Та диверсанти диверсантами – вони були мені чужі, і я їх зовсім не жаліла; але через мене й мого рідного батька викликáли в КДБ! А сталося ось що. Десь наприкінці грудня тато купив у своїй військовій частині ціле гроно зелених, нестиглих бананів. Таке диво ми, діти, бачили вперше. Тато, мабуть, теж, бо не поклав екзотичні фрукти кудись у тепле місце, щоби там добрали стиглості, а відразу ж запропонував нам скуштувати. Банани виявилися тверді й на смак такі терпкі, як грушки-дички. Їсти їх ми, звісно ж, не схотіли, мама репетувала на тата, нащо дурно розтринькав гроші, а тато бідкався, що йому справжнє г…мно за такі гроші підсунули – краще був би взяв кіло лимонів до чаю! А вранці я таки впхала один заморський фрукт у шкільну сумку: не пропадати ж добру – як зголоднію, з’їм, куди подінуся, – он грушки-дички їла ж навіть зеленцем!

І ось я виходжу з нашого подвір’я у глупу ніч. Угорі – холодне чорне небо з міріадами блискучих зір: і великих, як горох, і дрібоньких, як пшоно. Вони переморгуються між собою й сяють, якщо добре придивитися, відтінками різних кольорів. Стежечка вузесенька, як проділ на моїй бідній голівоньці. З одного боку – кучугури в півтора метра, з другого боку – ще вищі. Сніг скрипить під ногами, бо мороз добрячий, – і здається, що позаду мене хтось крадеться, хоче вхопити за плечі, повалити, покусати!.. Чому покусати? Бо взимку господарі нáніч відв’язують псів, і ті до ранку розкошують волею. А ось один уже й з’явився навпроти! Великий, чорний з жовтими підпалинами, кудлатий. Якби став на задні лапи, був би значно вищий від мене. На вузенькій, протоптаній упродовж багатьох зимових днів стежині поміж заметами нам ніяк не розминутися. Пес зупиняється й сторожко дивиться на мене: надіється, що я, менша й слабша, поступлюся йому дорогою. Я боюся пса, тому теж зупиняюся. Собацюра сідає навпроти і мирно, навіть співчутливо зирить на мене, що я робитиму далі. Я й собі сідаю на портфель і думаю, чому цей проклятий псище опинився саме зараз і саме на оцій стежці, де ніхто протягом найближчої години-двох не з’явиться й не прожене його геть. А це означає, що я запізнюся до школи, і Марія Степанівна насварить мене перед усім класом. Чемні діти, які завжди приходять вчасно, бо живуть поряд зі школою, будуть підхіхікувати, а особливо Василь Партицький, чи просто Парта, який на перервах відбирає в мене яблука й навіть чисті зошити. А ще легенько, що я й не відчуваю, малює мені крейдою на спині круглу мішень, й інші хлопці стараються поцілити в її центр жованою промокаткою, – причому як на перервах, так і навіть під час уроків.

– Песику, пусти мене! – молю я чужого вовкодава. – Я маю хліб з маргариною, хочеш? Бо ні той поганючий банан, ні навіть солодке яблуко ти, звісно, жерти не будеш! Хочеш хліба?

При слові «хліб» собацюра облизується. Я витягаю з портфеля загорнений у газету сніданок, але боюся, що коли простягну його псові, то він і мою руку відкусить. А той, зачувши нюхом поживу, лягає на живіт і, лежачи, повзе до мене. Я кидаю йому хліб і що є сили втискаюся спиною у сніговий замет, намагаючись тихо-мирно розминутися з кошлатим страховиськом, яке наминає мій сніданок та ще й гарчить на мене – певно, побоюючись, що я можу передумати й відібрати його здобич. Ну, слава Богу, ось нарешті й траса, яку перетинає головна сільська дорога! По ній уже їздять колгоспні трактори, машини й підводи. Але жодного школяра не видно. Все, я запізнилася! Бýде мені, ой бýде! А може, ще не пізно? Якщо весь час бігти, то, може, ще вдасться надолужити згаяний через того псиська час? Біжу, поки зовсім не захекуюсь: півтора кілометра, що залишилося, – не для моїх курячих сил! Шкільне подвір’я порожнє. У вестибюлі прибиральниця тітка Настя замахується на мене шваброю:

– Ще одна холєра ясна! Боже, скільки снігу нанесла з вулиці!

