– Дивись, як дівчинка гарно орудує ножем і виделкою! Треба й нашу Маринцю так навчити!

– Як тебе звати, сонечко? – звертається до мене сивий пан.

– Ольдзя, – відрекомендовуюся, притуливши долоньку до грудей, як мене навчила тітонька.

– Вона – просто чудо! – милується мною старенька пані. – Ким ти будеш, як виростеш, дитинко? Актрисою? Співачкою?

– А може, лікаркою? – додає її супутник. – Чи стюардесою?

– Як виросту, я буду…, буду… – тягну думку за хвіст, бо ніяк не можу згадати те дивне слівце, що його казала моя мама татові про цьоцю Дозю, коли ми приїжджали в Село. – Буду гарною…

– Панянкою! – в один голос підказує подружжя.

– К…рвою! – на всю кав’ярню без тіні сумніву виголошую я.

Зал регоче, аж заходиться, старенькі підводяться й ображено прямують до виходу, а з їхніх очей на мене й на цьоцю Дозю, що якраз повернулася, летять гарячі іскри праведного гніву. Тітка негайно виводить мене надвір. Але марно вона допитується, що ж я такого смішного сказала: я вже збагнула, що ляпнула дурницю, тож навіщо признаватися? Щоб дістати ляпанця по дупі? Ми прямуємо на ринок й опиняємося між рядами, де продають гриби.

– Візьмемо лисичок, Олечко? – радиться зі мною цьоця Дозя. – Дядько Данило їх дуже любить.

– Ні! – копилю губки.

– То що – молоденьких опеньочків?

– Не хочу!

– Значить, купимо білих грибочків. Вони так пахнуть, такі смачні!

– Не хочу ні білих, ні червоних, ні зелених! – затялася я.

– А яких же ти грибочків хочеш? – необачно поцікавилася тітка.

Ой, краще б вона не питала!

– Я хочу…бака!

Базар ахнув, глибоко вдихнув, але видихнути вже не зміг. Цьоця відводить мене в якийсь кут і з червоним, як півонія, обличчям і сльозами розпачу в очах вичитує, що то гриб поганий, отруйний, їсти його не можна, навіть називати вголос не варто! Ми вертаємося поміж тими самими рядами з грибами, й услід за нами тягнеться довгий шлейф людського реготу. Тітка дуже сердита. Навіть не торгуючись, хутко купує червоного солодкого перцю, помідорів і баклажанів й тягне мене на зупинку. Ми сідаємо у майже порожній трамвай і їдемо додому. Грибів сьогодні на вечерю не буде.

І не треба! Не дуже й хотілося!..

Які ж ці дорослі немудрі! Зовсім не розуміють, щó дитину цікавить!

– Цьоцю! – скиглю я у напівпорожньому вагоні. – Я не буду його їсти! Я не хочу, щоб ти його купувала! Вертаймося на базар. Я хочу лише подивитися на…бака!

Літня кондукторка вхопилася за серце, а нечисленні пасажири понадувалися, як індики, від ледве стримуваного сміху. Ми вийшли на першій же зупинці. Обурена тітка дала волю своєму гніву: всипала мені добру порцію «пляцків на дупу» і пригрозила через мій язик більше нікуди з собою не брати. Вдома по телефону вона жалілася якійсь не відомій мені співрозмовниці: «Enfant terrible!».[15] А та втішала, що всі діти жахливі й час від часу ганьблять своїх батьків, бо відтворюють усе почуте, так що дорослі ладні крізь землю провалитися. Тож мене треба ви-хо-ву-ва-ти, а з цим може впоратися тільки хороший педагог із багаторічним стажем. На щастя, в Маргарити Григорівни, каже увечері цьоця Дозя дядькові, цього стажу – понад сорок років! Та й плату вона візьме невелику – словом, працюватиме більше для задоволення, ніж заради грошей.

Назавтра до нас прийшла пані Вчителька – стара, як Божий світ, але розмальована й вифранчена, як відданиця. Від неї густо несло дорогими парфумами і ще дорожчими цигарками. Такі самі потай від дядька палять на балконі цьоці Дозя й Жирафа! Але я йому цього не видаю: за мовчання мені вже пообіцяли купити велику ляльку, котра каже: «Ма-ма!». А ще обидві цьоці, коли дядька нема вдома, співають дуже смішну пісеньку:

Я, малá, теж підспівую – й уявляю собі любов великою мишею: такою, як та, що в селі, у хаті нашої бабусі, уночі весь час шкреблася за креденсом.[17] Тільки як вона потрафила[18] залізти аж у саме серце й щó тепер буде з тим парубійком, що в його грудях шкребеться миша? Спробуй її звідти витягти! Та, зрештою, самі й винні: розвели стільки мишви, що вже аж он куди добирається! Ось у цьоці Дозі й дядька Данила мишей на пльонтрі[19] нема – і спокій голові! Треба буде тим дурням зі Стрийського парку теж купити собі таку пастку, яку дістав мій тато: уже і в баби мишей нема!

«В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов!..» – яка ж довговічна ця пісня, яка іронічна, а яка тепла й доброзичлива!

Навіть власні ревнощі закоханий до пори до часу тамує, щоб не зробити боляче своїй обраниці:

Ну і як же без знаменитих львівських трамваїв:

Час не владний над співанкою мого дитинства! Співають її й у славному Львові, і в Станіславі,[21] й у Тернополі, і в Коломиї навіть зараз, хіба що додають кілька сучасних рядків:

Але вертаємося назад, до моїх дітóчих літ. Так ось: на нашому порозі з’явилася пані Вчителька. Цьоця Дозя церемонно познайомила мене з Маргаритою Григорівною. Перш ніж почати моє виховання, гостя наполягла, що буде краще, коли воно проходитиме тет-а-тет. Моя тітонька з такого щастя дуже зраділа, вбрала капелюшок і побігла до цьоці Жирафи на роботу, залишивши про всяк випадок моїй виховательці робочий телефон дядька Данила.

– Мене звати Маргарита Григорівна! – ще раз відрекомендувалася мені пані Вчителька. – Повтори, бо ім’я складне, рідкісне!

– Маргарина Григорівна! – запам’яталося легко, бо я знала, що так називався жир, який мама додавала до печива.

На пачках тієї маргарини були намальовані дві великі сині сливки: напевно, ренклод. Саме так художник оформив обгортку, не розуміючи, що російське слово «слівочний» означає «вершковий». Два великі, синьо-фіолетові, соковиті плоди ще довго красувалися на 250-грамових пачках маргарину – мабуть, доти, допоки на фабриці не використали весь старий тираж пергаментного паперу. Пізніше цей огріх таки виправили, бо коли я вже ходила до школи в Районному Центрі й інколи мама доручала мені купити пачку маргарину, то на нових обгортках з’явилася намальована корівка.