— Прізвище моє забули?
— Ім’я пам’ятаю: Євгеній Васильович…
— Це не ім’я, Зоє Олексіївно, це псевдонім. Хто ж своє справжнє ім’я заарештованому відкриває? А втім, це не так важливо, називайте, як завгодно… Ви справді нікого не зраджували: сам на сам можу вам це підтвердити… Але ж плівочку можна настригти так, що не відмиєшся… Ми людям вірити не вміємо, ми документам привчені вірити… Так от, давайте-но мирно й дружно перенесемо нашу розмову на той день, який влаштує вас; у мене серйозна ділова пропозиція, Зоє Олексіївно… Як мені відомо, ви в Америці процес проти адмірала Тейта чи то програли, чи то не почали, а на кону, як ми чули, велика сума стояла… Ось у мене й виникла ідея: чому б нам з вами не написати книжечку «Кат, адмірал і жертва. Діалог трьох жертв двох Систем»? Не відмовляйтеся зразу, не треба… Мене після смерті Сталіна, як самі розумієте, демобілізували, працюю в Академії наук, кандидат, є вільний час і друзі, які можуть запропонувати вигідний контракт… Не рубайте зопалу, Зоє Олексіївно, подумайте… А я до вас зайду, коли дозволите… Днів через два… Якщо хочете — то ви до мене, залишу адресу…
Він грав безпрограшно; знав, що до нього вона не піде, дома й стіни допомагають; натиснув:
— До речі, ваших безпосередніх слідчих Бакаренка й Jliбачова було покарано: Лібачова немає в живих, а Бакаренко спився, Бог в шельму цілить…
— Били мене не тільки вони… Ви — також…
— Я рятував вас, Зоє Олексіївно… Ви не знаєте, як там били… А у вас і зуби цілі, й обличчя не спотворене… Я доповідав Абакумову, що ви стійко переносите залякування, отже, справді не винні у найстрашнішому — в спробі терору проти товариша Сталіна…
Федорова згорбилася, руки безсило впали вздовж тіла:
— «Товариша» Сталіна… Вовк свині не товариш…
— Тоді за такі слова вас би шльопнули зразу… А тепер вони — у ваших устах — дорого коштують, адже нинішні владики прагнуть Йосифа Віссаріоновича відмити, все на Берію валять… Дрібнота, мізерні брехуни, на цьому й згорять… Що Берія без Сталіна міг? Нещасний чучмек, який погано розмовляв по-російськи… Я вам про ту пору багато можу розповісти — з цього боку барикади… А ви — з того… Чим не сенсація? І про адмірала я сенсацію припас, повірте на слово, — забезпечите дочку й онука на все життя…
…І колії через два дні, зібравши через свої старі зв’язки всю інформацію про Федорову, її дочку, про те, як після того коли їй відмовили у візі, актриса була на грані зриву, він прийшов до неї, попередньо обклавши квартиру спостереженням, вона йому відчинила двері; не зразу, правда, принишкла на якусь мить біля замка, відчуваючи безсилий, гнітючий страх, але — відкрила все-таки; кат, коли він справжній кат, назавжди входить у плоть і кров жертви, зверхністю своєю входить, бо довгі місяці він був її всевладним господарем, а таке ніколи не забувається.
Відкривши воду у ванній, Сорокін тоді почав першим наговорювати на магнітофон, зрідка підводячи очі на Федорову (вона була в синьому платті, туфлі із замші, навіть грим наклала, молодець стара, не здається, жінці й помирати треба молодою):
— Так, я кат — за посадою і званням. Я розповім про те, через що мені довелося пройти, перш ніж я наказав ввести у свій кабінет гордість радянського кінематографа Зою Федорову — очі величезні, розкриті світові, ямочки на щоках, розгублена усмішка, відома в країні кожному, — двічі лауреата Сталінської премії, зірку екрана, королеву хлопчачих мрій…
Я народився в двадцять першому році; батько, демобілізувавшись з Червоної Армії — він воював під знаменами кінноти Будьонного, — повернувсь у свою будочку шевця. У партію його прийняли перед наступом на Львів, який планував Сталін. Шевців було мало, партійців серед них ще менше, тому він примкнув до осередку комунгоспу й був у міському активі, всі більшовики йшли до нього набійки ставити — свій, отож, і заробіток був, і напружуватись особливо не треба — доти, поки не проголосили неп і не поперли з усіх щілин кооператори… Мати мені вже пізніше розповідала, яка це була трагедія для батька: «Ленін зрадив революцію, перекупили його німці, знову буржуї при ділі, а де ж торжество світової революції?! Загальна рівність?! Щоб ніхто один від одного не відрізнявся?! Щоб усі були рівні за достатком?!..»
