…Людмила Миколаївна Дрожжина, по першому чоловікові Сорокіна, була дуже огрядною жінкою; очі в неї — водянисті, трохи витрішкуваті, волосся старанно пофарбоване, хоч сивина біля коріння нещадно відтіняла штучну каштановість; на ній був байковий халат, страшенно некрасивої — як усе зроблене вітчизняною легкою промисловістю — розцвітки.
Прийняла вона Костенка в маленькій кімнаті, захаращеній коробками й дірявими чемоданами, на радіаторах опалення стояли трикутні картонки з-під кефіру й молока, всюди розкладені пожмакані пластикові пакетики; закуток утильника, а не житло…
На запитання жінка відповідала спочатку роздратовано, але, мабуть, вік брав своє — старість любить розмову й спогади про те, що вже давно минуло.
— Та я й не хотіла на розлучення подавати, — говорила вона, швидко лузаючи насіння. — Це його мати, вона тоді зі мною жила, гризла щодня: «Вишвирнуть із квартири, до Сибіру зашлють, подавай, дурепо, папери!» А тут і справді прийшли з ГОЗУ, стали метраж обміряти, начебто він і так їм невідомий; лякали… Щоб словом претензію якусь висловити, — нізащо… У нас слова лише для того, щоб брехати, у нас натяками людей зі світу зживають, усі, кому не ліньки, натякають, ну й починає страх проймати… Я — за ручку, написала по формі: і Хрущову, і Булганіну, і Ворошилову, що, мовляв, так і так, мене за що ж?! Дійшов, мабуть, лист, комісію прислали, а бабуня зразу від страху й померла… Ну мене й залишили в спокої, тільки через півроку надіслали папір, щоб я добровільно одну кімнату звільнила… А я що, дурна?! Одну звільниш, то вони й на другу попруть… От я й подала на розлучення, так, мовляв, і так, не хочу бути дружиною ворога народу… Вони перелякались, викликали мене, кажуть, що зараз ворогів народу немає… А потім я за Дрожжина заміж вийшла, він спочатку у полковника Лібачова шофером був, а як усіх посадили при Микиті, в черговій частині працював…
— Де він?
— Та перепився й зразу ж помер… Я з магазину щодня то ковбаски принесу, то чверточку, то сирку… Це раніше дозволялось, тільки тепер злоба людей поглинула, при Сталіні начальство розуміло, що на сімдесят три карбованці зарплати не проживеш, дозволяли брати, тільки потроху: виніс на п’ятірку чи там десятку, а більше — ні в якому разі, совість треба мати, та й потім не в закордону крадемо, не чужим даємо, а собі, народу…
Костенко зітхнув:
— Відтоді Сорокіна так і не бачили?
— Жодного разу…
— Любили його?
— Взагалі він непитущий був… Культурний… Тільки один раз ударив, і то — по заслузі…
— За що?
— Надька до мене з села приїхала, сусідка… А тоді лише з довідкою можна було в місто податися… Інакше хіба наш народець до роботи привчиш? Тому і їжа в магазинах була, що селянським бар’єр поставили… А вона без усякого тобі дозволу прикотила, ліки для матері хотіла купити, хороша була жінка, Поліна Василівна, наче сьогодні це було, так добре я пам’ятаю… Мій же пізно на роботу їхав, не те що зараз усі валом на дев’яту валять… Він уночі, бувало, приїде, відіспиться, а до себе годині об одинадцятій ішов, не раніше… Ну, посиділи ми, мадерки випили, він з розподільника часто її приносив, розбалакалися, вона й сказала, що, мовляв, голова в них людоїд, нікого в місто не пускає, наче Гітлер якийсь… Він її випитав про все — як змій був хитрющий, так, бувало, стеле, такий ласкавий, так піддається, — а потім мене до спальні запросив та й провчив: «Кого ти в дім пускаєш, сяка-така?! Щоб духу її не було у цю ж мить!» Правильно робив, звичайно, не можна закон порушувати… Я не образилась на нього за те, що побив, він грамотний, краще за мене знав, що можна, чого не можна…
— То вам про нього нічого не відомо, Людмило Миколаївно? Ні листа він вам не написав з табору, ні посилки не попросив?
— Я ж як вийшла заміж, мені з Сорокіним не можна було… Дрожжин, я ж кажу, шофером на службі лишився, приписали б якийсь зв’язок…
Кивнувши на сковорідки, маленькі тарілочки, що стояли на столі, порожні консервні банки, складені під радіатором.
