– Ну й телепень! Оце-то я лопух! А-а-а! Ло-пух! – смикав себе за волосся. – Мене розвели… розвели, мов туполобого туриста-нетямуху! Чим я тільки думав?!
А тоді схопив до рук пляшку мінералки, спересердя гахнув нею по спинці крісла й із розмаху запустив крізь прочинене вікно. Вслід за першою миттю полетіла Янова пляшка. Як наслідок – увесь автобус здивовано витріщався на мене. Салоном прокотилося ледь чутне: «Loco… El esta loco!».[30] Пасажири злякано переглядалися. Вони не могли зрозуміти, чого цей ґрінго спочатку відмовляється оплачувати квиток, а потім починає істерично репетувати та кидатися пляшками.
Проте в автобусі їхала одна людина, яка чудово розуміла потік гнівної лайки, яким я, не соромлячись, поливав ні в чому не винних попутників. Нею виявилася молода й вельми симпатична американка, що самотою сиділа коло вікна за кілька крісел попереду.
– Hello, guys! What happened?[31] – зацікавлена гармидером, дівчина підійшла до нас.
Я сердито подивився на неї й нічого не відповів.
– Цей чувак, – Ян кивнув на мене, – щойно заплатив двадцять «зелених» за дві пляшки мінералки.
Чорняве дівчисько пирснуло, грайливо притуливши кулачок до губів, а потім прохурчало якось навдивовижу еротично, типово по-американському:
– Really? Не переймайся! Таке трапляється з новачками в Еквадорі! Хі-хі!
Ян саркастично гикнув. Було видно, що дівуля йому дуже сподобалася. Вона мені теж упала в око, але я стиснув зуби й ще більше насупився.
– А ви куди прямуєте? – запитала американочка.
– До Калакунди… – сказав Ян і затнувся, помітивши, як дівуля здивовано вигнула брову. – Нє-нє, до цієї… як її… Лагунанги! Знов не те. Хм… е-е-е… – хлопець запитально зиркнув на мене: – Таламумби?
– На Котопаксі, – процідив я крізь зуби.
– Хі-хі! – знову розсміялася америкоска й кокетливо схилила чарівну голівку на бік. Вочевидь, вона подорожувала одна й дуже хотіла зазнайомитись із нами.
– Я там не була. Кажуть, туди дуже важко дістатися, – зауважила дівчина.
– Ми ще не знаємо, – відповів Ян. – Ми просто їдемо до Ла… ну, до одного села коло вулкана.
– Так у мене є путівник! «Lonely Planet». Там має бути все описано! Хочете, разом подивимось?
Я зневажливо скривився, готовий промовити «ні», проте Ян кивнув, радо прийнявши запрошення американки. Він зразу пересів до неї, залишивши мене жувати шмарклі на самоті.
Потеревенивши півгодини з дівулею, мій друзяка повернувся й умостився коло мене.
– Чувак, я тут дещо дізнався, – почав він.
Я мовчав, випнувши нижню щелепу вперед і сердито роздувши ніздрі.
– Я про наш вулкан. Про Котопаксі, – продовжив мій напарник. – До нього веде лиш одна дорога.
– І що з того? – скептично хмикнув я.
Замість відповіді Ян підсунув мені під носа путівник. На сторінці, що він тримав розгорнутою, я роздивився детальну карту центральної частини Еквадору. Котопаксі знаходився якраз посередині між Кіто та Латакунгою, трохи правіше від траси. До нього справді вела одна-єдина дорога, котра на півдорозі до Латакунги звертала з магістралі.
– Тут пишуть, що для того, аби втрапити на Котопаксі, насамперед треба дістатися ось цього повороту, того місця, де ґрунтовий шлях виходить на шосе, – чех тицьнув пальцем у карту та глипнув на мене. – Що ти про це думаєш?
– Я не довіряю всяким буржуйським путівникам. Там побачимо, – відрубав я і встромив ніс у вікно…
* * *
– Дивись! Дивись! Он він! Поворот на Котопаксі! – несподівано загорлав Ян і, налігши на мене, тицьнув пальцем в автобусну шибу.
– Де?
– Та ось же він!
– Ти певен?
– Так!
