— Погано.

— Але він поводитеметься гідно?

— Не маю сумніву.

— А Кейтель?

— Він не дуже розумний… І надто сентиментальний. Ви думаєте про те, яку він залишить про себе пам'ять? Не тіште себе надією. Але Йодль, Редер, гросадмірал Денніц настроєні непохитно й переконані в своїй правоті.

— От і допоможіть їм… Ви ж німець…

Латернзер зітхнув і, обернувшись до Гелена, сумно запитав:

— Справді? Ви в цьому цілком упевнені?

… Пізно ввечері, повернувшись до свого кабінету, Гелен відімкнув сейф і взявся за найулюбленішу роботу, яка давала йому змогу відчувати себе всемогутнім, як і раніш, коли весь Схід Європи був у його руках, коли Салаші і болгарський цар Борис, Власов і Павелич, Мельник і Антонеску, Бандера і Тіссо не сміли ступити жодного кроку, не діставши на те його згоди — письмової чи усної.

Він вийняв із сейфа шифровані телеграми від Бандери та людей Павелича, який переховувався в Іспанії, від польської агентури і почав робити позначки на полях. Найбільше його тішили повідомлення з Мадріда, Буенос-Айреса і Сантьяго-де-Чілі; звідти зв'язки мали піти по всьому світу; він, Гелен, стане серцем нової розвідувальної організації Німеччини, зорієнтованої не тільки на Схід, як того хоче Даллес, а й на всі континенти планети.

Саме тому він ретельно аналізував усю інформацію, що надходила з Мадріда, саме тому він з такою увагою вивчав телеграми з Буенос-Айреса від Руделя, Танка, Ультера, Лауріха; саме тому для нього не існувало дрібниць. Будь-яке нове прізвище, передане його агентами, що почали, на відміну від людей НСДАП та СС, роботу не на свій страх і риск, а з його відома і при мовчазній згоді американців, становило для нього величезну цінність: потягнуться нитки, з'являться нові імена, чи це буде поки ще зовсім невідомий Ріктер з Буенос-Айреса і Брунн з Мадріда, Заурен з Каїра чи Рігельт з Лісабона; немає дрібниць, є початок роботи, яка принесе перемогу його справі.

— Якщо хочете, можемо поїхати в німецький ресторан. Ви там бували, здається, докторе Брунн? На кальє генерал Моло…

— Так. Один раз я там пив каву.

— Ні, ви там обідали. Можу назвати меню.

— Давно стежите за мною?

— З того часу, коли визнали за доцільне. Доктор Брунн — ваше нове прізвище?

— Мабуть, ви знаєте моє справжнє прізвище, якщо ставите таке запитання. Як мені називати вас? Містер Ікс?

— Ні, можете називати мене Джонсон.

— Дуже приємно, містере Джонсон. Я з радістю відмовився б від німецької кухні.

— Невже? Поразка позбавляє німців кухонного патріотизму! Поїдемо до євреїв. Вони запропонують кошерну курку. Як вам така перспектива?

— Мені більше подобається іспанський ресторан. Дуже люблю кочінільяс[8].

Джонсон посміхнувся:

— Ану, покажіть нижню губу. Ого, у вас губа не з лопуцька. Ваше справжнє прізвище Бользен?

— Я зжився з обома.

— Достойна відповідь. — Джонсон ледь торкнув Штірліца за лікоть. — Праворуч, будь ласка, там моя машина.

Вони повернули з авеніди Хенералісимо Франко у тихий провулок; у великому «шевроле» з мадрідським номером сиділо троє чоловіків, два попереду, один — позаду.

— Сідайте, містере Бользен, — запропонував Джонсон. — Залазьте перший.

Штірліц згадав, як Віллі і Орген везли його з Лінца в Берлін у квітні сорок п'ятого, саме в той день, коли війська Жукова почали штурм Берліна; він тоді також був затиснутий між ними; ніколи раніше він не переживав такого принизливого відчуття несвободи; його ще не заарештували, на ньому була така сама, як і на них, чорна форма, але сталося щось не відоме йому, але добре відоме їм, мовчазним і похмурим, що дозволяло гестапівцям стежити за кожним його жестом і, так само, як і зараз, трохи навалюватися на нього з двох боків, не даючи змоги поворухнутися, сиди, як сповитий, і думай, що на тебе чекає.

— Полюбляєте швидку їзду? — спитав Джонсон.

— Не дуже.

