Через три хвилини Костенко підвівся, надів темні окуляри й, пройшовши через службовий вхід, рушив назустріч.
Дейвіду, який, весело теревенячи з аерофлотівською дівчиною, дріботів до депутатського залу.
Костенко пристроївся поряд, кивнув дівчині: «Спасибі», — і, взявши Дейвіда під руку, тихо спитав:
— З приїздом, Давидов, пригадуєте мене?
— У чому справа? Хто ви? — Дейвід злякано обернувся до нього й, пополотнівши, спробував висмикнути руку.
Костенко похитав головою:
— Десять хвилин тому ваші знайомі вбили дуже хорошого чоловіка… Він проходив по одній статті з Зоєю Олексіївною Федоровою… Ходімо кави вип’ємо, тут поряд… Люди ж навколо, нема чого хвилюватися; треба переговорити…
— Стривайте, стривайте! Ви товариш Костенко?! — удавано здивувався Дейвід. — Радий вас бачити…
— З приводу радості — не треба!
— Ні, але ж ви мене ошелешили! «Мої знайомі», когось убили»! Про що ви?!
— Ходімо сядемо… Не треба на проході товктися…
— Знаєте що, товаришу Костенко, давайте розставимо крапки над «і». — Дейвід хотів витягти сигарети, але ніяк не міг попасти у кишеню. — Я ніякий не Давидов, а Джозеф Дейвід, громадянин США… І я перебуваю у міжнародній зоні, а не в Росії! Я ще не перейшов вашого кордону… Тому я зараз зчиню такий крик, що Горбачову з його перебудовою це не сподобається, а вже нашому Бушу тим паче…
— Ви кордону не перейшли, — погодився Костенко, — зате ваш паспорт перейшов… Ви ж його самі аерофлотівській дівчині віддали…
— Це провокація, — сказав Дейвід погаслим голосом. — Я протестую…
— Проти чого? Я запрошую вас випити чашку кави… Всього лише… Розмовлятимемо на людях, секретів особливих немає… Хоча ви можете попросити мене перенести розмову в інше місце, без свідків, — щоб у вас не було неприємностей у Нью-Йорку… Це лише здається, що Двадцять третя вулиця і ресторан «Ель Кіхоте» далеко від Шереметьєва…
Дейвід здригнувся:
— Звідки ви зна… Добре, я не проти, вип’ємо кави, але я не розумію, у чому справа? Мене люди ждуть…
— Якщо хороші люди — підождуть.
Костенко підвів Дейвіда до порожнього столика, неуважно кивнув на стілець, підійшов до стойки бару; галаслива група туристів, що вилітала «по трасі дружби Москва — Берлін», товпилася біля бару; судячи з одягу, туристи з провінції, колір піджаків і штанів гнітючо брунатно-чорний; коли ж ми одягнемо по-людськи нещасних, щоб в нас не тикали пальцями? Де совість у тих, хто зобов’язаний думати про престиж країни? Адже стрічають по одежі…
Замовивши каву, бутерброди з ковбасою і дві чарки горілки, Костенко терпляче чекав, поки все це поставлять на піднос; не обертався, був певен, що Дейвід жде його, готуючись до розмови, гарячково продумує варіанти відповідей, а запитань може бути безліч, є чум поцікавитись; це добре, що він зараз б’ється жопою об асфальт, нехай собі, голубок…
Костенко розрахувався з буфетницею (бідолашні, од страху товстіють, хочуть зразу втамувати віковічний голод, наїстися досхочу, бояться, що завтра заберуть місце, закриють бар, заборонять торгівлю, у нас усе може бути); обернувся, побачив Дейвіда, який стрімко й жадібно, як вурка перед допитом, затягувався «Кемелом» без фільтра, підбадьорливо кивнув йому й знову відразу — одсвітом, гуркотом — побачив обличчя генерала Строїлова, коли той поволі, валячись, немов стара сосна, падав на підлогу в передпокої…
Неквапливо сідаючи біля Дейвіда, полковник потер повіки; знову з’явилося обличчя Строїлова — близьке, прекрасне, живе.
Витягши з кишені «вокі-токі», Костенко викликав «дев’ятого»:
— Послухайте, зв’яжіться з нашими, нехай з’ясують, де тіло генерала… І поясніть сину — це треба зробити архітактовно, — що необхідно відвезти померлого в морг… Для розтину… Мене цікавить лобна частина, особливо права скроня… Якщо там набухла гематома від удару, значить, він не помер, а його вбили…
Сховавши «вокі-токі», Костенко подивився нарешті на Дейвіда; той стискував недокурок, мабуть, не відчуваючи болю, хоч тліючий вогник явно припікав шкіру.
