…Кілька разів Брежнєв викликав Андропова, ласкаво вмовляв його прийняти погони генерала армії, велику Зірку; той категорично відмовлявся, не входило в систему його уявлень про особистість сучасного політика. (Син, Ігор, подарував на день народження одне з перших видань Плеханова про роль особистості, найдорожчий подарунок, перечитував уже вкотре.) Брежнєв удав, що образився: «У яке становище ти мене ставиш, зрештою?!» Андропов знизав плечима: «Але я ніколи цю форму не носитиму». «Та ходи хоч у піжамі!» — Брежнєв усміхнувся. А незабаром такі ж генеральські зірки одержали Щолоков, Цвігун і Циньов — усіх зрівняв Леонід Ілліч, ніякої різниці між членом Політбюро й рядовими членами ЦК; отак треба саджати лібералів на задні лапи, ось воно — мистецтво візантійської влади…
Андропова, як і всіх у країні, шокували геройські зірки нового вождя, літературні та інші премії, не менше ніж фільми про Щолокова, які знімалися до його чергового ювілею; він дедалі частіше згадував жовтень шістдесят четвертого, сльози Хрущова на Пленумі ЦК, і в серці його з’являлося відчуття трагічної і непоправної безвиході…
Йому важко було приховувати своє ставлення до Щолокова; першій особі, на жаль, був зобов’язаний — правила гри; тримався як міг, але саме тому, що зовні тримався цілком спокійно, не мав права вихлюпнути, хвороба пішла всередину, палила його, щодня й щогодини спопеляла.
Особливо різко загострилася в сімдесят п’ятому, коли Шелепін розіслав членам Політбюро записку про новий культ — на цей раз Брежнєва… Підтримувати ІІІелепіна було вже пізно: оточений Кириленком, Сусловим, Кунаєвим, Щербицьким, Романовим, Гришиним, Тихоновим, Гречком, Черненком, Щолоковим, вождь тепер був недосяжний. Настала пора гри: не перечити, коли виносилася постанова про чергову зірку, не виступати проти публікації теоретичних праць про видатний внесок у скарбницю, а навпаки — знаючи про настрої в масах — сприяти цьому шабашу честолюбства, націливши себе на майбутнє; воістину наказано вижити…
Якось, занедужавши, Андропов приїхав додому вдень; біля ліфта товпилися три міліцейських чини, генерал і два підполковники: вантажили величезні вази, оленячі роги, живопис (портрети щолоковської дружини й невістки). Згадав, що секретар уранці залишив на столі записочку, — у міністра внутрішніх справ сьогодні день народження; поздоровляти — мука; говорити неодмінні у таких випадках слова — язик не повернеться, вчитися начальницько-лакейської науки не поважати себе було противно його єству; поступитися можна багато чим, тільки не основоположними принципами; вирішив дати телеграму; а втім, це ще ризикованіше — Щолоков негайно покаже всім: «ми з Андроповим не розлий вода»…
Він держав у своєму величезному сейфі (залишився в кабінеті від Дзержинського) оперативну інформацію не тільки на Гречка, Рашидова, Кунаєва, Щолокова; з Заходу надходили повідомлення й про інших; про першу Особу також: коли, де, хто, скільки.
Цією інформацією Андропов не міг поділитися ні з ким; вона обпікала руки й краяла серце; іноді його охоплював страшний, безнадійний відчай.
Бажання вийти на трибуну Пленуму ставало дедалі непідвладним йому, хоч він дуже добре розумів, що ретельно підібрана більшість освище його і зжене з ганьбою, прокричавши при цьому начальницьким кримінальникам, які оббирали країну, улесливе «многія лєта», — а внутрішні війська Щолокова подбають про те, що має статися слідом за таким виступом.
Дедалі частіше й частіше він відчував себе полоненим обставин: у вухах дзвеніли слова, які раз по раз повторювали Суслов і Брежнєв: «Тільки психи можуть виступати проти того спокою, який нарешті запанував у країні; нещасним треба допомагати в лікарнях»; насилу пощастило врятувати від психушки Віктора Некрасова! Генерала Петра Григоренка цькував особисто Єпішев, ставленик Брежнєва, друга людина в Міністерстві оборони, комісар: «Божевільного треба лікувати, він не відає, що базікає!»
Син і дочка принесли Андропову книжки Бахтіна — дворянин, репресований, жив впроголодь у якомусь маленькому містечку.
