Закуривши, неквапливо увійшов до кімнати: Варенов стояв на порозі, похитуючись, як п’яний; кров текла по обличчю.

— Іди сюди, — сказав Артист. — Знімай трубку й набирай телефон… Винуватити мене нема чого, я попереджав… Або віддай добром Хріна, я з ним толки на самоті проведу…

Вимовляючи цю фразу, очей з обличчя не спускав, ждав, як відреагує на слово «Хрін»; той здригнувся; попався, сука…

…До Костенка подзвонив звідси, від Варенова, коли той пішов змивати кров у ванну; продиктував телефон:

— Начебто зараз живе по цьому номеру…

…Костенко відразу зв’язався зі Строїловим, сказав, що йде до нього, попросив підождати; Строїлов діждався, вмить з’ясував адресу по телефонному номеру; через дванадцять хвилин туди, на Паркову, послали бригаду; через п’ятдесят три хвилини «муровці» засікли невідомого, який вийшов з будинку «об’єкта»; невідомий (років тридцяти п’яти, блондин, голубоокий, зріст приблизно сто сімдесят п’ять, одягнений у шкіряну куртку й чорні брюки, особливих прикмет не помічено, на мізинці правої руки масивний золотий перстень) зупинив приватну машину і, професіонально перевірившись, сів у неї (номерний знак МЕУ 74–91). Машина рушила в напрямку центру; біля великого панського будинку на Потаповському невідомий, не відпускаючи водія, швидко зайшов у двір і зник у під’їзді двоповерхової будівлі. (Після Жовтня у дворах красивих ампірних громадин, побудованих саме напередодні перевороту, таких потвор натикали дуже багато; і старорежимну красу приємно понівечити, мстиво пригнувши до ступеня безликої рівності, та й у графу «піклування про підвищення матеріального рівня трудящих» цілком вписується реляція про те, що збільшили житлофонд, — у таку коробку можна вселити дванадцять сімей, на кожну — по кімнаті, економія в наявності; одна стіна — капітальна, панська, три інших — по одній цеглині, не замерзнуть, батарею поставимо.)

У будівлі «невідомий» пробув не більше п’ятнадцяти хвилин; зовнішнє спостереження, залишене на Потаповському, засікло молодого хлопця, що вийшов з темного під’їзду через хвилину після «невідомого»; дві машини й далі стежили за приватною, в якій приїхав «невідомий». Він розрахувався біля будинку сім на вулиці Будівельників, увійшов у четвертий під’їзд; судячи по тому, що вікна засвітилися на третьому поверсі, отже, він жив у квартирі номер дванадцять; з’ясували ім’я та прізвище: Володимир Аркадійович Никодимов, сорок четвертого року народження, росіянин, не судився, освіта незакінчена вища, працює по договору в московському торзі, розлучений; дружина, Никодимова Валерія Юріївна, сорок дев’ятого року народження, інструктор Росконцерту з організаційних питань. © http://kompas.co.ua

Хлопця, що вийшов слідом за Никодимовим, взяли в спостереження під кличкою Довгий. Його довели до Варсоноф’ївського провулку; там жила Валерія Юріївна Никодимова. Пробувши у неї десять хвилин (з’ясовувати не довелося, на дверях була табличка з прізвищем та ініціалами), Довгий повернувся додому о двадцять третій сорок сім і більше нікуди не виходив; прізвище Страхов, звати Геннадій…

Список мешканців усіх квартир на Парковій (судячи з номера телефону, котрий дав Артист, там жив Сорокін) Костенку й Строїлову принесли о п’ятій ранку на горище будинку, що стояв навпроти того під’їзду, звідки вчора ввечері вийшов Никодимов! Потрібних прізвищ — ні Сорокіна, ні Хрінкова — серед мешканців не було.

— Що робитимемо? — спитав Строїлов.

Не відриваючись від окулярів бінокля, Костенко відповів:

— Ждати.

…Ждали до восьмої.

— Очі не злипаються? — спитав Строїлов, розтираючи обличчя своїми донкіхотськими, довжелезними пальцями.

— Злипаються.

— По каву, може, з’їздити?

— Потерпимо.

— Хочете відпочити?

— В обличчя його я один знаю…

— Думаєте, міг борідку відпустити?

— Міг… Судячи з усього, в нього дуже розвинене почуття небезпеки… Але я не можу збагнути: навіщо йому стежити за нами?! — Костенко опустив бінокль, закурив, потер почервонілі очі й здивовано, з неприхованою розгубленістю зиркнув на Строїлова.

