— Що? — знову не зрозумів Хойзер.

— Це російське прислів’я.

— Так, але ж вовка годують зуби.

— Це — заключна частина операції, — зітхнув Ростопчин. — Спочатку треба почути, потім наздогнати, а вже загризти — як за іграшку, раз, два, і нема зайця…

Він вийняв з холодильника, вмонтованого в стелажі, їжу, поставив її на маленький столик біля каміна (і в кабінеті зробив камін, боявся холоду, з часів війни хворів на хронічний бронхіт, найкраще почував себе, коли починалася суха спека, часто згадував вірші Пастернака «Своєї зими останньої відстрочений прихід»), відкоркував пляшку пива, запросив хлопця:

— Пригощайтесь. І запивайте «пльзенським». У вас диктофон?

— Ні, я пишу сам, — відповів Хойзер. — І їм дуже швидко, навіть незручно, мов екскаватор.

— Хто швидко їсть, той швидко робить, тут немає нічого поганого. Я теж швидко їм.

Ростопчин з насолодою і спокоєм, що раптом пойняв його, дивився, як хлопець уминав паштет, тоненько й акуратно намазував на хліб крекер, умудрявся їсти так, що жодна крихітка не впала на стіл, тим більше на підлогу (все-таки ця спритність у них природжена, генетичний код, століття за цим стоять), як спритно розправлявся з сиром, запиваючи його маленькими ковтками пива. Все в ньому було націлено на одне — підкріпитися, — і гайда, за роботу.

— Спасибі, — сказав Хойзер, — я славно повечеряв. Ви такі люб’язні.

— Ще пива?

— Ні, ні, спасибі. Я п’янію від пива, як не дивно, — він витяг з кишені блокнот і ручку. — Моє перше запитання: чому ви, російський аристократ, князь, вигнанець, повертаєте в Москву культурні цінності?

— Я не вигнанець. Мої батьки добровільно виїхали з Росії. Їх ніхто не примушував. Я не вважаю себе вигнанцем. Ви хто за освітою?

— Юрист.

— Російської історії не вивчали?

— У загальних рисах.

— Значить, не вивчали. Ми всі завинили перед Росією, пане Хойзер. Особливо ми, російська аристократія двадцятого століття. Але це питання складне, в годину не вкладемося, та й у цілий день навряд…

— Я хотів би зрозуміти, що спонукає вас відправляти в Москву твори мистецтва із Заходу.

— Я повертаю Росії те, що їй належить по праву. Коли хочете знати, я таким чином дякую Батьківщині за те, що саме вона врятувала Європу від гітлеризму. До того ж, я високо ціню той величезний внесок у світову культуру, яку вона зробила.

— В минулому?

— Зараз — також. Ви не були в Радянському Союзі?

— Ні.

— Тоді нам важко говорити про це. Я дуже добре пам’ятаю Росію стару і багато разів бачив Росію нову…

— Вважаєте її країною обітованою?

— Я читаю їхні газети… Вони пишуть про свої вади… Тепер — особливо… А ми брехливо лаємо Росію за те, що вона Радянська. Це — погано, не можна закривати очей на їхні досягнення.

— А м’ясо вони купують на Заході.

— Правильно. Бо раніше м’ясо в Росії їли тисячі, — варто почитати російську статистику десятого чи дванадцятого року, — а тепер вимагають усі. За шістдесят сім років історії Радянської Росії понад десять років припадає на війни і років з двадцять на те, щоб підняти міста з попелу. Ні, знаєте, — чомусь дратуючись, спинив себе Ростопчин, — оскільки ви не спеціаліст у цьому питанні, нам буде важко порозумітися, давайте краще про культуру, тут, як показує життя, особливі знання не потрібні, всі судити про неї мастаки…

— Ви сердитесь?

— Та ні… Просто трохи прикро, коли про країну, з якою підтримують дипломатичні відносини, не говорять інакше, як про «криваву тиранію», про культуру — «так звана культура»; якась невпинна злобливість, відсутність об’єктивності…

— Так, але права людини…

— Паяє Хойзер, чому в такому разі жодна з місцевих газет не пише про те, що відбувається в Албанії, і хіба тільки там? Чілі, Йоганесбург, Парагвай… Чому така неприязнь до Росії? Чи розумно це? Гаразд, — він знову спинив себе, — повернемося до вашої справи.

— Добре, — Хойзер подивився на Ростопчина задумливо, мабуть, заново аналізуючи, що той сказав йому; князь говорив дивно, несподівано, з болем. — Скажіть, будь ласка, які картини ви відіслали в Москву?

