Сивуля мене дійсно мала… ну, десь дуже далеко! Заодно й шнурок на рогах. І довгий кóпач також. Вона виривала шкворінь із землі, аж грудки летіли з того місця, де я його забила каменем по саму голівку. А ще Сивуля виношувала страшний план – у слушний момент ухопити мене на роги. Вона вже давно, з першої моєї пастушої днини, позирала на мене косо, а коли зчепилася рогами з Фірманчиним бугаєм, а я взялася відтягати її в той час, коли Фірманка робила те саме зі своїм Мицьком, корова різко розвернулася, нагнула голову до землі, закотила очі під лоба й кинулася на мене.
– Тікай, дитино, бо вб’є! – жахнулася вуйна Фірманка.
Відступаючи назадґудзь, я за щось перечепилася, з розмаху гепнулася на землю й простягнулася нáвзнак. Страшна, озвіріла худобина не знала й знати не хотіла, що лежачого не б’ють! Вона розмахнулася своїми рожиськами, щоб настромити мене бодай на один, але в останню мить я щосили встромила гострий кóпач Сивулі в ніздрю. Корова дико заревла й відскочила, відкинувши шкворінь на кілька метрів. З її носа потекла яскраво-червона кров. Фірманка, біла, як полотно, перехрестилася:
– Твоя мама жалю до тебе не має! Посилати малу дитину пасти таке убоїще!
Надалі Сивуля, хоч і звірилася на мене, й тоді її страшні очі наливалися кров’ю, – та бити мене вже боялася. Правда, і я не пхалася на рожен, старалася триматися позаду й поменше її дратувати. А за розшабатований Сивулин ніс вдома мені добряче дісталося ще коло брами шнуром від корови.
– Із чиєю вона билася? – допитувала мене мама. – Кажи давай – я вже йду на скаргу до старих отого бахура, що так файно пасе своє бидло!
– Сивуля билася зі мною, – плачучи, лепетала я.
Але мама сміялася й глузувала:
– Якби наша корова з тобою билася, від тебе лишилося б тільки мокре місце!
З худобою на пасовищі бідувала не тільки я, а й більшість маленьких пастушків. То чийсь бугай у поєдинку з іншим ріг зламав, то якась телиця втекла в колгоспні буряки й буряком подавилася, коли її звідти виганяли, то тільна корова напаслася конюшини з росою і здулася, то молоденька первістка спáсла павука і просто на пасовищі врізала дуба. Страшно дивитися, як нагло, у невимовних муках, гине худобина, яка ще вранці вибрикувала й отримувала пастуше «бодай ти здохла!», але зовсім не для того, щоб це направду зробити, а з розпачу, що дитина з норовистою коровою не могла дати ради. Коли ставалося лихо, тоді з переляку ридма ридали всі пастушки, й уже тиждень-два пасли своїх підопічних, не відходячи від них ні на крок й на хвилину. Але згодом чуже горе забувалося, хлопці починали ганяти м’яча, дівчатка гратися в камінці, а всі разом – у карти, в доміно й навіть у шашки, якщо Місько із сусіднього села приносив їх на пасовисько.
Місько – дуже скромний хлопчик, завжди із книжкою в руці та ще й з окулярами на носі. Типовий «ботанік», як сказали б тепер. Тоді ми його цим прізвиськом не дражнили, бо таке слово в дитячому обігу не побутувало. Вуйна Маланка, Міськова мама, любила свого синочка так, як ніхто дітей не любив. Коли малий у першому класі захворів на кір, вона настільки переживала, що дитина може померти, що вицілувала йому все тіло до синців. Любив Міська й дідусь, який пас дуже смирну корівчину Лису, а Міська брав із собою, щоб не залишати малого вдома самого. Це й було справжньою причиною. А вигаданою – Місько нібито теж пастух, бо пасе теля. Воно зовсім маленьке, навіть скубсти траву ще не може, таких телят ніхто на пасовище не виганяє. Я кажу Міськові, що це не він теля пасе, а теля – його. У відповідь хлопчина пропонує мені помилуватися, які в його телятка гарні очі й великі густі вії. Довжелезні вії й у самого Міська. Він навіть зовні більше скидається на дівчинку, та й поведінка його аж ніяк не хлоп’яча: тихий, добрий, сором’язливий.
