– Злазь, дідьку, бо вб’єшся! Негайно злазь, я тобі кажу!

Але, щоби злізти, гойдалку треба було зупинити. Тремтячими й мокрими від страху, що ж тепер буде, руками я вчепилася в ланцюги і стала гальмувати. Вірніше, просто завмерла на гойдалці, але «маятник» від цього поволі збавляв хід. Та хоч гойдалка зупинилася аж після того, як задзвонив дзвоник, ніхто із присутніх чомусь не квапився до класів. Я ж, немов п’яна, нерівно ступила кілька кроків, глипнула на свої долоні – аж помаранчеві від іржі! – й механічно витерла їх у свій білий фартушок.

– Що ти наробила?! – сплеснула руками вчителька.

Я ж зрозуміла, що мою шкільну обновку вже не врятує ніяке мило, тому зняла фартушок і демонстративно викинула його у смітник. Саме так чинила цьоця Дозя зі своїми старими панчохами чи з дядьковими шкарпетками або майкою, на яких з’являлася дірка. Зіпсутих речей моя львівська родичка воліла позбуватися одразу, не намагаючись їх якось рятувати. Але ж у Селі діяли закони строгої ощадності! Усі мовчки дивилися на мій черговий вибрик. І лише худющий Орест-невдаха – той самий, що вибив око власній корові, усім відомий ябедник і «мамина цяця», а скорочено – просто Цяця (мав він і друге прізвисько, теж чомусь жіночого роду: «Кішка – мамина потішка»), зарепетував на все горло, що про все розповість моїм батькам – і я знов буду бита, як глуха зозуля. Під шкільною стіною блищав вологою наш низенький стільчик: учителька вже призначила перших чергових, і запопадлива до роботи товстенька Марійка вимила його й тепер сушила на сонці. Я подумала, що до того часу, поки мене за знищений фартух битимуть дома мама чи бабуся, варто би добряче відлупцювати й самого Ореста, аби прикусив свого язичка. Найліпше було б дати йому хоч раз, а ще краще – два-три рази, в писок, щоб не смів ні на кого доносити. Але дістати до Цяциного обличчя через свій малий зріст я не мала шансів, тож вирішила використати ту саму лавочку. Коли я вхопила її в руки за один кінець, хлопець, зрозумівши, до чого йдеться, кинувся попри мене навтьоки. Та я розмахнулася і другим кінцем таки дотяглася до ябеди, добряче гепнувши його по голові. «Кішка – мамина потішка» повалився, як сніп, із заплющеними очима у траву. На його лобі зачервонілася, а далі поволі почала синіти величезна ґуля, що темніла й збільшувалася на очах, – із помстою ябедникові я, без сумніву, переборщила! Отепер мені стало вже по-справжньому страшно: Господи, це ж треба було стільки витворити у першу ж днину свого шкільного навчання!

Поки Марія Степанівна припадала коло непритомного Ореста, директор потягнув мене до свого кабінету. Там він читав мені довгу й нудну нотацію про те, що радянські діти ніколи-ніколи не б’ються, а тільки дружать між собою, допомагають одне одному в навчанні й у праці, а також що тепер через мене шкільну гойдалку доведеться розібрати, бо повторити мій «подвиг» у старших класах знайдеться чимало вар’ятів.

Але я майже не чула його слів, бо мені не давали спокою інші думки. Якщо я закатрупила Ореста лавкою насмерть, то його тепер будуть ховати. Чоловіки нестимуть Цяцю у блискучій труні на цвинтар через пів села, а вуйна Васюта, яка не раз обіцяла хлопцям, що коли хто скривдить її мазунчика, вона із тої паскуди здере шкіру, поріже на стрічки, сплете батіг і буде поганяти колгоспних коней, – мене саму покарає іще страшніше: зробить із моєї шкіри бубон, на якому гратиме на всіх сільських весіллях. Щодо такого міфічного походження бубна, то так мені колись розтлумачив один музикант, коли я причепилася до нього з розпитуваннями, чому тільки його інструмент чутно аж на іншім кінці села.

Перспектива примусово жертвувати свою шкіру на весільний бубон мене аж ніяк не влаштовувала, залишалося хіба знову тікати з дому. На біду, циганського табору на вигоні вже не було, – але, на диво, й Орест не вмер. Із цієї щасливої для мене причини моя шкіра таки зосталася на мені. Тільки й того, що відшмагали вже старою, а тому шорсткою, як наждак, і колючою, що аж іскрила, кропивою. Ще цілі дві доби по моїм першім шкільнім дні мені здавалося, що ті іскри сиплються з моїх ніжок і худої дупці і вдень, і вночі.