— Погасіть, — сказав Костенко. — Пальці болітимуть…
— Що? Ага, спасибі… Ви мене ошелешили, товаришу Костенко… Ця зустріч… Смерть… Я просто в розпачі… Скільки років минуло. Одвик від усього цього…
— Від нашої останньої зустрічі минуло дванадцять днів, містер…
— Ви щось плутаєте… пам’ятаю, коли ми зустрічалися… Це вісімдесят перший рік… Невдовзі після трагедії із Зоєчкою…
— Ви ж тоді заперечували, що знайомі з Федоровою… Чому тепер — «Зоєчка»?
— Вона для всього радянського народу була і залишається «Зоєчкою», її свято зберігають у пам’яті…
— Не блазнюйте… А то зачитаю свідчення, які дав на вас Борис Іванович Буряца… Пригадуєте такого?
— Трохи чув, — відповів Дейвід; в очах його нарешті з’явився жах, що пульсуючи розширив зіниці.
— Ну-ну… Отже, ви мене — відтоді, як нам довелося розмовляти на Петровці, — не бачили?
— Звідки, товаришу Костенко?!
— Подумайте ще раз… Ви могли мене бачити зовсім випадково, хтось сказав на вулиці, ось, мовляв, мусор, який знає про справи «Зоєчки» те, чого не знаємо ми… Такого не могло бути?
— Ви якось дивно ставите запитання…
— Хіба це злочин — побачити людину на вулиці?
— Я багатьох бачив на вулицях! Знаєте Ірочку? З Мосради?
— Не стройте дурня… Мені важко розмовляти з вами, Давидов… Скоїлася біда, розумієте? Вбили ту людину, яку катував Еміль…
— Який Еміль? — Дейвід втяг голову в плечі. — Про що ви?
— Про Хрінкова-Айзенберга… А тепер можете йти у місто… Але майте на увазі: ви більше не потрібні авторові манускрипта про Зою Федорову й структуру нашої мафії… У нього на руках закордонний паспорт… Він від’їжджає… Ясно? Є людське поняття — «не потрібен»… Номер у готелі не потрібен… Костюм… Контракт… Діамантовий кулон не потрібен… А є — вовче… Так от, вовче «не потрібен» означає лише одне: смерть…
— То не випускайте його! — заблагав Дейвід.
— На якій підставі? Він їде до дружини… З’єднуються, так би мовити… Та ви йдіть, ідіть, я не затримую вас… Вас люди ждуть… Вони ж мають відвезти вас до нього? З третього поверху стрибати високо, та й не там вас уколошкають, а за містом, можливо, ви знаєте адресу, отам і проколюють шилом…
— Стривайте, прошу вас, товаришу Костенко! Тільки не квапте мене! Я нічого не розумію, мені треба зосередитись, — Дейвід знову закурив, підняв чарку, розхлюпав горілку — руки трусилися нестримно, та він і не приховував цього, жах стояв у очах, що зробилися чорними, бо зіниці розширилися так, немов вибухали зсередини. — У вас до мене, особисто до мене, є претензії?
— Нема.
— То чого ж ви від мене хочете?
— Нічого.
— А навіщо ви мене тут зустріли?! Навіщо вся ця жахлива розмову? Я хвора людина, у мене страшенно високий тиск… Нирковий… Як мені тепер бути?
— Не знаю. Беріть свій паспорт і їдьте до ваших людей…
— Навіщо ви мене лякали шилом?! Це ж не жарт? Ні?
Костенко підвівся, вийняв з кишені фотографії, кинув їх на стіл.
— Це ще не все, Давидов… Подивіться для початку ці, зрозумієте, що я не лякав….
І повагом вийшов з бару…
Дейвід підсунув фотографії, швидко проглянув їх: Сорокін на пробіжці, біля кратовської дачі, біля телефону-автомата, коло «Волги», на лаві бульварного кільця — поряд з Никодимовою: вона дивиться в бік, він читає газету; квапливо перебрав нумеровані фото з кримінальних справ: убитий Мишаня Яструб, тіло Людки на асфальті, вкритий простирадлом труп Бориса Буряци, Зоя Федорова з простреленою головою…
— Підождіть, — почув Костенко крик Дейвіда. — Підождіть! Скажіть, що мені робити?!
Костенко не поспішаючи обернувся, одну мить дивився на Дейвіда замислено, обличчя скривилося від болю, потім якось досадливо махнув рукою:
— Поверніть фотографії… Якщо говоритимете правду, допоможете собі… І нам… Розмова буде без протоколу…
— А диктофон?!
— У нас це не доказ.
— Зате у нас доказ!
— Ви мене не цікавите, Давидов… Вирішуйте свої питання в Штатах. Мене цікавить лише той, кого ви продавали своїм видавцям як «Айзенберга»… Готові до розмови?