— Доведеться піднімати документи. Я не пригадую. Багато. Ваш російський колега Степанов веде реєстр поверненого. Та ще доктор Золле з Бремена, Георг Штайн з Гамбурга. Ми послали Полєнова, Куїнджі, Коровіна, Рєпіна, ікони новгородських церков, унікальні книги часів першодрукаря…

— Пробачте? — не зрозумів його Хойзер. — Кого ви майте на увазі?

— Я маю на увазі людину, яка розпочала книгодрукування.

— Гутенберг?

— Це тут Гутенберг… У Росії — Іван Федоров…

— Он воно як… Скажіть по буквах імена російських художників, я не встиг записати…

— Давайте я запишу вам.

— О, велике спасибі, — Хойзер подав Ростопчину блокнот. — Така мука з цими іменами…

— Ви нічого не чули про Рєпіна?

— Ні.

— Цікаво, а кого з російських письменників ви знаєте?

— О, я дуже люблю російську літературу… Толстой, Достоєвський, Пастернак…

— А що вам найбільше подобається в Пастернака?

— «Доктор Живаго».

— А вірші?

— Ні, віршів не знаю…

— До речі, я повернув у Москву малюнок Пастернака-батька, він був найкращим ілюстратором Толстого.

— Та невже? Як цікаво! А в яку суму можна оцінити те, що ви передали в Москву?

— Я не підраховував.

— Яка доля тих картин, які ви повернули?

— Вони зайняли своє місце в експозиціях музеїв. Там чудові музеї.

— Ми про них нічого не знаємо.

— На жаль… Вони друкують дуже мало проспектів. А шкода. Російський живопис надзвичайно цікавий.

— А чому вони друкують мало проспектів?

Ростопчин розвів руками.

— Росію в думці не збагнеш… Це знову ж таки російський поет, Тютчев. Думаєте, я все розумію, хоч і росіянин? На жаль, аж ніяк.

— Скажіть, а пан доктор Золле… Чим він керується у своїй роботі? Адже він німець…

— Я не цікавився цим… Допомагає, ну й спасибі…

— Гамбург передав, що ви маєте намір взяти участь в аукціоні, який проводить «Сотбі». Це правда?

— Правда.

— Що вас найбільше приваблює в цій колекції?

— Врубель.

— Хто?

— Давайте блокнот, я напишу.

— Спасибі, — Хойзер подивився на прізвище художника, спитав: — Він німець?

— Справжній росіянин.

— Дивно. Абсолютно німецьке прізвище. Чому вас цікавить саме Врубель?

— А це вже мій секрет, — зітхнув Ростопчин і зиркнув на годинник. — Ще є запитання?

— Останнє: ким ви себе відчуваєте — громадянином Швейцарії чи росіянином?

— Я росіянин, ким же мені бути? Але я пишаюсь, що я громадянин прекрасної Швейцарії…

Луїджі Роселлі приїхав у «Курір», коли Хойзер закінчував передруковувати свій репортаж.

— Купую у вас це інтерв’ю для мого агентства, — сказав він. — Хороший матеріал, за нього треба платити, називайте свою ціну…

— Це зовсім несподівано, — розгубився Хойзер, — як ви дізналися?

— Якби я не вмів дізнаватися про все, що пахне смаленим, я не створив би фірми, Хойзер. П’ятсот франків? Добрі гроші?

Інтерв’ю, надруковане наступного дня в провінційних британських газетах, впадало в око: «На жаль, гроші й культура становлять єдине ціле», — говорить «червоний князь» Ростопчин». В інтерв’ю називалася сума, яку він витратив на картини, понад двісті тисяч доларів. «Я не шкодую про це, й надалі повертатиму в Росію те, що їй належить по праву, тому вилітаю до Лондона, в «Сотбі».

Але в цюріхському «Курірі» суму не називали; Ростопчин знизав плечима, коли прочитав про себе «червоний князь», ну, бог з ним, хлопчикові треба пробитися; коли б я був бідний, епітет «червоний» міг би завдати мені шкоди; поки я багатий, не страшно, нехай собі; син не дзвонив, Софі не відповідала; він набрав номер свого приятеля в Буенос-Айресі Джорджа Вілса-молодшого, попросив негайно зайнятися проблемою сина, послав телекс, у якому гарантував оплату всіх витрат, пов’язаних з веденням справи про землеволодіння сеньйора Еухеніо Ростоу-Масаля і поїхав до свого лікаря, Франсуа Нарро; голова тріщала, спазмол не допомагав, усе в очах двоїлося, набігаючи одне на одне…