Він бачив, що Брежнєв зовсім здав, дні його лічені, він напружено й послідовно готувався до того, щоб стати першою особою, очоливши Політбюро, і тому робив усе, аби ім’я Леоніда Ілліча, який подарував країні двадцять років благосного спокою, позначеного печаттю державної, солідної непоспішливості, властивої історії Російської імперії, було прозоро-чистим; він, саме він, Суслов, зможе показати людству перший приклад того, як наслідник не ганьбить імені попередника, а, навпаки, робить усе для возвеличення його пам’яті: ніколи такого, на жаль, не було — тепер буде, нова сторінка в розвитку Держави. Розумні історики, яких він заздалегідь розставив на ключові пости в науці, зможуть пояснити цей феномен спадкоємності, такий угодний майбутньому. Досить, набридло відрізати минуле! Як не намагалися відрізати Сталіна — не вийшло, силу не відріжеш, тільки слабість зникає, з нічого не буде нічого, так угодно Провидінню…
Саме тому, почавши атаку на Цвігуца, який провалив справу опіки сім’ї Леоніда Ілліча, дозволив потекти мерзенним чуткам про тих, кого так любив Генеральний секретар, Суслов добивався своєї таємної мети: уже за життя Брежнєва стати його добрим опікуном, неназваним поводирем, людиною, що піклується про ім’я першої особи більше, ніж сама перша особа…
Суслов знав, що сентиментальність Брежнєва може в будь-яку хвилину обернутися несподіванкою. Коли генерал армії Єпішев, комісар Радянської Армії, доповів йому про те, що режисер Роман Кармен пішов на поводі в американців, знімаючи свій фільм «Невідома війна» (знайшов кого запрошувати коментатором; обличчя кінозірки Ланкастера цілком типове, дивитися противно, і тут примазались, нічого не вдієш, свій свояка бачить здалека), Суслов подзвонив у Держкіно й поставив лише одне запитання, розуміючи, що саме це коротке запитання викличе в Гнєздніковському провулку збентеження:
— А що ви думаєте про роль російського народу у фільмі «Невідома війна»? Чи віддали право на цей роздум головному противникові? («Головним противником» у ту пору визначали Сполучені Штати Америки.)
Взагалі, чим далі, тим частіше він ловив себе на тому, що наслідує незабутню пам’ять Йосифа Віссаріоновича в манері розмовляти, вести засідання Політбюро й спілкуватися з тими діячами літератури й мистецтва, яких часом вважав за потрібне викликати до себе в кабінет.
Він прийняв Галину Серебрякову — як-не-як написала книжку про Маркса, відсидівши в концтаборах добрячих сімнадцять літ, не озлобилась, пишалася членством у партії, яке їй повернули без перерви в стажі; досить стійко перенесла й те, що на Ленінському комітеті її змогли штучно забалотувати і не дати премії.
Він вважав, що Серебрякова проситиме підтримки при новому турі голосування, мабуть, порушить якісь житейські питання — квартира чи дача, — але вона заговорила про інше, несподіване:
— Михайле Андрійовичу, ви ж знаєте, як і я, що ні Бухарін, ні Каменєв, ні Серебряков, ні Крестинський з Сокольниковим ніколи не були нічиїми шпигунами! До яких пір ми принижуватимемо друзів Леніна сталінською брехнею?
Чесні люди, вони висловлювали свою думку — ось їхня провина. Якою б складною людиною не був Троцький, але ж він у своєму поїзді наркомвійськмора зробив сто сорок тисяч кілометрів по фронтах громадянської…
Суслов устав з-за столу, походив по кабінету, потім підійшов до величезного сейфа й поклав вузьку долоню, що здавалася безсилою, тендітно-дівочою, на випуклий замок:
— Вони у мене всі тут, — сказав він тихо, з несподіваним болем, що здивував його самого. — Вони тут лежать, товаришко Серебрякова, замкнені… І поки партія довірила мені цей кабінет, повернення до питання, яке ви ставите, не буде… Товариш Гроссман вам говорив, мабуть, що я розмовляв з ним про його рукопис… Талановито? Так, якщо страшне можна назвати талановитим… Але видано його книжку — раніше ніж через сто років, а то й двісті — не буде, не можна цього робити, я дуже добре знаю мій народ, товаришко Серебрякова. Ми, росіяни, лише на вигляд спокійні й неквапливі, а насправді немає людей гарячіших, ніж ми, вам же доводилося бачити наших у таборах та тюрмах… Тільки дотримуючись лінії влади, можна зберегти стабільність… Кулачні бої не французька забава і не англійська — наша…
— Німецькі бурші билися не кулаками, Михайле Андрійовичу, а кинджалами…
— Руси й прусси — це не випадкова близькість, товаришко Серебрякова… Це непіднятий пласт мовознавства… Ми близькі не лише духом, а й кров’ю. Боярин Кобила не русак, а пруссак, але ж був близький до того, щоб сісти на наш трон… Отже, моя вам порада: не повертайтеся до тієї теми, яку підняли, вас не зрозуміють… Я — принаймні…
…Держкіно доповіло Суслову, що з Карменом проведено досить жорстку розмову, зажадали сценарій — для повторного контрольного прочитання, вказано на неточність позиції у відносинах з американською стороною й артистом Ланкастером.
