— Я поясню, пане Степанов, — відповів Золле. — Для цього я й приїхав сюди…

Вони сіли за столик, підійшов офіціант, спитав, що питимуть гості, Ростопчин замовив каву, назвав свій номер, попросив передати рахунок портьє, зблід ще дужче і непомітно кинув під язик пілюлю.

— Пане Степанов, — почав Золле.

— Ми були на «ти», Зигфрід, — нагадав йому Степанов. — Я чимось тебе образив?

Золле немов спіткнувся; завмер; вимовив по складах:

— Ви були весь час зі мною нечесним!

— Тільки не треба сваритися, — мовив Ростопчин. — Прошу вас, панове! Нам гріх сваритися.

Золле тим часом, навіть не глянувши на Ростопчина, провадив своє:

— Я маю неспростовні дані про те, що ви постійно платили гроші панам Шверку, Цоппе та Ранненброку за ті жалюгідні матеріали, котрі вони діставали в процесі їхніх пошуків…

— Я?! — Степанов навіть руками сплеснув; згадав Розена, той так само махав долоньками, ну й тварюка, ну й пройдисвіт; але зразу ж забув курдупля; що це говорить Золле, нісенітниця якась. — Я ніколи нікому не платив, Зиг… пане Золле! Все те, що робили Штайн, Тойрі, князь та інші, як я вважав, робили вони це заради справедливості, керуючись бажанням допомогти повернути в музеї пограбоване.

Золле — по складах, дзвінко — продовжував, наче й не почув Степанова:

— Ви дуже добре знаєте, що я витратив усі мої заощадження на пошуки! Всі! До останнього пфеніга! Пошук — не хобі для мене, а життя! Ось, — він вийняв з товстого, пошарпаного портфеля велику папку. — Тут записано всі мої витрати. Судячи з тих сум, які ви переказували моїм малокваліфікованим колегам, витрати — справжня дрібниця, всього лише вісім тисяч марок. Якщо ви платили їм, то ви тим паче мусите заплатити мені!

— Тільки не сваріться, панове, — знову попросив князь. — Не можна й не треба. Ти повинен заплатити професорові Золле, якщо платив іншим, Митю…

— Але ж я не платив! — якось жалібно, обурюючись на себе за цю жалісливість, вигукнув Степанов. — Звідки в мене гроші?!

— Росіяни іноді викупали деякі речі на аукціонах. Це було в Парижі та в Монте-Карло, — правив своє Золле. — В мене є факти! Ви не смієте заперечувати факти, пане Степанов.

— Ну, добре, добре, — сказав князь. — Я оплачу ваші витрати, професоре, нам потрібні ваші документи про картину Врубеля, заради цього ми й зібралися тут…

— Я міг надіслати вам ці документи поштою, — таким самим дзвінким голосом відповів Золле, пополотнівши ще більше. — Мене спонукало приїхати сюди почуття обурення! За якісь нікчемні папірці пан Степанов платив іншим людям, поганим людям, з темним минулим, а я пустив на вітер усе, що було, як найдурніший осел! А я не осел! — голос його зірвався, і він заплакав. Він плакав мовчки, тільки сльози котилися по щоках, важкі, старечі сльози.

— Зигфрід, Зигфрід, ну що ти?! — сказав Степанов, поклавши руку йому на коліно. — Нас з тобою хтось хоче посварити! Це все неправда! Я був певен, що ми працюємо від серця, а не заради грошей…

— У пана Ранненброка є розписка, яку дали ви, — відповів Золле, все ще плачучи. — І ця ваша гидка брехня не дає нам змоги працювати далі разом.

— Дайте телефон пана Ранненброка, — сказав Степанов, — ми подзвонимо йому зараз же.

— Я не маю підстав не вірити розписці. Там був ваш підпис!

— Це фальшивка!

— Отже, троє людей, моїх співвітчизників, брешуть, і тільки ви кажете правду?!

— Повторюю, — відчеканив Степанов, — я нікому, ніколи і ніде не платив грошей! Я неофіційна особа, я… Словом, я наполягаю, щоб ми зараз же подзвонили цьому самому Ранненсбургу!

— Ранненброку! — так само відчеканив Золле. — І мені соромно за вашу брехню!

— Я не продовжуватиму розмову в такому тоні!

— Панове, але ж не можна так! — обличчя Ростопчина стало зморшкуватим, було помітно, що він старіє, швидко, день за днем. — Треба про все розмовляти спокійно…

Золле скинув руку Степанова зі свого коліна й обернувся до Ростопчина.