— А ми, американці, страшенно любимо швидкість. У горах поїмо кочінільяс, там набагато більші порції і вдвічі дешевші, ніж у місті.

— Чудово, — сказав Штірліц. — Тоді можна й натиснути, час обіду, в мене шлунковий сік уже виділяється, режим насамперед…

— Як здоров'я? Чи не даються взнаки ваші поранення? «На це запитання не можна відповісти однозначно, — подумав Штірліц, — треба відповісти дуже точно; ця розмова може стати першим кроком на шляху додому. А чому ти думаєш, що буде розмова? Чому ти припускаєш, що це ніякий не Джонсон, а друзі мюллерівських Ойгена, Віллі і Курта? їх тисяча в Мадріді, і чимало з них прекрасно розмовляє англійською, чому б їм не доробити того, що не встиг Мюллер? Таке, звичайно, може бути, але краще про це не думати; після сорока п'яти кожен рік — сходинка до пекла, старість наближається стрімко, я сильно відчуваю наслідки поранення, він недаремно про це спитав; хворих до співробітництва не запрошують, а якщо цей Джонсон справжній, а не фальшивий, то саме для цього він вивозить мене з міста. Вони нікого не викрали з Іспанії, не хочуть сваритися з Франко, а тут живуть нацистські тузи куди більшого, ніж я, рангу, живуть відкрито, без охорони; генерал СС фон Любич взагалі купив апартамент за два будинки від американського посольства, під їхньою огорожею своїх собачок прогулює».

— Відчуваю, коли міняється погода, містере Джонсон. Кістки болять.

— Може, це відкладення солей? Чому ви пов'язуєте біль у кістках з пораненням?

— Тому що я пролежав нерухомо вісім місяців. А раніше грав у теніс. Тричі на тиждень. Такий різкий злам у життєвій стратегії впливає на кістяк; так мені, принаймні, здається. М'язи не так важко зміцнити, а от відновити кістяк, заново натренувати всі зчленування — потрібно не п'ять місяців, бодай рік, не менше.

— Скільки вам платять за тиждень, містере Бользен?

— А вам?

Усі засміялись; Штірліц зрозумів, що до кожного його слова напружено прислухаються; Джонсон сказав:

— Ви не тільки добре розмовляєте по-англійськи, а й думаєте так, як ми, нашими категоріями. Не доводилось працювати проти нас?

— Проти — ні. На вас — так.

— Ми не маємо такої інформації, дивно.

— У політиці, як і в бізнесі, престиж — штука неабияка. Я думав про ваш престиж, містере Джонсон, коли ви вели сепаратні переговори 8 друзями Гіммлера. Історія не прощає ганебних альянсів.

Молодик, що сидів за кермом, обернувся; обличчя його було мужнє, відкрите, зовсім юне, на лобі помітно шрам, мабуть, осколок.

— Містере Бользен, а як ви думаєте, історія простить нам те, що вся Східна Європа відійшла до росіян?

Джонсон посміхнувся.

— Харві, не чіпай питань теорії, ще не час. Містере Бользен, скажіть, будь ласка, коли ви востаннє бачили містера Вальтера Шелленберга і Клауса Барб'є?

— Кого? — Штірліц спитав, щоб виграти час; зараз вони почнуть перехресний допит, зрозумів він; кожна моя відповідь повинна бути з резервом; треба поводитись так, щоб мати можливість маневру, вони щось готують, вони випробовують мене з різних боків, справа ясна.

— Шелленберга, — повторив Джонсон.

— У квітні сорок п'ятого.

— А Клауса Барб'є? Він працював у Мюллера, потім його відрядили до Франції, очолював службу гестапо в Ліоні.

— Здається, я бачив його разів зо два, не більше, — відповів Штірліц. — Я ж був у політичній розвідці, зовсім інше відомство.

— Але ви згодні з тим, що Барб'є — звір і костолом? — не обертаючись, сказав той, зі шрамом, що сидів за кермом.

— Ви заволоділи архівами гестапо? — запитав Штірліц. — Вам і карти в руки, кого вважати костоломом і звіром, а кого солдатом, що виконував свій обов'язок.

Вони виїхали за місто; дорога вела на Алькобендас, Сан-Себастьян-де-лос-Рейєс, а далі Кабанільяс-де-ла-Сієрра, гори, мало обжитий район, там немає ресторанчиків, де смажать молочних кочінільяс; диво, а не їжа, пальці оближеш: тільки, мабуть, не буде ніяких кочінільяс — у цих людей інші завдання.