– Не маргарина, а Маргарита! – підібрала тонкі губи гостя. – До того ж правильно буде – «маргарин»: це слово чоловічого роду! Чула? Повтори, як мене звати!
– Маргарин Григорівна! – слухняно повторила я, хоч ніяк не могла второпати, чому ця пані зветься чоловічим ім’ям.
– Ти невиправна! Називай мене цьоця Марґó!
– Хенде хох! – засміялася я, згадавши, як викрикували хлопці на вулиці, граючись у війну, і приставила виховательці до грудей дуло іграшкового пістолета. – Якщо тобі не догода – віднині будеш цьоця Хендехох!
– Не буду я цьоця Хендехох, погане дівчисько! – перемінилася на лиці гостя, але тут же опанувала себе. – Давай придумаємо мені якесь гарне ім’я! Згода?
– Чудово! Зараз придумаємо! Ти літати вмієш?
– Ні, – звела догори свої вищипані брівки пані Вчителька.
– Значить, будеш цьоця Ківі!
– А це ще що таке?
– Це птаха! Вона тільки ходить, але зовсім не літає, бо така ж тлуста, як і ти! Точнісінько! – я побігла по книжку «Екзотичні звірі і птахи», розгорнула потрібну сторінку, та глипнула на свою співрозмовницю й моментально збагнула, що бути цьоцею Ківі вона теж не хоче. – Тобі кортить, щоб я придумала щось ліпше?
– Так, – легковажно понадіялася на краще цьоця Ківі.
– Тоді… тоді… ти будеш цьоця Зебра! У тебе ж – чорно-білий костюм у смужечку, як і в цієї конячки!
Але й Зеброю моя вихователька зватися не побажала.
– Чому ти весь час тільки прозиваєшся? – зобиджено спитала вона. – Тобі було би приємно, якби я називала тебе не на ім’я, а, наприклад, Хунвенбінкою?
– А що це таке? – округлилися в мене очі.
– Це китайська партизанка! Така дівчинка, від якої можна чекати чого завгодно – як і від тебе, до речі.
– Ху…венбінка, – задумливо повторила я, невпопад вставляючи у незнайоме слово звук «й» замість «н».
Хіба ж могла я знати, що саме так воно й звучить китайською – а в слов’янських мовах його вже змінили зумисне, щоб уникнути драстичності![22]
– Що ти таке говориш?! Хто тобі таке сказав?! – обурилася пані Вчителька.
– Ти, – сумирно призналася я.
От нетямуща тітка: вже й не пам’ятає, що то саме вона щойно навчила мене цього дивного слова!
– Enfant terrible! Enfant terrible! – заламала руки Маргарита Григорівна. – Як же тебе навчити французької мови, як у твоїй голові – лише всілякі дурниці?! Ти нечема! Ось як дам по дупі!.. – і вона замахнулася на мене своєю зморшкуватою рукою із довгими наманікюреними нігтями.
Це вже було занадто! Якась чужа тітка має мене бити, та ще й у нашій квартирі?!
– Спробуй тільки! Ти – цьоця Ківі, цьоця Зебра, цьоця Хендехох, а ще – цьоця Ху…венбінка!
– Я зателефоную твоєму дядькові! – вхопилася за телефон гостя.
– Телефонуй, телефонуй, а я все одно тебе не люблю, гратися з тобою не хочу і вчитися французької мови не буду!
– Що ти розумієш у французькій мові?! Французька мова – це…
– Кака-бека! – завершила я замість неї недокінчену пафосну фразу, показавши пані Вчительці язика. – Йди собі додому, тьотю Ківі-Хендехох! Мені з тобою нудно.
Ображена Маргарита Григорівна таки подзвонила дядькові. Переговоривши з ним на підвищених тонах, тицьнула телефонну трубку мені в руку й, навіть не попрощавшись, луснула дверима. Дядько дуже просив мене нічого не витворяти, поки він не приїде, а краще взяти альбом і кольорові олівці й намалювати, скажімо, зоопарк, у який ми в неділю ходили.
Усе! Я вдома сама! Можна робити, що заманеться! А що мені заманеться? Дядько радив малювати звіринець… Але чому олівцями, якщо цьоця Дозя завжди малює на полотні фарбами із блискучих тюбиків? У неї тих фарб – ціла здоровенна бляшана коробка! Правда, чистого полотна на підрамнику зараз нема – усі полотна вона вже зіпсувала й повикидала. Художниця!..
А клітки ж у зоопарку – величезні! Звірі теж не маленькі, в альбомі точно не помістяться… Зате є білі-білесенькі стіни у вітальні! Такі ж великі, як і клітки у звіринці, й такі ж чисті, як аркуші в новенькому альбомі. Досить лише намалювати на них прямі лінії – й міцне пруття для кліток готове! Я навіть пензлика не брала: витискала олійну фарбу з тюбиків і пальчиками її розтягала вгору і вниз, управо і вліво. Коли дядько повернувся з роботи, на всіх стінах у вітальні красувалися чудові різнокольорові клітки – звірі були би щасливі поселитися в таких! Щоправда, самих звірів я намалювати вже не змогла – фарби закінчились. Побачивши мої мальовидла, не скупий на вишукані фрази адвокат утратив дар мови. Цьоця Дозя, навпаки, вивергла із себе таку потужну повінь слів, на яку здатен хіба що водоспад у Яремчі, – але все одно з моєї голівоньки не впало ані волосиночки! Подружжя тільки дійшло спільної думки, що лишати мене саму в квартирі – ще небезпечніше, аніж брати із собою.