Я визирнув крізь вікно та ліворуч від траси встиг угледіти два здоровенні джипи, що стояли коло двоповерхової халабуди, недбало збитої з необструганих дощок. За покрівлю тій халупі правили величезні листи нержавіючої сталі, абияк накидані на опори другого поверху. Замість вікон чорніли звичайні отвори, вирубані в дошках. Відразу за машинами починалася нерівна ґрунтова дорога, яка метрів через двадцять зникала в лісі.
Якусь долю секунди я вагався: сьогодні вже втнув одну дурницю, яка вартувала мені вісімнадцяти доларів, і підсвідомо відчував, що нові непродумані вибрики можуть вилитися у нові непередбачувані затрати. Зауважу, що Овни вирізняються однією особливістю: перешкоди, на які вони налітають через власну нерозважність і необережність, тільки дужче розпалюють їх, примушуючи з шаленою впертістю кидатися в коловорот пригод, знову й знову випробовуючи долю. Я глипав крізь шибу на узбіччя й думав про те, що не знаю про те, ні чиї то джипи, ні як довго й складно добиратися до Котопаксі від того повороту. Я не знав, чи ми взагалі зможемо кудись дістатися, а проте… більше не мав ані найменшого бажання їхати до Латакунги. Якщо вулкан стоїть на півдорозі між Кіто та Латакунгою, то це означає, що ми на півдорозі й вискочимо!
– Гальмуйте! Стійте! – загукав я на весь салон. – Водію, спиніть автобус! Негайно!
– Ти чого? – прошепотів Ян.
– Дуй за мною! – кинув я через плече, затим ухопив наплічник і, протиснувшись між сидіннями, вистрибнув із автобуса на дорогу.
Мій напарник вибрався слідом за мною.
Настрій миттєво покращився. Моя витівка наче повернула мене до життя. Вистрибнути з автобуса посеред гір, десь біля підніжжя страхітливого вулкана, якого навіть не видно за хмарами, за десятки кілометрів від найближчого житла – це саме те, що треба!
Симпатична американка злякано лупала на нас через вікно автобуса. Ян глянув на неї та лише стенув плечима, відповідаючи на німе «what the hell is he doing?»,[32] що застигло в очах дівчини.
Через хвилину автобус зник за поворотом.
Широко розставивши ноги, я стримів на обочині, весело дивлячись уперед. Коло джипів розташувався широкий плакат, подряпаний сонцем, вітрами й дощем, на якому красувався промовистий напис: «Bienvenidos a la compania de transportes».[33] Над входом до халабуди висіла дерев’яна вивіска «Informacion».
– Ходімо, дізнаємося, що тут і як, – мовив я, після чого ми з друзякою перебралися через дорогу та зайшли до халабуди.
На вході мене перестрів на голову нижчий еквадорець в кумедній в’язаній шапочці та синій ватяній куртці, які в Україні були вельми модними років із двадцять тому. Чоловічок приязно посміхався.
– Привіт, моє ім’я Роберто! – привітався він.
– Хело! – відповіли ми.
– Котопаксі? Вам на Котопаксі? – запитав Роберто, випереджаючи мої думки.
Я кивнув, після чого еквадорець провів нас досередини дерев’яної хижки, розклав на примітивній, погано обструганій лаві велику карту околиць Котопаксі та заходився показувати, куди ми можемо потрапити. Ґрунтова дорога звивалася схилом вулкана до висоти 4500 метрів. Звідти можна піднятися на 4800 метрів до будинку «refugio»,[34] в якому професійні скелелази відпочивають перед штурмом кратера. Далі без спорядження йти заборонено. За сорок доларів Роберто згодився провести нас до «refugio», принагідно показавши всі принади найвищого активного вулкана світу.
– Але ж хмари… – буркнув я, тицьнувши пальцем за вікно.
– На північному схилі дме дужий вітер, – заспокоїв нас Роберто, – там завше ясно. Крім того… ми піднімемося вище від першого, найтовщого пласту хмар…
Коли ми сідали у велетенський пікап кремового кольору, я несподівано запримітив, що Роберто… не має правої руки. Насилу стримавшись, аби не виказати свого ошелешення, я сказав про це Янові. Чех здивувався не менше за мене. Проте щойно ми рушили, виїхавши на розбиту гірську дорогу, всі мої побоювання наче вітром здуло. Низькорослий еквадорець давав раду гігантському повнопривідному джипові краще за більшість бачених мною водіїв, упевнено об’їжджаючи велетенські камені та протискуючись на нешироких карнизах над прірвами…