— Це ви можете розмовляти спокійно! І він, — кивнув на Степанова. — А я не можу! Не можу, розумієте ви?

І, схопившись, вибіг з «Кларіджа».

(Через дві хвилини після того, як подзвонили з холу й сказали, що чекають унизу на пляшку білого вина «лібефраумільх» сімдесятого року — пароль, який означав, що операція з Золле пройшла успішно, — Фол набрав цифри 752-9712; коли в готелі відповів телефон, попросив сімнадцятий номер, містера Грібла, відрекомендувався Ваксом з Нью-Йорка, фірма по реставрації старовини і скуповуванню творів образотворчого мистецтва, сказав йому, що все улагоджено, серйозного конкурента під час завтрашнього заходу не буде; річ, у якій зацікавлені, можна взяти за цілком пристойну ціну, діло зроблене.

Містер Грібл щойно прилетів з Америки; справді, любитель російської старовини; разом з іншими колекціонерами орендував чартерний рейс; після того, як вийшов з діла з дев’ятьма мільйонами на особистому рахунку, почав збирати живопис; землі в Техасі здавав у оренду, зайва підстраховка на випадок «чорної п’ятниці», інфляції двадцять дев’ятого року; земля — є земля, найнадійніший вклад капіталу.

— Я вдячний за інформацію, містер Вакс. Гонорар, як і домовились, буде переказано вам після закінчення завтрашніх торгів, на добраніч.

Фол підвівся, закурив, заходив по номеру, чорт з ним, з цим гонораром; все, що завгодно, аби тільки розвалити трійцю, втрачений Врубель поставить хрест на альянсі Ростопчин — Степанов — Золле; навіть коли німець і пошле «експресом» свої документи про те, що Врубеля викрали, князь їх не одержить, все як слід опрацьовано; Степанов — тим паче, та й потім Золле не знає, де він зупинився; можна спускатися вниз, рейнське вино з дивною назвою «молоко коханої жінки» воістину прекрасне, чому б не почати з нього?!

Фол подзвонив у лобі, попросив до апарата містера Джільберта, сказав, щоб за німцем наглядали, але не більше; подій ні в якому разі не форсувати; якщо вирішить повіситись, не допустіть цього, він нам потрібен живий і при повній свідомості; зараз джентльмен на останньому градусі істерики, можливий зрив; я повинен знати, на якому теплоході він відпливає або ж коли вилетить до Бремена; на аеродромі його мусять зустріти наші люди; дорога заспокоює, або ж, навпаки, доводить до крайньої межі; і те і те однаково вигідне комбінації.

Подзвонив Річардсону в Гамбург, попросив запустити в діло пресу; час; місце, куди прибуде Золле, й точну дату повідомить Джільберт, увімкніть автоматичний відповідач на телефонному апараті, якщо вийдете кудись надовго.)

— Ну то й що? — спитав Степанов. — Кінець ділу?

Князь стомлено мовив:

— Їсти хочеш?

— Дуже.

— Тоді їдьмо звідси к бісовій матері.

— Їдьмо.

— До італійців чи китайців?

— Ти ж хотів до італійців… Але в них усе з борошна, не боїшся розжиріти?

— Боюся. Поїдемо до китайців. Люблю цей народ.

— Я також. Вони музикальні…

— Чому?

— Не знаю… У них дуже м’які пальці… І голоси, як дзвіночки.

Ростопчин ледь підняв руку, до нього відразу підійшов офіціант; схилившись, по-горобиному повернув голову, немов роздивлявся щось дивовижне.

— Будь ласка, підкажіть, який китайський ресторан вважається в Лондоні найкращим? — спитав князь.

— Зараз я довідаюсь, сер, — офіціант підійшов до портьє, щось сказав йому, той швидко розгорнув один з двадцяти довідників, які лежали в нього під рукою; погортав їх, як учитель історії, професіонально. Через три хвилини офіціант повернувся, приніс аркушик паперу (весь у тиснених розводах, герб «Кларіджа», шрифт золотий, немає на них, дияволів, паперового голоду) з адресами й телефонами тринадцяти ресторанів:

— Це найпрестижніші, сер. Усього в місті понад двісті китайських закладів, але ми не вважаємо за можливе рекомендувати їх вам. Якщо дозволите порадити, то я поїхав би вечеряти в «Пекінз мун», Родней роуд, шість, район Валворс, дуже гарна кухня — не Кантон, ті штукарять, — справжній Пекін…