Зате ж і зима люта видалася – шиби в нашому класі настільки позамерзали, що сонячне світло через вікна не проникало зовсім, і Марія Степанівна навіть удень вмикала електрику й лампочка під стелею горіла від першого до останнього уроку. Ми страшенно мерзли в руки й ноги. Звісно, в таких умовах ніхто не відмовився б від горнятка гарячого пахучого чаю. Учні навіть просили вчительку варити його, а ми готові хоч із завтрашньої днини приносити цукор, шипшину, калину, сухий липовий і ромашковий цвіт. Але вчителька лише зітхала, ховала очі й казала, що не має права цього робити.

Проте й холоднюща зима швидко минула. А може, мені тепер лише так здається з відстані років? У повітрі запахло талим снігом і мокрим ґрунтом, синички почали співати зовсім інші пісні. Якщо добре вслýхатися, то можна було почути в їхньому цвіріньчанні цілий куплет: «Перевіз, перевіз! Кидай сани, бери віз!». Тож хоча цілу зиму до школи ми ходили через став по кризі, щоб суттєво скоротити дорогу, тепер цією стежкою зважувалися користуватися хіба що найбільші відчайдухи. А може, вже ніхто й не ходив. Але стежка ще добре виднілася на сірому снігу, й ми з однокласницею Любою поперлися навпростець. Як і Марійка, Люба теж була дів чинка товстенька, але ні одна, ні друга проблем собі з того не робили, бо ляльки Барбі тоді ще в продажу не було і на її стандарти тіла школярки не рівнялися. Любу, щоправда, у класі дражнили: «Люба-груба вилізла на дуба, дуб тріщить – Люба пищить!», «Ой Люба, Люба, що ти їла, що ти пила, що ти така груба?». Через ці дражнилки вона, бувало, гірко плакала, – зате спокійна, до краю флегматична Марійка усім, хто насміхався з її повноти, розважливо відповідала: «Грýба – люба, тонка – бридка!». Тепер я собі думаю, що саме в цьому прислів’ї відбився український жіночий стандарт багатьох попередніх століть, коли виконувати тяжку фізичну роботу могла лише міцна здоров’ям жінка, й парубки старалися запопасти наречену тілисту, а не «суху тичку». При своїй вродженій комплекції ляльки Барбі мені би тоді нічого втішного й не «світило».

Чи розуміли ми небезпеку тоненького льоду? Напевно, якщо Люба радила мені йти попереду, бо я легша. Нікого, хто б нас зупинив від нерозважного кроку, поруч не було. Ми дійшли до самої середини ставу, де ледь виднілися бетоновані цямрини криниці, з якої став живився водою. В теплу пору року цямрин не було видно зовсім, але взимку вони чомусь завжди чорніли над білою кригою сантиметрів на п’ять – десять. Провалилася я у воду раптово: булькнула з головою, але відразу ж виринула й ухопилася за цямрину. Люба ж, побачивши, що сталося, чимдуж побігла до рятівного берега. Моя цигейкова шубка, яка мене спершу й урятувала, бо в ній я вигулькнула зі ставу, як поплавок, повільно набирала води, тіло задубіло. Я збагнула, що триматися за цямриння довго не зможу, тим паче що ногами дна не діставала – внизу було метрів півтора води. У небезпеці я переважно німію й ціпенію, тож і зараз теж не кричала. Та й до кого волати рятун-ку? Навколо ж, як і в пустелі, – ані душі, лише безлюдні білі, ще по-зимовому засніжені левади!

І враз я почула дзявкіт. Маленький кудлатий сірий песик біг до мене навіть не стежкою, а неторканою кригою, вкритою таким твердим, бо злежалим за всю зиму, снігом, що не залишалося на ньому й слідів. Здалеку, від самої дороги, якийсь дядько кричав мені: «Тримайся, тримайся, я хутко! Тримайся міцно, к…рва мама твоя була! І чого ти, холєра ясна, туди попхалася?». На санях у дядька лежали ґембльовані дошки на підлогу. Він постелив їх на кригу й по тих дошках підповз до цямрини. Розповідав, що я вже трималася з останніх сил, аж губи й пальці посиніли, а очі зробилися скляними, як у ляльки. Так я тонула перший раз.

Вдруге це сталося, коли вчилася у класі сьомому, а може, й восьмому. Заспáла, й тому страшенно запізнювалася на автобус до Райцентру. Бігти дорогою до зупинки вже не вистачало часу, скоротити шлях можна було тільки через примерзле поле, але для цього я мусила перейти потічок, який ставав річкою лише після дощів, а коли сходили сніги, й хлопці-старшокласники пливли, лежачи на крижинах, – навіть справжньою рікою. Під час останньої повені вода змила кладку, й тато перекинув з одного берега на другий пасинок – бетонний двометровий стовп, який у ті часи завжди прикріплювали до дерев’яних електричних опор унизу й закопували десь на метр, щоб дерев’яні стовпи не гнили в землі. У суху погоду по тому пасинку на протилежний бік потічка можна було навіть перебігти із підскоком. Не користувалася ним тільки наша сусідка Мýличка, бо казала, що у неї в голові паморочиться, варто їй лише глянути з мостика вниз, і вона боїться впасти у воду. Висота від кладки до дна потічка сягала близько двох метрів – у цьому місці непримітна річка за багато літ видовбала доволі глибоке русло. Того ранку, коли я чимдуж бігла на автобусну зупинку, бетонний пасинок вкрився тоненьким льодком: звечора моросів дощ, а до ранку вся волога, що втрималася на стовпі, замерзла. Моя нога ковзнула і я з усього маху всадилася в річку. Очевидно, ще й добряче вдарилася головою, бо здавалося, що гребу, щоб випливти з глибочезної ями, а виринути на поверхню ніяк не можу. Коли ж таки видряпалася на берег і, вся у багнюці, причалапала додому, мама почала вичитувати за болоньєву курточку, яку я, падаючи, розірвала чи й уже при березі розрізала тонким льодком. Дуже боліла подряпана щока, голова, забиті коліно й лікоть, я старалася пояснити, що мало не втопилася, але мама не йняла віри й лише звично кепкувала:

– Втопилася? У нас у потоці? Та в ньому води – старій жабі по коліна! Під ноги треба дивитися, розтелепо! Будеш тепер у дрантивій куртці до школи ходити! Про нову й не заїкайся – грошей нема, й так он скільки пускаємо з вітром на твої щоденні поїздки до міста і назад! Марнотратнице ти наша вроджена, на тебе не настарчишся ні одягу, ні взуття, ні зошитів! Та й упала ти, сарако, щоб не йти на уроки, – що, я не ворожка, не вгадала? Певно, щось не вивчила, й тепер робиш із мене дурну! Нічого, нічого! За ту кару марш на город гній розкидати: якраз підмерзло, до ніг не липне! Перевдягайся у старе – і гайда! Увечері повернеться тато – й будемо розбиратися, чи мож’ із кладки ненавмисно впасти, чи ні. Як тато скаже, що не мож’, – дістанеш і від нього, й від мене!

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.