Шкільна бібліотека була для мене скринею із безцінними скарбами. Проте полички для учнів початкових класів дуже швидко перестали мене цікавити: усі книжечки, які на них лежали, я прочитала і раз, і вдруге, і втретє. Бібліотекарка старалася підібрати для мене доступну літературу дещо серйознішого змісту, але на тих засадах, аби книги були невеликі за обсягом, а ще такі, якими учні середніх і старших класів ніколи не цікавилися. Перше правило виявилося дуже слушним, адже коли я, наперекір порадам Наталі Миколаївни, взяла додому грубу книжку з оповіданнями Степана Васильченка й Архипа Тесленка, то насилу її дочитала. Пригадую із цього томища лише «Олов’яний перстень», «Авіаційний гурток», «Бусурмен», «Свекор», «Любов до ближнього» й «Поганяй до ями». Тепер я вже чудово розумію, чим ці твори мені тоді опротивіли: насамперед своїм чорним песимізмом, по-друге, призначенням аж ніяк не для дітей, а для дорослого читача, і по-третє, якимось страшенно невмілим, зовсім калічним гумором. Бібліотекарка по моєму кислому виду відразу збагнула, що на сей раз із моїм читанням щось негаразд, – і стала мене навіщось екзаменувати, розгорнувши сторінку «Зміст» та розпитуючи про кожне оповідання. Сама вона цих творів, вочевидь, теж не читала – бо так і не спіймала мене на брехні, коли, не змінюючи імен головних персонажів, я почала їй вигадувати на ходу різні захоплюючі пригоди тих самих героїв. Наталя Миколаївна підглядала в текст кожного твору: на вже згаданих іменах вона мене підловити не змогла, однак у те, що учні авіаційного гуртка полетіли на Місяць, вона щось не дуже повірила.

Друга ж умова була пов’язана з тим, що наша шкільна бібліотека ледве животіла, була вбога і пошарпана. На «ходовí», тобто цікаві твори або такі, що їх учителі зобов’язували читати, існувала черга й довгенький список охочих. Зважаючи на це, бібліотекарка пропонувала мені книги за принципом на тобі, небоже, що мені негоже. Тож у моїх руках здебільшого опинялися художні твори про шпигунів і диверсантів, котрі то планували в якомусь селі підірвати місточок через річечку, що ним усього-на-всього колгоспники гнали корів на пашу, то пробували спалити «важливий стратегічний об’єкт» – медпункт або сільську бібліотеку, книги з якої неодмінно рятували мужні піонери-герої, – ба навіть гинули у вогні, не випускаючи з рук томів великого Леніна! Мені й досі дивно, що така, без жодного перебільшення, дебільна художня література колись узагалі могла існувати. Але тоді, під впливом прочитаних у книжках нісенітниць, мені всюди ввижалися шпигуни-диверсанти – й, помітивши на вулиці людину не з нашого Села, я була твердо переконана, що незнайомець уже прийшов щось висаджувати в повітря або палити. Одного разу на нашій вулиці навіть підійшла до чужого дядька й погрозливо сказала йому: «Я знаю, хто ви такий! Забирайтеся звідси якнайшвидше, бо міліція вже під’їхала до сільради!». Як не дивно, дядько не на жарт перелякався, зупинив якусь машину та й чкурнув із села від гріха подалі. Потому тітка Васюта падкалася, що цілий день просиділа в хаті, чекаючи купця на свою льоху, а він, хоч і п’ять карбованців завдатку дав, не з’явився ні у визначений день, ні через тиждень, ні взагалі ніколи. Скупа Цяцина мама, котра за ті ж таки п’ять карбованців сама із криниці й повну діжку води до сусідів у долонях би переносила, була твердо переконана, що той ґазда-покупець хіба що вмер, раз не приходить ні за льохою, ні за завдатком. Васюта так боялася, аби він часом із того світу вночі не приперся під її вікна за своїми грішми, що через півроку таки поклала його завдаток на тацю в церкві. А коли невдовзі після того на ярмарку ніс до носа здибалася зі старим знайомим, то так від нього тікала, що перевернула чужий ящик із кролями – і вухату живність ловив із реготом увесь базар. Дядько ж був переконаний, що вона не хоче віддавати йому завдатку за не куплену льоху, тож погнався за Васютою – але перечепився, бідака, за якийсь шворінь і розкраяв собі чоло, аж довелося у травмопункті рану зашивати.