— Ви плутаєте мене з кимось, — спокійно відповів Барб'є. — Ви мене з кимсь плутаєте…

— Облиште. Ні з ким ми вас не плутаємо. Я не хочу втомлювати себе зайвими рухами, виймати з кишені вашу фотографію тієї пори, коли ви очолювали гестапо в Ліоні, підписи на ліквідації і листи родичів заарештованих вами людей. Чи показати? Тоді я заразом покажу фотографії ваших зустрічей з Мерком. І копію оголошення в газетах про обслуговування власників міні-фотоапаратів… Можу показати ваші фальшиві паспорти на ім'я Мертеса і Беккера. Можу дати витяг з домової книги, Марбург, Барфюсерштрасе. Досить? Чи продовжувати? Можу зачитати витяг з нюрнберзьких документів: розшукується нацист Барб'є, якого внесли до списку головних злочинців під номером сорок вісім. Ну, говорити далі?

— Не треба.

— Отже, прізвище?

— Барб'є, Клаус Барб'є, — мовив він згаслим голосом, таким тихим, що американець, нахилившись до нього, попросив говорити голосніше.

— Клаус Барб'є.

— Звання?

— СС гауптштурмфюрер.

— Чудово, все правильно, мені подобається, що ви не намагаєтесь брехати. Покажіть мені документ, з яким ви їздили в Швейцарію.

Барб'є вийняв шведський паспорт, американець погортав його, здивовано похитав головою, повернув, поцікавившись:

— Вручив Мерк?

— Його контакт.

— Невеличкий чоловічок, у шкірянці?

— Так.

— Як його звати?

— Не знаю.

— Може, знадобиться — знайте: Генріх. Часом треба ставити зв'язкового на місце, вони іноді беруть на себе не ті функції. З яким завданням вас посилали у Швейцарію?

— Ви, мабуть, стежили за мною… Ви ж знаєте…

— Говоріть голосніше.

— Ви ж знаєте.

— А якщо ні?

— Мені потрібно було знайти в Монтрьо фрау Рубенау.

— Що везете від неї? — спитав американець, і з цього запитання Барб'є зрозумів, що американці знають абсолютно все про його візит у Монтрьо.

— Нічого.

— А плівка?

— Так, я везу плівку.

— Що на ній?

— Я можу віддати її вам.

— А що ви віддасте Мерку?

— Вилучите в нього.

— Ну, навіщо ж? Це нерозумно… Ви скажіть нам, що на плівці, більше нам нічого не потрібно.

— Фото Штірліца — Бользена — співробітника політичної розвідки Шелленберга. Відбитки його пальців…

— Для чого це потрібно Мерку?

— Не знаю.

— Вони вас погано використовують. Жаль. Ми маємо намір це робити більш кваліфіковано. Ось він, — американець кивнув на здорованя, що стояв біля дверей купе, — працює в нас, у воєнній контррозвідці. Його звуть Дік Лавуа. Наступного тижня він вас заарештує. Після зустрічі з Мерком. Але ви вистрибнете з машини. Він стрілятиме по вас. З автомата. Кулі холості, зате шум буде добрячий. Про це дізнається Мерк, отже, генерала Гелена буде поінформовано одразу ж. Так?

— Мабуть, так.

— А чого це ви такий спустошений? Що, власне, сталося? По-моєму, ви маєте радіти… Кінець непевності, початок спокійної роботи.

— Що я повинен буду робити?

— Виконувати вказівки Діка. Він скаже вам, що треба робити. Роботи багато. Відновлюйте сітку своїх соратників по СС. Працюйте безстрашно. Ми ізолюємо більшість із них, усе-таки ви налагодили зв'язки з монстрами, їхні імена у всіх на пам'яті…

— А моє?

— Ви — не той рівень.

— Коли я зроблю те, що вам потрібно, мене теж заарештують?

— Ні.

— Чому я повинен вірити вам?

— Тому що ви не маєте вибору. — Американець підвівся. — З приводу завдання, яке ви дістали від Мерка, напишете мені докладний рапорт. Не на машинці, а власноручно. Підпишете псевдонімом. Мене цілком влаштує Мертес. У вас є запитання?

— Є.

— Будь ласка.

