Як і першого разу, Ріктер спочатку страшенно потів від хвилювання і навіть голос втрачав (а втім, почекавши два тижні, прагматичний німецький розум, що не вміє жити бездіяльно, примусив його зайнятися бізнесом; Мануель знайшов десяток студентів з порядних родин, які мали складати випускні екзамени, платили цілком пристойно, моэок відпочивав на цих уроках, зате терзали душу сумніви ввечері, коли він починав думати про те, чому ж мовчать аргентінці).

Гутієрес був дуже привітний; мовчазний шофер, що привіз їх у невеличкий особнячок на тихій вулиці, зварив каву, накрив на стіл і вийшов у садчщоб не заважати розмові; спочатку полковник розпитував Ріктера про обставини, за яких йому довелося зіткнутися з таємницею атомного проекту рейху, уважно вислуховував відповіді, які здавалися йому надто логічними, відрепетируваними заздалегідь, щоб бути правдою, не переривав його, згідливо кивав головою, засмучувався, коли Ріктер розповідав про некомпетентність людей з вермахту і штабу люфтваффе, заспокоїв таким чином співрозмовника, дозволив йому розслабитись, а потім сказав:

— Через сорок хвилин зачиняться банки, отже, сідайте в машину і їдьте туди, де ви зберігаєте документацію. Коли повернетесь, ми продовжимо розмову в присутності третьої людини.

— Але ви ж не сказали, — раптом сиплим голосом мовив Ріктер, — чи прийнято мої умови?

— Прийнято. Вас призначають науковим консультантом проекту, тисяча доларів на місяць, безкоштовний дім, обслуговування, польоти й поїздки за наш рахунок.

— І все?!

— Ви вважаєте, що цього мало? Можливо. Взагалі, ми маємо право вам нічого не пропонувати, а видати вас американцям, нехай ті платять більше, хоча, мені здається, вони нічого не платять у своїх тюрмах нацистським злочинцям…

Цього було досить. Гутієрес сказав саме ті слова, яких так боявся Ріктер.

Підвівшись, він жалісливо спитав:

— Але ж я вам буду вже не потрібен, коли передам документацію?..

— Це не так. Ви знаєте механізм. Таких людей у нас більше немає. Отже, ми в вас зацікавлені. Та й, крім того, ми визнаємо закони благородства, як-не-як ви живете в Аргон-тіні, а не десь там… Тут можуть убити, але не обманюють, це дріб'язково…

О дев'ятій вечора, після того як професор Умберго Дейва закінчив вивчати документи, після того як він обговорив з Ріктером основні вузли справи, Гутієрес, який не зронив жодного слова за весь час дискусії, підсунувся до німця й спитав:

— А хто допоможе нам позбутися вад, таких очевидних? Професор Дейва правильно сказав: тут усе чудово — за винятком того, що немає описання методу гідролізу та розрахунків максимальних температур. Як же ви хочете зробити бомбу в дуже короткий строк, коли у нас немає двох найважливіших компонентів ідеї?

— Я не встиг довести до кінця свої дослідження… Думаю, що можна залучити експериментаторів, — відповів Ріктер, — які запропонують свої схеми, зрештою, я не проти співавторства.

Гутієрес обернувся до Дейва:

— Але ж будь-який учений зрозуміє, навіщо потрібна ця розробка?

— Безумовно, — відповів професор.

— Отже, — Гутієрес подивився на Ріктера, — всім стане відомо, що ми збираємося робити?

— Цих учених можна ізолювати, — сказав Ріктер. — Зрештою, йдеться про якийсь рік, а найбільше — два…

— Тут не рейх, — відрубав Гутієрес. — Нам чимало подобалося з того, що відбувалося у вас на батьківщині, але нам було не до душі те, що піддані переставали бути сеньйорами, Ріктер, нам подобається бути сеньйорами, бачте…

— Що ж, — швидко сказав Ріктер, злякавшись, що зараз уся справа може провалитись, тому, не продумавши до кінця, чи правильно він робить, продовжив: — тоді треба спробувати знайти одну людину на прізвище Штірліц, він був у курсі всього цього діла.

Ім'я Рунге він називати не міг, це йому було ясно з самого початку, бо він, Ріктер, торгував краденим, тим, що по праву належало фізику.