Але прибиральниця – усе-таки сумирний і майже свійський звірок! Це не наш кочегар, котрий вічно напідпитку, і не товстопикий завгосп, які відважують бешкетникам таких копняків,[39] що хлопці аж підлітають, наче м’ячики. Тихесенько прочиняю двері класу, очікуючи своєї ганьби. Але вчителька робить знак рукою, щоби я швиденько сідала на своє місце за партою. З якого б це дива таке милосердя? Ага, на урок прийшов директор!

Марія Степанівна розповідає, як щасливо живуть діти в Радянському Союзі. Мають хліб і до хліба, гарненький одяг і зручне взуття. Я ж моментально згадую, що мій лівий кирзовий чобіт учора на ковзанці розірвався по шву, й зараз із-під п’яти на світ Божий виглядає солом’яний віхоть, а зашпори, що вже починають відходити, боляче нагадують, що треба було ще вчора ввечері попросити тата, аби відремонтував мою нікудишню взувачку, бо як відпаде підошва, то вернуся зі школи боса.

Учителька наголошує, що через клятих капіталістів в Америці й Африці діти дуже бідують, не вчаться у школах, а тому не вміють ні читати, ні писати, живуть у нужденних халупах, а то й узагалі сплять просто неба на вулиці, ходять брудні й голодні. Голодні?! Ще б пак! Якщо ціле життя їсти лише оті огидні банани, то можна й умерти з голоду. Я тягну руку вгору: маю чим доповнити сказане. Та Марія Степанівна подає мені знак, аби я сиділа тихо. Опускаю праву руку й піднімаю ліву. Директор помічає мої безплідні потуги й вимагає, щоби вчителька дала мені можливість висловитися. Я підводжуся і майже кричу, вимахуючи зеленим бананом, як кинджалом:

– Ось! Ось що їдять діти в Америці й Африці! Це банан! Покуштуйте: він твердий, терпкий і зовсім не смачний!

Директор так підскакує, наче Парта штрикнув його шилом, як колись свого сусіда, миттю опиняється біля мене, вихапує в мене з рук зелений заморський фрукт, волає своє знамените: «Страшне явище!» – і з перекошеним обличчям вибігає з класу. А Марія Степанівна сідає на стілець, ухопившись за серце, відтак опускає голову на свої руки на столі й зачинає гірко ридати.

Клас палає праведним гнівом до моєї нещасної особи:

– Що ти наробила! Через тебе вчителька плаче!

– Тебе треба добре вибити паском!

– І покласти в куток на гречку!

– Або на кукурудзу!

– Голими колінами!

– Та ще й портфель примусити тримати над головою!

– Директор уже й так пішов дзвонити в міліцію!

– Ти принесла на урок гранату!

Звісно ж, мої однолітки не мають ані найменшого уявлення про банани, але про те, як два старшокласники рік тому принесли до школи «лимонку», знає все Село, – тож цілком закономірно, що й мені приписують подібний злочин. А гречка, кукурудза, тягар у руках над головою – атрибути сільського виховання винних. Це апробовано в кожній сім’ї. У школі – також. Паскудний Парта тим часом уже порпається в моєму портфелі, вишукуючи, напевно, ще одну гранату, але замість неї виймає і хрумко надкушує пахуче яблуко.

– На, на, не крився, я лиш покуштував! – простягає надгризений рожевобокий плід мені, але хай він тепер тим яблуком удавиться: не можу я їсти після когось!

Мама з мене в’їдливо підсміюється, що я Коза-Дереза, бо коза надкушені плоди нізащо їсти не буде – тонко внюхує запах чужих зубів. Хай я буду й Коза-Дереза, але нізащо не візьму до рота цукерку, яку надкусив Андрій чи обсмоктала Ліля! Бабуся ж каже, що то я в неї вдалася: так само, як і вона, дуже кошéрна – тобто гидлива. Мої однокласники такої риси не мають узагалі.

– Дай вкусити! – каже один одному – і впивається зубами у скибку насмарованого повидлом хліба чи в соковиту грушку, а господар доїдає свій нехитрий харч уже після прохача.

Марія Степанівна бере себе в руки й розпочинає урок лічби. Грибочки, листочки, квіточки, горішки, нанизані на довгих нитках, що прикріплені горизонтально на дошці, треба пересувати сюди-туди по нитці – додавати й віднімати. Велика премудрість: до двох грибочків додати ще один! Я можу полічити всі предмети разом, чого більше ніхто у класі не вміє. Можу навіть поділити без остачі квіти й листочки на два, горішки – на три, а грибочки – на п’ять! Тільки кому мої вміння цікаві? Поки вчителька працює із класом, я соловію від зеленої нудьги. Обертаюся до Партицького й демонструю вказівним пальцем біля своєї скроні, який він тугодум. Сам винен: він перший мене зачепив, полізши до мого портфеля.