Костенко посміхнувся:
— Пригощати любите? Куховарити?
— Кожна жінка до цього запопадлива…
Мабуть, коли з Сорокіним були, від гостей відбою не було?
— Та що ви?! Тільки Лібачов з Бакаренком приходили… Вони ж у ті роки нових до себе не підпускали, тільки щоб свої! Та й то ми, жінки, на кухні, а вони в їдальні, окремо… У них же все таємне було, ми лише тарілки підносили, холодець, звичайно, насамперед, вінегрет, ковбаску з сирком…
— Після того як Сорокіна забрали, до вас ніхто не приходив від нього?
Вона махнула рукою, погойдуючись, розсміялась:
— Ой, та що ви! У них і раніше, в добрі часи, коли Сталін був живий, царство йому небесне, як кого з їхніх у під’їзді заберуть, то вони, віч-на-віч зустрівши дружину того чи дітей, не помічали їх, крізь них дивилися… Тепер так не вміють, опаскудився народ, безсилі всі… Чому порядок був? Тому що в кожному був страх! Хіба можна без страху жити?! Тільки страх совість береже… Е, якби повернути Лібачова з моїм, дати їм лише тиждень волі, усе налагодилося б! І в магазинах було б повнісінько товару! І базікати перестали б! І депутатів отих самих до Сибіру б — заводи будувати!
— Думаєте, якщо депутатів вислати — вмить продукти з’явилися б?
— А що, ні?! Раніше спробуй слово сказати! Зразу захомутали б! Ну й працювали тому!
— А з артистами як бути? З письменниками? Говорять та пишуть.
— Та від них же вся біда! Єврей цей… як його? Жванецький… Зі сцени з нас збиткується, а глядачі регочуть і в долоні плещуть…
— Сорокін вам про Зою Федорову нічого не казав?
— Як це не казав?! Ще й як казав! Признався, що закоханий був у неї, коли холостякував… У неї всі мужчини вклепувалися… Так уже її любив, так захоплювався, що навіть карточку її на стіні повісив, клеєм приклеїв, потім ножем зчищав, сліди лишились, шпалерів не було тоді, композитором якимсь заклеїли, Будашкіним начебто…
— А чому ж він її здер?
— Сказав «так треба». Запитувати його було не можна, державна таємниця… «Треба» — значить, «треба»… Потім уже люди гуторили, що вона насправді не Федорова була, а якась американка, начебто її підмінили, операцію на обличчі зробили, аби зручніше шпіонити… її ж і вбили за те, що на американця шпіонила… Кара все одно спостигне, куди від неї не ховався б…
— Вважаєте, що й після тюрми займалася шпигунством?
— А вони всі, кого Микита повипускав, шпіонили… Образа їх гризла, ну й баламутили народ… Ні, я правильно кажу, без батога з нами не впоратися, нам строгість потрібна, інакше будинок по цеглинках розберемо…
…Сестра Сорокіна — звали її Нінель Дмитрівна — виявилася двоюрідною, але брата свого любила дуже й пишалася ним неприховано:
— Зорге Зірку дали, Миколі Кузнецову також, а Женю нашого обійшли… Він же в тилу ворога працював, був грозою гітлерівців, і заарештували його по брехливому доносу, ніколи й нікого він не саджав… І вбили його від страху, що він доб’ється правди…
— Як убили? — Костенко здивувався. — Хто?
— З табору лист надійшов, там усе було написано: власовська банда його з світу звела… Милка, його жінка, від нього відмовилась, заяву проти нього відправила, а всі його листи — він спочатку їй писав — мені переправляла… Я тільки-но йому відповіла, як зразу похоронка…
— Коли це сталося?
— Уже при Брежнєві… Тоді і Лібачова випустили, зайшов до мене, чайку попили…
— Симпатичний був чоловік?
— Він страшний був, — відповіла Ніпель Дмитрівна твердо. — Але я його в цьому не звинувачую, його таким зробили… Тепер їх усіх ганять як попало, а в чому їхня вина? Що присяги дотримувалися, були їй вірні? Чесно служили партії? От нехай партію й обвинувачують, вона їх такими зробила, спробуй не виконай наказу — це ж злочин! І тоді так було, і тепер так… Тільки тоді кричали «Ура, Сталін!», а зараз «Геть Сталіна!», оце й уся різниця… Корінь не зачепили, корінь живий…
— А від кого ви дізналися, що ваш брат був розвідником, таким, як Зорге?