Назвавши ім'я НІтірліца, він з жахом подумав про те, а що як штандартенфюрер живий і його розшукають, то аргентінці напевне дізнаються всю правду й відберуть у нього, Ріктера, те, що може належати одному йому й нікому іншому.

— Кого? — перепитав Гутієрес. — Кого ви назвали?

Ріктер тихо відповів:

— Штігліца.

Він вимовив прізвище дуже тихо, перекрутивши його, і насилу проковтнув клубок, що застряв у горлі.

Гутієрес кивнув, підвівся, запросив Дейву й Ріктера в сад, там уже пахло чудовою «парижжею» — смаженим на вугіллі м'ясом; перший келих він підняв за Перона, потім запропонував випити за Аргентіну; вино було з підвалів Мендоси, з провінції Кордоба, здавалося, що воно дуже легке, але це тільки тим, хто не знав його сили; інформацію про Ріктера за ці місяці було зібрано повну; не п'є; отже, або дуже міцний, або потече; найімовірніше — потече, весь на нервах, не треба особливої спостережливості, щоб помітити це; Ріктер справді потік; це зрозумів Гутієрес, коли той жалісно запитав, що буде з його проектом, невже два вузли, які лишилися незавершені, можуть поставити під сумнів усю ідею?

— Ні, — відповів Гутієрес, перейшовши на чудову німецьку, — це не ставить ідею під сумнів. Під сумнів її поставила ваша нещирість…

— Яка?! В чому?!

— В тому, як ви намагалися приховати від мене ім'я тієї людини, яка знає все. Я хочу знати точно: Штірліц чи Штігліц? Ім'я. Вік. Прикмети. Ось вам перо, пишіть…

Саме тому ще одна сила, зокрема люди генерала Перона, виявилася зацікавлена в тому, щоб серед сотень тисяч німців, що розбрелися по світу, і мільйонів, які затаїлися в рейху, знайти одного, Макса фон Штірліца, «приблизно сорока років, інтелігентної зовнішності, в минулому — СС штандартенфюрер з політичної розвідки рейху»…

У «Клубі Йєрро» Роумен страшенно сп'янів, бо майже нічого не їв; хиляв одну склянку віскі за другою, без содової, без льоду, пуро, його веселість стала трохи істеричною, він розповідав прекумедні історії про те, як закінчував коледж; в аудиторіях не з'являвся; дні проводив на бейсбольному полі; «професори — всі як один — болільники, вони ставили мені вищі бали, сидячи на трибунах, але не за знання, а за мої прориви до воріт противника; в мене голова, як чавун, я нічого не боявся — довбешку вперед і — гайда. Завжди треба вірити, що пронесе; якщо завагаєшся, хоч на хвилину уявиш собі самого ж себе з переламаним хребтом — ти не гравець, ти вже кінчився для спорту».

— Ви завжди не закушуєте, коли п'єте? — спитав Штірліц.

— Найголовніше втягти голову в плечі, — не відповідаючи, вів далі Роумен, — і стати збитим з самих мускулів і перти биком. На кшалт тутешніх, яких пускають на иайпрестижніші кориди у Памплоні з полів Міури…

— З'їжте щось, — попросив Штірліц. Взагалі він ніколи ні на чому не наполягав, нічого не пропонував прямо; він вважав, що це безтактно; значно доцільніше підвести людину до слова або ж вчинку; державний тоталітаризм починається з сім'ї, де слово старшого беззаперечне; старший не може бути дурним, вік — гарантія розуму й досвіду, хіба це не одне й те ж? Але зараз, розуміючи, що Роумен на грані, нервова криза, у будь-яку хвилину може зірватись, Штірліц зрадив себе, добряче намазав кукурудзяний корж маслом, підсунув його Роумену і повторив — Ану, з'їжте, Пол, вам же вести машину.

— Ви слухайте, коли я говорю! І запам'ятовуйте. І моліть бога, що я взагалі сиджу з вами за одним столом, стара нацистська скотино.

— Молю, — відповів Штірліц. — Молю без упину. З'їжте масло, невже хочете впитися?

— Хто? Я? Докторе, не міряйте людство своїми мірками! Жирні ковбасники п'ють двадцять грамів після шматка свинини, а потім надудлюються світлим пивом… У вас же у всіх задниці, як дзоти!

— Особливо в мене.

Роумен глянув на худого Штірліца, елегантний костюм теліпався, як на вішалці, щоки запали.