До кімнати вбігає моя хресна. Вона якась дуже весела й чомусь похитується і натикається на меблі.

– Стережеш Андрійків сон? – питає мене. – Доглядай, доглядай своє лихо! Братчик виросте і так тебе наб’є, що й не рада будеш, що колись няньчила. Хіба тобі самій було зле? Усі цукерки, всі іграшки були твої. Тепер тато й мама будуть тебе заставляти усім ділитися з Андрійком. Та й любити його будуть більше, ніж тебе, бо він молодший – та ще й хлопець!

І вона дзвінко регоче, а мені стає не по собі.

Приходить бабуся, сварить мою нанашку,[3] щоби більше не пила, й забирає до гостей, а я залишаюся наодинці з гіркими думками про свою майбутню долю. І навіщо було мамі забирати Андрійка з-під скирти? Хай би його собі хтось інший узяв! Чому я маю ділитися з ним шоколадками, морозивом, іграшками? Чому він мене має бити, як виросте?! Треба, поки не пізно, віднести його геть!

Я взуваюся на босу ногу у валянці й витягаю дитину з колиски. Немовля – в одній байковій пеленочці, але мама сповила дуже туго. Такий струцлик[4] можна нести без особливих клопотів навіть під пахвою. Тихенько відчиняю хатні двері, потім сінешні. Надворі дійсно дюдя! Такий морозище, аж сльози в очах стають!.. Але ж я ненадовго! Бреду неторканими заметами, втоптую ногами сніг під самою копицею, засуваю братика під віхоть вівсяної соломи й чимдуж біжу до хати. Швиденько залізаю на піч, бо аж зубами дзвоню від холоду. Та мама, мабуть, почула, як гримнули за мною важкі сінешні двері, бо зараз же увійшла до кімнати. Нахилилася над колискою – і лиш зойкнула:

– Де дитина?!

На мамині крики до «малої хати» збіглися мало не всі гості. Мене виявили на печі відразу. Стали питати, де малий, але я вперто мовчала. Аж коли втрутився тато і почав лагідно просити все розповісти, тоді й буркнула:

– Під скиртою!

Немовля швиденько знайшли і принесли до хати, хутко нагріли воду для купелі. Жінки бідкалися, що дитя помре від запалення легенів, але Андрійко навіть не пчихнув. Мама ж поламала на мені на дрібні тріски довгу замашну лозину. Саме це й переконало мене остаточно, що з появою меншого брата для мене й справді почалися гіркі деньочки.

Надалі мама боялася лишати мене з дитиною наодинці. Та найголовніше – замість поговорити зі мною, розпитати про причину, за той немудрий дитячий вчинок просто зненавиділа малу «нендзу»,[5] била на кожному кроці, а з Андрійком няньчилася, говорила йому без упину ласкаві слова, співала. Мене нестерпно пекла така разюча несправедливість, але що я могла вдіяти? «Від любові до ненависті – один крок», – казали древні римляни, і вже понад два тисячоліття людство знов і знов переконується у їх правоті.

Коли до нас знову приїхала в гості цьоця Дозя зі своїм чоловіком, дядьком Данилом, і мама постелила їм у «великій хаті», я довго не могла заснути: лягти в одне ліжко з гостями мені не дозволили, зате мою подушку віддали їм – і спробуй задрімай, як у головах низько! Моїм батькам теж чомусь не спалося. Вони пошепки розмовляли про те про се, доки тато раптом не сказав:

– Слухай, Ядвізю, нехай Ольдзя[6] їде з Дозею у Львів, трохи там поживе. Тобі ж полегша буде – вже не переживатимеш, що зробить якесь нещастя дитині. І їй буде краще, а то катрупиш[7]малу, куди лиш поступиться: дивися, як вона змарніла, а хлипає навіть крізь сон уночі!

– Я тут з Андрійком і з худобою на кавалки рвуся цілими днями! Най беруть! Але чи ж візьмуть? Бо то одне діло – говорити, а друге – зробити, – буркнула мама і, трохи помовчавши, продовжила свою думку: – Баба з воза – кобилі легше! Можеш того дідька своїй золотій родиноньці й назавжди віддати, я не перечу!

– Ні, назавжди – не треба, а ось на місяць-другий хай беруть. За цей час ще не відвикне, а повернеться – буде нас ще більше любити, бо забанує[8] за домом.