— Назвіть ваше ім'я. Ви ж самі сказали, що часом треба зна…

Американець перепинив його:

— Треба знати ім'я контакту. А не моє. Ім'я мого контакту ви знаєте. Дік Лавуа. І все. Досить, Барб'є. Гроші потрібні? Чи вистачає тих, що платить Мерк?

— Ні, не вистачає.

— Гаразд, Лавуа вам платитиме. Ще е запитання?

— Мерк працює і на вас?

— Ви працюєте на мене і на нього. Думайте, як це поєднувати. Внесіть свої пропозиції. Ми розглянемо їх прихильно, це я вам обіцяю. Продумайте план роботи, ми цінимо ініціативу. Конкретніше — ми платимо за ініціативу. А платимо ми добре, бо цінимо хватку. До побачення.

Даллес, який незримо стояв за спиною всіх комбінацій — а вони замислювались не тільки у Вашінгтоні, а й у Німеччині — спочатку не звернув уваги на прізвище Штірліц, що двічі промайнуло в повідомленнях Гелена, надісланих йому в приватному порядку.

Як правило, погляд його, чіпкий і холодний, насамперед фіксував імена, що мали шанс відіграти певну роль у комбінаціях, які можна запланувати у верхах; деталі, другорядні персонажі, подробиці, такі бажані нижнім поверхам розвідки, не цікавили його, заважали думати про головне, про те, кого, де і як провести в крісло прем'єра, військового міністра чи керівника зовнішньополітичної служби тієї чи іншої країни.

Його адвокатська фірма «Саллівен енд Кромвелл» була центром інтересів найбільших корпорацій Уолл-стріту, отже, він був підстрахований у своїй діяльності не тільки незримим фінансуванням з боку ІТТ, яка дедалі все більше й більше перетворювалася в підрозділ політичної розвідки Сполучених Штатів, ставала певною державою в державі, але й іншими фінансовими й промисловими імперіями країни; їхня підтримка визначала його стратегію; тоді ще не йшлося про горіхи[35]; ця форма досягнення бажаного в ту пору ще не була так поширена, як тепер; убога, знекровлена Європа дозволяла пересувати фігури на шахівниці політики за допомогою інших важелів; витрати на створення лідерів були мізерні; архіви гітлерівських спецслужб давали змогу застосовувати інші форми впливу; людина, забруднена колаборанством з нацистами, згодна була на все, аби тільки таємне не стало явним, — не було тоді найбільної ганьби, ніж обнародування факту співробітництва з гітлерівцями.

Але після вивчення архівів НСДАП Даллес звернув увагу на те, що жінки, які були закохані в Гітлера, коли він ще не був фюрером, допомагали йому не грошима, все-таки це образливо, а (перша це зробила фрау Бехштейн, дружина фабриканта роялів) цінними подарунками.

— Ви можете доручити вашим друзям, — сказала фрау Бехштейн фюреру, — продати кілька картин, вони не вписуються в мій салон, не думайте, що це завдасть мені бодай якогось матеріального збитку. Гроші ви можете перевести на потреби вашого чистого й мужнього руху.

Тому ще в червні сорок п'ятого Даллес дав вказівку своїм співробітникам у Німеччині вберігати (у кількох замках нацистських бонз, що їх реквізували окупаційні війська) картини, скульптури, золотий і срібний посуд, музейну порцеляну, колекції марок та монет, щоб у потрібний момент перетворити їх на подарунки тим, на кого він і його команда вирішать ставити.

Найбільше часу витрачалося на створення контрсил незалежній політиці де Голля; Франція має бути надійно інтегрована в угруповання антиросійського устремління Заходу, традиції франко-російського співробітництва не мають права бути відновленими.

Повсякчасну увагу Даллеса привертала Італія; наявність комуністів в уряді, міць їхньої партії здавалися йому загрозливими, треба було готувати новий кабінет, який вишпурне Тольятті; велася робота між масонами (будучи членом ложі, курирував особисто) в армії і серед керівництва карабінерів.

Тому якийсь там Штірліц не цікавив та й, зрозуміло, і не міг цікавити Даллеса; майбутнє Німеччини треба було вирішувати по-справжньому тільки після того, як стабілізується становище у Франції та Італії і коли «організація» Гелена достатньою мірою підготує поле діяльності на Сході, рекрутувавши на антибільшовицьку боротьбу серйозні сили у Празі, Будапешті, Варшаві, Бухаресті, Тірані, Софії, Белграді, та й у тому ж Східному Берліні.