Це Америка прочитає; це передрукують у Європі; це буде перемога, аби тільки цей бісів князь не купив газети, а доїхав до театру, аби тільки він сів у перший ряд, на відведене йому місце і вручив цього психопата Врубеля своєму одноплеміннику!)

Світло в залі повільно погасло; лише два прожектори висвічували Годфрі й Степанова; і все-таки Степанов бачив Распопова і Савватєєва в другому ряді, бачив порожнє, — наче вибитий зуб, — місце Ростопчина в першому; побачив Ігоря з торгпредства, теж сходознавець, учора не зміг приїхати: політики сваряться, а торговці продовжують своє діло; не буде обороту капіталу — світ зупиниться.

— Леді і джентльмени, — почав Годфрі, — насамперед я хочу привітати вас у цьому залі. Дозвольте представити нашого російського гостя, містера Степанова. Ми з ним по різні сторони барикади, але нині барикада розділяє не вулицю, а світ, тому будь-яка спроба поговорити один з одним, відклавши набік зброю, угодна богові, який створив людей для життя, а не для смерті. Діалог через барикади бажаний прогресові, — на цьому я стою і з цього починаю нашу зустріч.

В трьох місцях залу заплескали; «підсаджені», подумав Степанов, даремно він це затіяв, щось у цьому є жалюгідне; панувало напруження, воно було гнітюче.

— Дім, — Годфрі обернувся до Степанова. — Я хочу, щоб ви самі розповіли про себе присутнім.

— Краще б з вашою допомогою.

— Чудово. Де ви вчили англійську?

— В інституті сходознавства.

— А якою була ваша основна мова?

— Афганська. Пушту.

В залі пробіг шепіт.

— Скільки вам років?

— Я старий. П’ятдесят три.

— Ви одружені?

— Я живу сепаратно.

— Це дозволено в Росії?

— А в Англії дозволено вранці вмиватися?

Годфрі засміявся:

— О’кей, о’кей, я не хотів образити вашу країну своїм запитанням, у. нас досить туманні уявлення про те, що у вас дозволено, а що — ні. У вас є діти?

— Двоє.

— Ви дружите?

— Я думаю, що дружимо, але точніше відповіли б вони самі; батьки частіше помиляються.

Годфрі різко обернувся до залу».

— Леді і джентльмени, зараз мої любі помічниці роздадуть вам папірці для запитань. Будь ласка, напишіть своє ім’я, адресу, фах. Потім помічниці зберуть ваші запитання, я їх зачитуватиму. — Він знову звернувся до Степанова. — Дім, ви — письменник. Яка тематика ваших книжок?

— Різна.

— Ви пишете документальну прозу чи віддаєте перевагу вимислу, белетристиці?

— І так і так.

— Ви пишете про політику?

— Про неї також. Світ надзвичайно політизований; люди, слава богу, почали цікавитися політикою, мені це подобається, хоч якась гарантія від можливого безумства.

— «Слава богу»? — перепитав Годфрі. — Будь ласка, не ображайтеся, але хіба в Росії можливе публічне використання оцих двох слів? Я маю на увазі «слава богу».

— Коли б ваші видавці публікували більше нашої літератури, ви не запитували мене про таке. Це аналогічно тому, якби я спитав вас, чи дозволено в англійській мові вживати слова «революція» і «товариш».

— Про те, хто кого більше публікує, мабуть, ми говоритимемо пізніше, коли надійдуть запитання із залу. Поки що я — узурпатор вечора, отже, вам доведеться відповідати стисло й однозначно. Я прочитав у американській літературній енциклопедії, що ви писали книжки про політиків, шпигунів та сищиків. Це правда?

— Абсолютна.

— Ви це робили за завданням?

— Письменник схожий на собаку: і той і другий не люблять ошийників.

— Вас направили сюди розповісти у нашому сьогоднішньому шоу про культурні програми в Радянському Союзі. Як поєднати ці теми в творчості! політика, шпіонаж, культура?

— У вас опубліковані документи про те, що американський розвідник Даллес поставив перед нацистським шпигуном Вольфом головну умову для початку сепаратних переговорів у Швейцаріїї повернення картин s музеїв Італії. Теми, як бачите, пов’язані: політика, шпіонаж, культура.

— Чи не здається вам, що захоплення воєнною темою в літературі веде до мілітаризації суспільства?

— Літературу, яка прославляє війну, не можна вважати за літературу. Така продукція справді спонукає суспільство до мілітаризації. А наша література про війну виховує ненависть до неї, бо показує її страхіття, яких, на щастя, ви не зазнали.