Єпішев сердечно подякував і сказав, що тепер у його апарату розв’язані руки, Кармена викличуть в ПУР для серйозної розмови, досить панькатися з писаками, продиху немає від цих нікчемних «інтелектулів».
— Інтелектуалів, — виправив Суслов. — Але смисл, звичайно, не міняється, виклик традиціям, ніколи це слово в нашому лексиконі не вживалося, принесли чужинці, у цьому, мабуть, я згоден з Солженіциним, з його «образованщиною»…
Але через три дні на прийомі у Великому Кремлівському палаці Брежнєв, помітивши Кармена, запрошеного, як завжди, з Майєю, дружиною його, улюбленицею апарату Генерального секретаря, зовсім несподівано для всіх підвівся зі свого головуючого місця за столом Політбюро й попрямував до попелясто-блідого Романа Лазаревича, розкривши руки для обіймів ще задовго до того, як підійшов до нього.
Пригорнувши до себе худенького, тендітного Кармена, він спитав:
— Послухай, а ти пригадуєш, коли ми з тобою вперше познайомились?
— У Кремлі, — відповів Кармен, — на першій зустрічі з діячами мистецтва…
— Це при Микиті Сергійовичу, чи що?
— Так.
Брежнєв похитав головою:
— Ні, Романе, коротка в тебе пам’ять… Було це в сорок першому, на Україні, я засів з моєю «емочкою» в кюветі, а ти мимо їхав, дорога безлюдна, німець бомбить, танковий прорив, не виберешся — пристрелять… Усі мчали мимо, хоч як ми махали з шофером руками, тільки ти зупинився і втрьох з твоїми товаришами мою машину з кювета витягли… Ти ще сказав: «З тебе пляшка, підполковнику»… Я відповів, що, мовляв, зараз віддам, а ти посміявся, воювати, сказав, треба, а п’яним лише дурень воює… От я й вирішив тобі тепер при всіх подякувати, добра не забуваю, зла не прощаю, спасибі, Романе…
І Суслов і Єпішев — а втім, як і всі, хто був у залі, — дивилися на ці обійми: Єпішев підскочив до Кармена перший: «Романе Лазаревичу, ти ж наша гордість, фронтовик, ветеран, герой, на тебе вся надія, натисни на американців, щоб твоє кіно як слід підняти, така ж чудова робота…»
Суслов з прикрістю подумав: «Нікому не можна вірити, зрадять умить, що за народ, Боже мій праведний!»
Він ніколи не міг забути, як його помічник Воронцов приніс йому свій коментар, написаний спільно з молодим професором філології Феліксом Кузнецовим, про те, як єврейська банда ДПУ погубила Маяковського, включивши в операцію цькування великого поета свого давнього агента Лілю Брік, сестру печально знаменитої єврокомуністки Ельзи Тріоле, дружини Луї Арагона, який одним з перших повстав проти «диктату московського ЦК».
Суслов досить довго вивчав документ Воронцова, розуміючи, що така публікація викличе однозначну реакцію на Заході і досить неоднозначну в Росії. Після вагань він схилився до того, що вертикалізація національного характеру значно важливіша за європейське базікання; зрештою, Росія — для росіян, а не для французів з італійцями; згоду на публікацію дав, правда, попросив пом’якшити деякі формулювання: «зайвий гвалт не потрібен, бити треба фактами».
Воронцов послав рукопис — коментар до зібрання творів Маяковського, що видавав «Огонек», — в Головліт, хоч Анатолій Софронов просив Воронцова вилучити кілька абзаців: «аж надто гостро, не зрозуміють». Той посміявся (лежав у Кремльовці, на Мічуринському, відпочив, почував себе чудово): «Боїшся шабашу, Толю? Коли не ми їх, то вони — нас, затям це правило діалектики».
