«Цілковита чарівність», — зауважив Степанов, — погане наслідування Бабеля, а в того мова була відточена, чудова.
Паша сподобався Степанову одразу ж, бо й відрекомендувався він легко — називайте мене Паша, я молодий, ще набридне бути Павлом Івановичем, — і посмішка в нього була сором’язлива, і слухав він, наче всмоктуючи: деякі молоді тепер вважають, що все позаду, і сповнені поблажливого гумору та скептичного суму; смішно це, бо вікові грані змістились, і якщо колись про двадцятишестирічну красуню Пушкін писав, що вона, мовляв, уже старуха, то тепер п’ятдесятирічні жінки — ті, які тримаються добре, — відчайдушно крутять романи, а шістдесят років для чоловіка — справді так буває — час розквіту (а втім, подумав Степанов, ті його п’ятдесятирічні друзі, котрі одружилися з молодими, тобто взяли на себе офіційний обов’язок, досить швидко повмирали, або ж відправилися до Блохіна, в онкологію. Очевидно, узаконеність перевантажень небажана, кращий стимулятор — захоплення, хай живе Гете, в старого була губа не з лопуцька!).
— Що їстимемо? — запитав Степанов, коли вони сіли за стіл на другому поверсі «Націоналю»; вид на Манеж казковий, день весняний, відлига, краса яка, у такі дні музика в душі бринить і не страшно відчувати свої літа, і, хоч немає радісного передчуття, що все ще попереду, варто лиш звернути в провулок, як одразу зустрінеш найпрекраснішу жінку, про котру мріяв усе життя, чи махнеш з Юрою й Беллою на Мещеру, до безногого єгеря Анатолія Івановича, як же Юра гарно писав про нього в своєму мисливському циклі, який друкували в «Огоньку» і «Знамени», як же давно це було, а взагалі зовсім недавно, якихось десять років тому, три тисячі шістсот п’ятдесят п’ять днів, а скільки всього змінилося відтоді, боже мій!
— Я з’їв би супу, — тихо сказав Розен; (він взагалі говорив дуже тихо, й Степанову доводилося весь час напружуватись, щоб розуміти його, інколи читав, як глухий, по його губах; контузило ж мене, раптом подумав Степанов, від бомби, яку гахнули в Лаосі його нинішні співгромадяни, жорстоко бомбили мирних жителів). — І добре було б котлету.
— Тут вибір досить різноманітний. Рекомендую рибну солянку, це чудово. А завершимо рибою по-монастирськи…
— По-московськи, — виправив офіціант. — Ви назвали по-старорежимному, Дмитре Юрійовичу…
— П’ятнадцять років тому режим був той самий; тоді й перейменували, — в тон йому відповів Степанов і подивився на Розена й Пашу. — Хочете внести корективи?
— Якщо можна, я випив би пляшку пива, — сказав Розен.
— Чеського немає, — відповів офіціант, — тільки «жигулівське».
— Так воно мені й подобається! — Розен навіть підняв над черепашачою головою маленькі руки. — Особливо коли піниться…
— Зразково-показовий американець, — озвався Степанов, — провести б вас у державні секретарі! їй-богу, одразу всі спірні питання розв’язали б…
— Не втягуйте мене в політику, — попросив Розен, — я торговець, цим і пишаюсь, а продаю я не щось там, а радянський спосіб життя, — тобто ваші чудові верстати, і дуже непогано це роблю, правда, Пашо?
— Так, бізнес іде нормально, — відповів Паша, і стало зрозуміло, що молодий співдиректор до красномовців не належить.
— Взагалі вислів «продаю радянський спосіб життя» має двозначний смисл, — усміхнувся Степанов. — Ви так не думаєте?
— Та ви не сприймайте це всерйоз, я пожартував!
— Тоді попередьте заздалегідь. У нас є таке слово «жарт»… Перед тим, як готуєтесь смішити, застережіть слухачів: «жарт». І катай усе, що заманеться.
Розен подивився на Пашу злякано і здивовано; той засміявся:
— У Йосифа Львовича особливі стосунки з почуттям гумору. Ви краще розкажіть Дмитру Юрійовичу, — звернувся він до американця, — про свою ідею, тоді легше стане.
— У мене немає ніякої ідеї! Просто я сказав, що було б непогано, якби хтось у Радянському Союзі написав, як працює наша фірма, про наші успіхи й труднощі…
— Це не моя тема, — відповів Степанов. — Я разів два потрапляв у халепу з вашим братом: хвалив одного, а він, як з’ясувалося, був шахраєм і банкротом; другого лаяв, а той виявився фінансовим генієм, розкрутив чудовий бізнес, от редактор і сварив мене за це. Краще поговоріть з кимось із наших журналістів, які спеціалізуються на зовнішній торгівлі.