Мати перечила йому: «Зате тепер голодних немає, Васю! Хто невтомно працює, може й булочки купити, і цукерочку дитині, а раніше хоч зуби на полицю клади…» Батько не вгавав: «Нехай і зуби на полицю, але моє червоноармійське серце не може терпіти, щоб один фасонив у шубі і на прольотці котив у ресторан-кабак, де буржуйські танго грають, а другий — як жував чорний хліб, так і понині його жере!»
А матуся відповідала: «Та ж укомівські не тільки на прольотках, а й на автомобілях шикарять, і пайки їм дають, і панські будинки для себе позаймали». А батько їй: «Влада на те й влада, щоб над нами стояти, самі таку вибрали!»
Від образи запив, роботи стало менше, та й активний дуже зробився — щовечора йде на диспут якийсь там і лає нових буржуїв на всі заставки… А людям приємно, коли того, хто кмітливий, старанніший, а тому — багатший, матюком криють і вимагають у нього все нажите відібрати… Ясна річ, такому плескають у долоні та «ура» кричать… Мати моя слова боялась, у Росії всі дужче від смерті слова бояться, і недаремно, як виявилось… Хто вже там придумав петицію Леніну, не знаю, але батько одним з перших підписався, щоб неп скасували, кооператорів посадили в концтабори, з конфіскацією майна, аби тільки всі люди були рівні по заробітку і щоб ніхто не виділявся… З Москви приїхав комісар Забуров, попередив, що це є ухил, просив схаменутися, бо, мовляв, самим нам з розрухи не встати, голота; треба залучати капітал і голови ділових людей, хоч вони й гниди й кооператори, але все одно треба терпіти… Батько — нізащо! А тут ще Глікман організував товариство шевців, більшість роботяг до нього примкнула, бо він харчі давав і замовленнями забезпечував; батька, як матінка розповідала, аж трусило від люті, на всі пустився заставки, примкнув, казала мама, до групи, яка почала таємно друкувати прокламації проти буржуазного непу та кооперації, виступав на біржі праці, збирав безробітних, запалював їх словом ненависті до тих, хто ситий і одягнений. На базарі виступав перед тими, хто непманівські діжки тягав і з ранку хлібне вино пивком лакував, хоч і заборонено було алкоголь… І з цього приводу батько гнівався: «Ленін сам не п’є, тому не розуміє душі нашої людини, не дає завити горе вірьовочкою, а новий буржуй який хочеш фіньшампань дістане, аби був золотий червінець у кишені…»
Ну й докричався: спочатку з партії вичистили, а як образився та пішов на повний голос Леніна з Троцьким ганити за зраду великій ідеї, ото й нагрянули вночі люди в кожанках і повезли батька в ДПУ… Повернувся він через півроку, зношений украй, але — тихий… І сидів на розі колишніх Губернаторської вулиці й проїзду імператора Олександра Другого, перейменованих на вулицю Леніна та проїзд Зінов’єва, доти, поки Сталін прикрив неп і почав колективізацію… Ось тоді тато й розправив спину… В партії його відновили, доручили проревізувати глікмановський кооператив, він, звичайно, постарався й став після цього начальником міськкомунгоспу… Ну, звісно, ордер нам видали, зайняв батько три кімнати Глікмана у великій семикімнатній квартирі, жити б та жити, але, видно, дуже довго його образа гризла, серце дало себе знати. Однак — не здавався, пив, як пив: тоді йому звідусіль несли, навіть коли голод настав, як начальникові не догодити?! Від нього тепер усе залежить — дозволить чи не дозволить. Підлеглих у батька стало двісті чоловік, самих контролерів майже сімдесят душ, не те що раніше у кооператорів: три чоловіки в правлінні, ось тобі і вся бухгалтерія…
Словом, у тридцять четвертому помер батько, перепився, чесно кажучи… Через п’ять днів у нас з матінкою дві кімнати колишній батьків заступник відібрав, а мені вже тринадцять років було, тямив, що й до чого, жерти хотів без упину, а що мати могла дати, коли картки відмінили?!
