чуб, застебнув ґудзики на сорочці. До нього повертався здоровий глузд.

– Розкажіть усе про Руслана: характер, звички, друзі, захоплення, поведінка. Усе.

– Вам же розповідала дружина. Навіщо повторюватись? Ось учора хтось подзвонив і мовчав. І сьогодні вранці знову дзвонив і мовчав. Це ж просто знущання! Якщо він, то де ховається? Ми йому нічого поганого не зробили.

– А хто взяв трубку? Ви?

– Дружина. Мене ще не було.

– Що вона казала?

– Не зрозумів.

– Що казала у трубку ваша дружина? – пояснив йому.

– А, питала, чи це не Руслан. І чула вуличний шум. Мабуть, дзвонили з автомата. – Вадим Іванович невимушено заклав ногу на ногу.

Я витріщився на його туфлі – коричневі, з латуневими накладками на носках. Такі ж стояли на полиці під вішалкою в коридорі Шулешко. Єдині чоловічі серед жіночого взуття. Такі туфлі не часто побачиш. Напевне, випадковий збіг. Табурчак тоді був у дорозі, в поїзді. Чому б це йому сидіти в квартирі Шулешко? І чи знайомі вони?

Щоб розвіяти сумніви, я запитав:

– Коли ви приїхали до Києва?

– П'ятого.

– На скільки днів?

– На шість.

– Як ви дізналися, що зник Руслан?

– Подзвонили з роботи в управління, там розшукали мене і передали. Я відразу на вокзал. Квитків нема. Ледве впросив провідника. Дружина почала сивіти… – Табурчак відвернувся до вікна.

– В яке управління?

– «Укрголовелектро».

Правильно: дружина Табурчака казала, що дзвонили в управління. Але ж туфлі… Вони мене притягували, наче магніт залізо, і я поглядав на них із незрозумілим відчуттям недовіри до Вадима Івановича. Розумом сприймав, що людина не може одночасно бути в двох місцях, а серцем заперечував. Дурниця, звичайно, звинувачувати Табурчака в нещирості. Зовсім мала підстава – туфлі. Туфлі… Досить впадати в крайність. Найкращий засіб позбутися сумніву – влаштувати ретельну перевірку.

Я заспокоївся.

– Скажіть, Вадиме Івановичу, що ви думаєте про зникнення сина? – попросив його.

– Десь переховується, – відповів не вагаючись. – Грає нам на нервах. Теперішні діти…

– З якою метою? Він же добре вихований, – зауважив я. – Може, ви образили його? Діти боляче реагують на такі речі.

– І через це він утік? Ну, капітане! – обурився Табурчак. – Ми з Русланом не сварилися.

– Чого ж він покинув батьків?

– Не знаю, – Табурчак важко втупився в підлогу, навіть забув про сигарету, що тліла, підбираючись до пальців. – Він у когось ховається. Знайдіть його. Моя дружина… Вона ж мати…

Він пішов.

Що я взяв для розшуку із зустрічі з ним? Нуль, окрім запевнення: Руслан міг десь ховатися. Стосунки в сім'ї залишилися для мене невідомими. Дивувала зміна з батьком: з'явився вороже настроєний, потім швидко вгамувався. І, нарешті, туфлі. Адже вони імпортні. А чоловік Шулешко плавав. Значить, Раїси Гаврилівни презент. Ні, це вже далеко я зайшов у своїх підозрах.

Я подався до Скорича. Дмитро Юхимович зосереджено розглядав якісь фотографії у розгорнутій папці. Я вдав, що не помітив його невдоволеного погляду, бо завітав невчасно.

– Що сталося, Арсене Федоровичу? Ви якийсь… мов іменинник, – насторожено поглянув на мене майор.

– У мене був Табурчак, – радісно випалив.

– Це я послав його до вас, – Скорич заплющився і прикрив очі долонями.

– Ви звернули увагу на його туфлі?

– Туфлі? – тер очі. – Звернув. Не наші. А що?

– Я бачив точнісінько такі у Шулешко, і в квартирі пахло свіжим тютюновим димом.

Скорич прийняв пальці з очей і зацікавлено подивився на мене.

– Н-да, туфлі у нього рідкісні, – погодився. – Невже він залицяльник Шулешко і Руслан випадково дізнався? Перевірте, коли Табурчак виїхав з Києва.

– Зроблю. Підлітки гостро реагують на зраду. Ось він і вирішив помститися батькові.

Майор посміхнувся і зауважив:

– Не треба так категорично. Не забувайте, Арсене Федоровичу, про матір. Порядний син не залишить її в біді.

– Розумію, – одразу ж підупав мій настрій, і я повернувся до дверей.

Мав рацію майор: не міг Руслан так помститися батькові. Я, приміром, теж не покинув би матері у скрутну хвилину. Навпаки – ще більше прихилився б до неї. Як перевірити відрядження Табурчака? До Києва мене зараз ніхто не пустить. Зробити запит – довго чекатиму відповідь. Я згадав про Петра Коноплича, інспектора карного розшуку столичного райвідділку міліції, з яким торік познайомився на нараді. А що, коли попросити його? Присунув до себе телефон…

Ще треба подзвонити у відділ кадрів машинобудівного заводу і взнати прізвище начальника відділу матеріально-технічного постачання, де працював Табурчак.

Поспішав до педінституту на зустріч із Нагорняком, тренером з боксу. Головне – не втрачати надії. А вона була, бо вже висвітлювались взаємини між Табурчаками і навколо Хрипливого звужувалось коло. Бракувало лише кількох показань. Коноплич теж обіцяв подзвонити під вечір.