— Я також думаю про це.

— Хто йому міг сказати, що ви тепер ведете справу Яструба? Хто?

— Про це знають вісім чоловік, усі до одного…

— Отож бо й воно… Тому й страшно…

Костенко знову втупився в окуляри бінокля й знітився: Хрінков, він же Сорокін, невідривно дивився йому в очі — простягни руку, торкнешся до нього.

— Він, — прошепотів Костенко.

Строїлов несподівано для самого себе зіщулився, обачно підніс до губів «вокі-токі» й прошепотів:

— Чоловік у спортивному костюмі — той, хто нам потрібен. Не спускайте з нього очей. Робіть фотографії. Доповідайте про маршрут безперервно…

…Строїлов-старший подивився на ще мокрі фотографії чоловіка у спортивному костюмі, який біг підтюпцем по вулиці, відкашлявся, поклав пергаментну руку на пташині свої груди й тихо сказав:

— Це він, Сорокін, мій слідчий…

О десятій годині тридцять хвилин Валерія Юріївна Никодимова зайшла до кабінету свого начальника з текстом телекса у Нью-Йорк. Адресат — Джозеф Дейвід; американця спішно викликали на переговори про концертне турне радянських акторів по-Сполучених Штатах.

Об одинадцятій сорок Костенка підвезли з Петровки додому — відключитися хоч на кілька годин, не спав цілу ніч.

У дворі було чисто; в під’їзді також; але погляд його — тренований, всепомічаючий, особливо в ситуаціях екстремальних — чомусь затримався на дерев’яних дверцятах, що закривали електричну й телефонну розводку на сходовій клітці. Костенко навіть не збагнув, що його кольнуло; зайшов у порожню «квартиру, прочитав Маняшину записку про те, що і в якій послідовності треба підігріти, виніс табуретку на сходову клітку («просто жах, яких слів попридумували, га! самі себе до тюрми підштовхуємо — «клітка»; яка ж у нас страшна, безпросвітна доленька»), обережно став на неї, прочинив зелененькі дверцятка ширше й зразу помітив біля своєї розводки маленький пластмасовий присосочок; надів окуляри, витер сірника; «Мейд in Гонконг»; («оце так номер! Значить, і мої розмови пишуть?! Хто?!»)

…Разом із Строїловим приїхав експерт з НТВ; поки дивився присосочок і «пальчики», капітан, випивши чашку дуже міцної кави (безсонна ніч зробила його обличчя сірим, під очима залягли глибокі синьо-жовті круги, очі немов провалились, так буває у здорових людей з тяжкого похмілля), мовив, хрустко потягшись:

— Заїжджав ваш знайомий Ромашов, з комітету, сказав, що нам висилають усі матеріали слідчої справи на Сорокіна… Пістолет у нього був… Саме «Зауер»… Подарував його сам Абакумов… Забрали при арешті, де він зараз — невідомо.

… Подзвонили з Петровки:

— Добрий день, товаришу полковник, це черговий по…

— Я сплю, — перебив Костенко, — подзвоніть через дві години…

— Та до вас же капі…

Костенко обережно поклав трубку на важіль, пояснивши:

— Не треба знати тим, хто нас слухає, що капітан Строїлов зараз у мене… Цікаво, чи визначить експерт, куди підтягнуто цей телефонний жучок? Чи він може передавати текст моїх розмов на відстані?

Виявилося — на відстані до кілометра; сиди собі в машині й катай на диктофон. Ну бандити пішли! Ну технічна оснащеність! Сищикам би таку!

Костенко зайшов до сусідів, звідтіля подзвонив на Петровку; черговий повідомив, що «Злий» (так називали Сорокіна у зведеннях зовнішнього спостереження) був прописаний на Парковій під прізвищем Вітман; після пробіжки був дома, нікого не приймав, щойно вийшов з квартири, зараз приїхав у Безбожний провулок, до Пшонкіна Бориса Михайловича, літератора…

О другій годині подзвонили з Ярославля: фотографії Никодимова й Страхова, передані по фототелеграфу в редакцію обласної газети, показали тій бабусі, в якої зупинялись слюсар кооперативного гаража Окунєв і його невідомий супутник. Бабуся (Цибуліна Ганна Максимівна) пізнала Геннадія Страхова, саме він приїздив разом з її покійним постояльцем. Але після того як до неї зайшли сусідки, свідчення змінила, сказала дільничному, що це не точно: «могла й помилитись, очі вже старі, сліпі»…