Але й залишати малого урвителя[23] із дядьком Данилом виявилося теж ризиковано, бо я керувала ним, як лиш хотіла, примушувала гратися зі мною «в піратів». Падали з підвіконника вазони, билися тарілки й горнята, коли я завзято орудувала дерев’яною «шпагою» на палубі торгового вітрильника, що ним ставав кухонний стіл. Для більшої правдоподібності перев’язувала собі одне око цьоциною чорною «газовою» хустинкою – і так лупцювала дядька держаком від швабри (який і був тією самою «шпагою»), що синці виступали не лише на спині й на руках, але навіть на обличчі, – а йому ж треба було говорити промови в суді! Отож була я і в квартирі, й за її межами для своїх цьоці й дядька справжньою карою небесною. Та вони терпіли усі мої дитячі вибрики, й основна помилка бездітного подружжя полягала в тому, що обоє весь час думали, ніби я ще маленька й дурненька. Що маленька – то так. Але ж не дурненька! Моєї кмітливості на них обох уже тоді вистачило би з надлишком!
Надалі цьоця Дозя старалася бути обачнішою в моїй присутності. Коли приходила в гості цьоця Жирафа, вони вже анекдотів уголос не розповідали – ні польською мовою, ані, тим паче, українською. А може, й розповідали, але мене з вітальні виманювали всіма можливими способами. Найчастіше дозволяли посидіти біля «дірки» – так я називала велике дзеркало в передпокої. Його амальгама чомусь мала зеленуватий відтінок, поверхня постійно брижилася. Можливо, люстерко було з дефектом. А може, то від подиху вітру із кватирки хиталися тоненькі смарагдові фіранки на вікнах? Хто його знає… Я знайшла собі цікаву розвагу: сідала збоку, щоб мого відображення не було видно у дзеркалі, й починала пильно вдивлятися в його глибину. Спочатку бачила тільки протилежну стіну, двері, килим на підлозі – але потім усе чомусь розмазувалося, й несподівано в люстерку з’являлися цілі рухомі картини. Виразні, яскраві! Єдине, що чомусь завжди – на тлі неба, інколи навіть поверх білих хмар, що пропливали десь там на задньому плані. Телевізора в цьоці Дозі й дядька Данила тоді ще не було, це я добре знаю. Та й навряд чи в когось у Львові він узагалі міг бути на початку шістдесятих. Але у дзеркалі танцювали розкішно вдягнені пари при дворі якихось царів чи королів (бо їхні сиві голови були увінчані золотими коронами, а на плечах полискували горностаєві накидки). А ще у дрімучих лісах, на стоптаному копитами снігу, розгорталися жахливі картини полювання на дикого вепра й ведмедя, а на широкому плацу стиналися у кривавих двобоях закуті в залізні обладунки учасники рицарського турніру.
Неймовірно? Так. Цього не могло бути? І я теж так думаю. Але ж було!
Якось тітка непомітно для мене підійшла до дзеркала – і краєм ока теж помітила в нім те, що мало не кожного дня розглядала я. Цьоця Дозя страшенно перелякалася й заборонила мені наближатися до цього люстра, а дядько вже чи не наступного дня відвіз його в комісійний.
Дивна річ, але йшлося не про венеціанське чи якесь інше старовинне люстро. Навряд чи те дзеркало, що спричинило такий переполох у львівській квартирі, мало хоч би сто літ віку. Зрештою, після того випадку ще декілька разів у моєму житті перше-ліпше дзеркало теж пропонувало мені таку дивовижну інформацію, котру неможливо було почерпнути з якогось іншого, не такого містичного джерела. Пам’ятаю, як школяркою пізнього вечора читала за обіднім столом поему «Гайдамаки» Тараса Шевченка, подумки жахалася страшної різанини в Умані – й несподівано в якусь мить задрімала над «Кобзарем». На стіні в нас висіло овальне люстерко – звичайнісінький ширпотреб, до того ж нове-новісіньке, лиш недавно куплене. Моє відображення не могло відбиватися в тому люстрі, бо воно було почеплене значно вище від рівня моєї голови, та ще й набагато правіше від стола. Та коли я прокинулася, наче хто труснув мене за плече, то несподівано побачила у дзеркалі зажурену молоду панну в дорогій сукні з важкого зеленого оксамиту. Вона молилася на вервиці перед фігуркою Божої Матері, що стояла в ніші якогось пишного храму. Я виразно почула слова, сказані з такою тугою, що серце розривалося! Цю фразу я й повторила на відкритому уроці за Шевченковими «Гайдамаками» (і мій улюблений вчитель через отой вибрик своєї учениці не отримав звання заслуженого). Значно пізніше, уже в роки української незалежності, я розгорнула якусь книжку з історії Польщі – й цілком випадково (ось лишень кажуть, що «випадок» – це псевдонім Бога, коли Він не хоче Себе оприявнювати) мій погляд наткнувся на ті самі, вже колись почуті з уст середньовічної панни із задзеркалля, трагічні слова, але в перекладі українською мовою! Я навіть принагідно їх використала в одній зі своїх книг: «Ніхто не завинив стільки, як ми… Ох, народе наш, бідний народе! Якщо ми не носимо на чолі, мов той Каїн, страшного знаку – то, певно, лиш тому, що не прикінчили українського народу остаточно!». Моє давнє видіння виявилося пророчим! Цей тяжкий докір своїм співвітчизникам-полякам висловила, як з’ясувалося, Діонісія Понятовська – польська принцеса голубої крові. Скажете: «Свєжо прєданіє, да вєрітся с трудом»? І мені теж. Але тим не менше! Факти – річ завжди дуже вперта, і що написано пером, того не витягнеш й волом.