Андропов прочитав книжку Бахтіна в неділю, а в понеділок наказав знайти квартиру для письменника: «Не можна так розкидатися талантами, це справді великий літературознавець».
Подзвонили від Суслова (невідомо, хто настукав?!); розмова з Михайлом Андрійовичем була досить складною, головний ідеолог вважав Бахтіна небезпечним, занадто різким у позиції, б’є алюзіями, але Андропов був непохитний: «Михайле Андрійовичу, я підкорюсь лише рішенню секретаріату ЦК, йдеться про видатного художника, не так уже й багато їх у нас таких, справжню ціну «видатному стилістові» Маркову ви знаєте не гірше за мене».
А на стіл кожного дня надходила інформація про крах економіки країни, про тотальну корупцію і хабарництво, але при цьому мелькали такі імена, які становили цвіт брежнєвської гвардії, його надію й опору, — табу, не чіпай, згориш!
Глухе ремствування в народі так і лишалося ремствуванням — не страшно, нехай собі, головне, щоб незадоволення не оформилося в Ідею, не стало Словом. А Словом володіють інтелігенти, кому Бог сили не дав — наділив розумом, а розум — руйнівна сила, від нього горе, правильно Грибоєдов писав…
Суслов уважно читав зведення, держав руку на пульсі того, що відбувалося, вивчав критичні виступи інакомислячих, особливо Солженіцина, Сахарова та братів Медведєвих; праці Чалідзе й Некрача увагою не балував — чужаки; з Солженіциним багато в чому погоджувався і тому все жорсткіше й наполегливіше вимагав ужити заходів проти нього.
Андропов провів через. Політбюро повторне рішення: КДБ не має права провести жодного арешту, не діставши на те відповідної постанови Прокуратури; навіть видного дисидента можна заарештувати лише з погодження чи за постановою ЦК; «слово партії насамперед». Здавалося б, просте собі рішення, але проходило трудно: номенклатурні мудреці розкусили андроповський хід — той умивав руки, легко ставлячи над собою і ЦК, і правоохоронний орган, покликаний наглядати за дотриманням норм, записаних у кодексах та Конституції…
Чим жорсткішим був натиск Суслова, тим послідовніше Андропов підкреслював у своїх виступах, що КДБ працює під керівництвом партії і виконує лише вказівки ЦК, — повернення до тридцять сьомого чи п’ятдесят другого року не може бути, кожен крок підзвітний…
Коли він був на відпочинку в Кисловодську, подзвонив черговий з КДБ: «Виставку абстракціоністів знесли бульдозери».
Завжди стриманий, навчений приховувати справжні почуття під личиною поблажливого гумору, Андропов тоді вибухнув:
— Який ідіот посмів зробити це?! Який кретин наважився ні такий незмивний вандалізм?!
Черговий обачно кашлянув у трубку:
— Вказівка члена Політбюро ЦК товариша Гришина…
…Андропов мав інформацію, що ряд молодих були противниками вторгнення в Чехословаччину; тридцятисемирічний секретар Ставропольського міськкому Горбачов зустрівся зі своїм товаришем по навчанню на юридичному факультеті Млпнаржем, який став секретарем ЦК Чехословацької компартії при Дубчаку; в розмові з ним підтримував «Празьку весну», безстрашно говорив, що «пас чекає такий же процес, треба до нього готуватися заздалегідь»; його Андропов запам’ятав; таких, на жаль, мало; куди легше бездумно повторювати лозунги, ніхто не підкопається…
Якби ця інформація стала відома Брежнєву й Суслову, ніколи Горбачова не висунули б у ЦК…
Так само, як і тоді, в Кисловодську, Андропов не стримався у розмові по ВЧ з Андрієм Павловичем Кириленком; осінь сімдесят дев’ятого року, проблеми Афганістану:
— Хочете, щоб ми мали свій В’єтнам?! Розумієте, до яких наслідків призведе висадка наших військ у Кабулі?! Усвідомлюєте, що ми там застрянемо?! Це ж аматорство, а не політика!
Однак (і в цьому Андропов, як і всі люди його покоління, був переконаний) він не смів навіть подумати про те, аби саботувати рішення більшості; дедалі частіше згадував слова Троцького, які коштували йому життя: «Права чи не права партія, але це моя партія, і я зобов’язаний виконувати всі її рішення…»