— Потрібне ім’я, — ще тихше сказав Розен. — Розумієте, для бізнесу потрібне ім’я. Це не жарт. Це практика життя. Тоді мені допоможуть і в Зовнішньоторговельному банку, і в усіх об’єднаннях, правда, Пашо?
— Ви не можете скаржитись на те, що вас кривдять, — зауважив співдиректор.
— Ні, звичайно, але ми маємо намір розширити діло! Без підтримки Москви я не потягну! Якщо нам дадуть розстрочку, ви прекрасно це знаєте, Пашо, — він обернувся до співдиректора, — ми йдемо семимильними кроками! Та коли вимагатимуть негайних платежів, я пущу сім’ю з торбами…
Офіціант приніс їжу.
Розен попросив у Степанова сигарету, вкрадливо пояснив:
— Це я так борюся з курінням. Навіть кишені піджака позашивав, щоб не носити сигарет. Але перебороти себе не можу, тож і ставлю себе в ганебне становище, випрошуючи сигарети. В пору моєї молодості це називалося «стріляю». Цей вираз лишився?
— Лишився. Стріляйте на здоров’я, — сказав Степанов. — Лікарі брешуть: не сигарета страшна, а стрес…
— Але в мене була операція на серці.
— У всіх були операції на серці. У кого з ножем, у кого без ножа…
— Без ножа все-таки краще.
— Хто знає, — зітхнув Степанов.
Розен з’їв дві ложки супу, відставив тарілку; відпив пива, одсунув фужер; склавши руки, наче ксьондз на проповіді, він хруснув пальцями й благально глянув на Пашу. Той зосереджено їв солянку; лобастий, подумав Степанов, гарно дивиться хлопець, усе добряче тямить, і в куточках рота усмішка з’являється саме тоді, коли треба; є люди-локатори, а є люди-стіни, зовсім непробивні; цей локатор.
Степанов зиркнув на мовчазного Розена — далеко йому до Ціцерона — і спитав:
— Ви чомусь зв’язуєте своє бажання взяти участь у тому ділі, яке роблять мої друзі на Заході, з проханням допомогти вам тут у вашому бізнесі?
Обличчя Розена лишилося незворушним, тільки маленькі долоньки стрімко злетіли над головою.
— Ах, при чому тут моє почуття вдячності й бізнес?! Я сказав Паші, що хочу взяти участь у поверненні до Росії викраденого гітлерівцями зразу ж, як тільки прочитав про це! Ніякого зв’язку з бізнесом, просто треба вміти віддавати борги!
Паша всміхнувся.
— Є зв’язок, Йосифе Львовичу, не гнівіть бога, є.
— Дякую, — сказав Степанов. — Оце вже серйозна розмова. Якщо не заперечуєте, поїдемо до мене після обіду, подзвонимо в Цюріх, Ростопчину, він фінансова пружина цього діла, без нього навряд чи вийшло б щось, домовитесь про зустріч… Можете полетіти звідси додому через Цюріх?
— Звичайно, — відповів Розен. — Післязавтра — п’ятниця. Банки ще відкриті. Мені буде дуже цікаво познайомитися з містером Ростопчиним. Не скажу, що в мене є зайві гроші, але я готовий витратитись — не з прибутків компанії, а віддати свої кревні, — бо відчуваю душевну потребу бути разом з вами і вашими друзями, містер Степанов.
Цюріх дали досить швидко, тому що Степанов подзвонив старшій на міжнародну станцію і пояснив, у чому справа; Ростопчин був у офісі; голос сумний, якийсь надломлений; що сталося, запитав Степанов, у тебе неприємності?
— У нас неприємності, — уточнив Ростопчин. — У тебе, у мене, у нас. Ти повинен прилетіти до мене в Цюріх завтра ж!
— Що сталося?
— Мені дуже шкода пана Золле. Він у жахливому стані, але не каже толком, що скоїлося. Здається, скрутно з грошима. Я просив його сюди приїхати, він не хоче, запропонував йому прилетіти в Лондон, восьмого, до нас з тобою, він погодився… Але найжахливіше те, що Ліфар післязавтра вирішує долю листів Пушкіна і віршів Лермонтова. Я не впевнений, що він зробить це правильно. Потрібна твоя допомога, тому, будь ласка, сідай у перший же літак…