Я мало не підскочила у своєму ліжку аж до стелі: мене візьмуть у Львів! Цьоця буде мене так любити, як мама й тато раніше, поки в нашій хаті ще не було Андрійка! Насилу вгамувала свою радість, скрутилася калачиком і заснула.

До Львова ми їдемо нічним потягом. У купе нас троє, але я наполягла, що буду спати на верхній полиці – й мою забаганку вдовільнили. Дитина добре відчуває, коли дорослі готові їй поступитися. Удаю, що сплю, але насправді від надміру вражень заснути не можу. Цьоця Дозя про щось довго шепочеться зі своїм чоловіком, урешті підводиться, спирається ліктями на мою полицю й у вагонній півтемряві – світиться лише малий нічничок унизу – уважно розглядає мене.

– Яка вона гарнесенька! – каже пошепки. – Брівки, як дуги, вигнуті, а носик – як дзьобик у горобчика! Я ціле життя мріяла про таку дитинку!

– Ще не знати, чи нам її віддали навсе,[9] – перечить густим басом дядько Данило. – Передумають – і відберуть, а ти лиш собі душу надірвеш!

– Та ні, не передумають! Дзюня, – це вона про мою маму каже, – плаче, що вже знов вагітна, а з купою дітлашні їм буде не до Олюсі.

– Твої би слова – та Пану Богові у вуха!

– З вокзалу візьмемо таксі, – вже розмірковує про інше цьоця Дозя. – Не хочу їхати у трамваї з такою шанталавою[10] дитиною. Ще подумають люди: ади, які пани, – а дитя в якихось лахманах заношених!

– Купиш їй, що треба, уже завтра.

– Ну то посидиш із малою, заки я хоч якісь порядні лахи з магазину принесу, – бо в таких дрантивих трусиках і брудній сорочині продавці не дадуть нове й примíряти!

– Та вже посиджу, хоч навіть не знаю, що з нею буду робити, як розплачеться?

– Та чого ж би вона мала плакати? Будеш їй казки розказувати.

– Але ж я не знаю ніяких!

– Тобі, що, в дитинстві жодних книжок не читали?

– Та читали, але я вже усе забув! А те, що сам читав пізніше, мабуть, не годиться. Мої улюблені книжки були би цікаві для хлопчика – а це ж дівчинка…

– Дивися, вона посміхається вві сні! – шепоче тітка.

– Може, вона підслуховує, про що ми з тобою говоримо?

Я повертаюся на бік, обличчям до перегородки, щоб остаточно себе не видати. Цьоця з дядьком ще довго щось бубонять, але я вже поринаю в сон. А коли прокидаюся, то у вагоні – день біленький. Я чомусь уже лежу внизу. Навпроти розкидала по всій подушці свої кучері цьоця Дозя. А де ж дядько? А дядько там, де засинала я, – на верхній полиці.

Цьоця Дозя, здається, навіть із заплющеними очима стереже, щоб я не впала. Ось уже й вона прокинулася, побажала мені доброго ранку, а далі глянула на свій гарненький годинничок і заметушилася:

– Під’їжджаємо до Львова!

У купе просунула голову провідниця й запропонувала нам чай у великих склянках із блискучими металевими підстаканниками.

– Мені – дві! – відразу ж зголосилася я.

Мої родичі перезирнулися, але замовили чотири склянки чаю.

Звісно, я й однієї не допила, проте цукор у пакетиках, на яких був намальований літак, згребла зі столика й заховала в кишеню. З вокзалу ми їхали у кремовій машині. Цьоця сказала мені, що це авто називається «Побєда». А дядько зареготав, що хотіли назвати «Родіна», але Сталін заперечив: «Што, будєм Родіну прадавать?». Таксист недобре зиркнув на дядька: «Перемогу, значить, продавати можна?» – і той відразу замовк.

На четвертий поверх ми чомусь майже бігли, так квапилися. А коли цьоця пропустила мене поперед себе у відчинені двері й полегшено зітхнула: «Слава Богу!» – то я не стрималася й запитала, чому вона так боїться, щоб мене ніхто не побачив: таж я й так до чужих не піду, – хіба мене тут хтось збирається красти? Та тітка лиш погладила мене по голові й нічого не відповіла.