— Не кажіть. Ми пережили жах нацистських бомбардувань.

— Але не пережили окупації, масових розстрілів І душогубок.

— Пробачте? — Годфрі подався до Степанова. — Не зрозумів.

— Душогубки — це машини, в яких людей убивали відпрацьованим газом. Випробування провадив есесівець Рауф, який став помічником Піночета через дві години після фашистського путчу в Сантьяго.

— Ви добре пам’ятаєте війну?

— Не так, як солдати, але пам’ятаю.

— Коли ви вперше зацікавились проблемою війни й культури?

— У сорок другому.

— Чому саме тоді?

— Тому що в сорок другому ми викинули гітлерівців з Ясної Поляни… Це музей Льва Толстого. Під Тулою. В кабінеті Толстого нацисти тримали коней.

— Ви не думаєте, що тут більше пропаганди, ніж факту?

— Не думаю.

— Тому, що ви, безумовно, вірите радянським засобам масової інформації?

— Тому, що я був у Ясній Поляні в сорок п’ятому, Восени. Та ще тому, що хлопчиськом, улітку сорок п’ятого, бачив Дрезден, руїни зруйнованої галереї.

— Як ви потрапили до Німеччини в сорок п’ятому?

— З солдатами.

— Воювали?

— Ні. Я втік на фронт, шукав батька.

— Ваш батько живий?

— Ні.

— Загинув на фронті?

— Ні. Він помер після війни.

— Яке в нього було звання?

— Полковник Червоної Армії.

— А мати?

— Вона вчителька історії. Жива, здорова, старенька.

— Дім, пробачте, моє наступне запитання може здатися вам дивним, але я все-таки хочу його вам поставити. Кого ви більше любите: батька чи матір?

Чортове шоу, подумав Степанов, хоча б закурити дозволили, теж мені, демократія. У нас заборон багато, але й у них вистачає; дорого я зараз віддав би за одну затяжку; ну, як мені відповісти йому?! Даремно я відмовився, коли він пропонував порепетирувати; не можна відповісти, що, мовляв, люблю обох однаково, так діти відповідають: «І тата, і маму». Як пояснити їм мою провину перед батьком, перед його останньою любов’ю? Не його гріх, а їхня з мамою біда, що вони такі різні. Спочатку закохуються, про свої різні характери починають думати вже потім, коли свято скінчилось і почалися будні; завжди і в усьому перемагав примат почуття; логіка схожа на стерв’ятника, вона приходить як відплата, реакція на вчинене. А я не зміг простити йому його останньої любові, не зміг зрозуміти, яка вона була висока й чесна; двоє старих людей знайшли одне одного. «Старі? — спитав він себе. — Йому тоді було п’ятдесят три, стільки, скільки тобі зараз. Батько подумав про себе вже після того, як я закінчив інститут, одружився й відійшов від нього; до цього він, — навіть коли жив у холодній кімнатці з дров’яним опаленням у баби Маші, — завжди спочатку думав про мене, а вже потім про себе… Синівська ревність? Ні. Мабуть, егоїзм. Хоч ревність і егоїзм — дві сторони однієї медалі». Але ж ти не можеш забути образи, яку пережив на батьківському шістдесятиріччі, коли не ти був біля нього, а його кохана, а вас же з ним зв’язувало, — у важкі роки, — таке горе, яке зараз навіть неможливо уявити собі; ти був чесний у ставленні до старого, бився за нього з останніх сил, не задумуючись над тим, що на тебе чекає за це, а він сидів з коханою жінкою на своєму ювілеї і не покликав тебе, щоб ти був поруч… Ну то й що? Ти ж сам кажеш, що це велике щастя — вміти забувати горе, жити сьогоднішньою радістю і завтрашньою надією. Все повертається на круги своя, воістину так. Хіба Бембі і Лис не повторили тебе, двадцятип’ятирічного? Повторили, ще й як повторили. Але ж вони, як і ти, проектували свою маму на іншу жінку, яка була поруч з тобою. Хоч би якою була інша жінка, як би тебе не любила, рідна мама завжди здається найкращою, найчеснішою і найрозумнішою, навіть якщо вона й винувата в тому, що життя в сім’ї не склалося, така вже людська природа. Ні, заперечив він собі, справа тут не в стосунках, які склалися між батьком і дітьми. Я дружив з батьком, я так пишався дружбою з ним! Він сам стер грань у наших стосунках, грань, яку взагалі не можна переступати; небезпечно. І я був таким самим з Бембі й Лисом, я був їхньою власністю, я належав тільки їм і нікому більше, так мусить бути завжди, до самого кінця. А чи мусить?