Чому саме Місько згодом став предметом моєї першої закоханості у восьмому класі? Автоматично зреалізувався комплекс «старшої сестри»? Але ж чому надалі мені все життя зустрічалися тільки слабкі, безвідповідальні, безтолкові, безхарактерні чоловіки? Тому, що вони інтуїтивно відчували, що я корова, я і бик, я і баба, і мужик? Їх не цікавило нічого: ні дім, ні гроші, ні діти, ні найнагальніші проблеми – я ж з усім цим успішно справлялася без їхньої найменшої допомоги. А може, сильна жінка не те що безхребетного «пластилінника», а навіть сильного чоловіка робить слабким, – а нікчемний коло неї взагалі капітулює і стає щонайбільше предметом сімейного інтер’єру? Чому ж ні в юності, ні в зрілі роки мені про це ніхто ніколи нічого не казав? Тому, що в СРСР не було не тільки сексу, але й стáтей: була тільки «єдина спільність – радянський народ»? Але ж мої ровесниці жили в тих самих умовах і деякі в житті влаштувалися дуже добре. Стоп-стоп, із цього моменту детальніше. Кому саме із них у житті пофортунило? Найкрасивішим? Найталановитішим? Найзаможнішим? Найрозумнішим? Найпрацьовитішим? К…рвам і стервам? Не може бути! І я про те ж. І я про те ж.
Утім, пасовище ставало місцем не тільки різноманітних корид мало не кожного Божого дня. Прилегла до аеродрому територія була ще й місцем залицянь аеродромної обслуги до сільських дівчат, а також – навпаки, дівчат до солдатів, хоч це відверто й не афішувалося. Під час нічних польотів на аеродромі солдати тікали у «самоволку» до сільського клубу, знаходили там своїх обранок і після танців чи кінофільму або проводили додому, або ж вели на свіжі покоси, а то й у копицí, – а вранці ґаздині скрушно билися руками об поли, що ніби й бурі звечора не було й навіть не гриміло, а все старанно укладене в стоги, вивершене та зверху ще й прикрите цератами від дощу сіно чомусь розсунено і розсмикано мало не по цілому городі. Деколи такі флірти виявлялися дуже короткими, деколи закінчувалися весіллям, а інколи – неприємностями та справжнім лихом.
Побачивши, що з донями коїться щось не те, розлючені матері вдавалися до допитів із побоями, а тоді брали замашні ломаки в руки та й вирушали до аеродромного начальства, вимагаючи, щоб солдатики негайно женилися, якщо вже «їхніх дітей невинних попсували», бо наступного разу прийду ть тати й власноручно поскручують голови женихам макоцвітним, як курчатам. Полковник лютував, бігав по кабінеті, курив, плювався і репетував, не шкодуючи гидкої лайки: «Як зйо…увалися, так хай розйо…уються!», – адже він особисто тут ні при чому. Та коли заявлялися в супроводі молодиць ще й похнюплені чоловіки – і при них жінки ставали дуже сміливими, зчиняючи несусвітній лемент, – зламаний їхнім нахабством командир погоджувався вишикувати усіх своїх «жеребців», але хай приведуть доньку, щоби «свого» впізнала. На плацу «жеребці», окрім самого винного, незважаючи на команду «Смíрна-а-а!», реготали, як божевільні, полковник погрожував кривдникові трьома роками дисбату, хоч насправді не мав влади зробити йому бодай щось, – і якщо к…рваря, як його називали зганьблені на честі батьки сільської красуні, вдавалося залякати трибуналом і перспективою надалі служити штрафником, то солдат женився; а якщо ні, то вся катавасія кипіла й булькала мало не на ціле Село ще довго, але здебільшого безрезультатно.
Я була зовсім маленька, десь від сили трирічна, але добре пам’ятаю, як одного пізнього вечора прибігла сполошена сусідка й попросила позичити медичного градусника. Коли ж віддала його, то срібна позначка на термометрі застигла вище сорока. У нашій хаті всі дорослі перелякано перешіптувалися, баба вперто наполягала, що Оксану треба якнайшвидше везти в лікарню, навіть двічі до сусідів серед ночі ходила й поверталася від них ще більше стурбована й зажурена. Але мені вдалося тільки вловити з хатніх розмов, що якісь жінки два дні тому сусідчиній дівці вдома те робили, і якщо вона вмре, їм тюрма світить. Оксану ховали місяців через три, вона висохла, як тріска, й лежала в труні жовта, вистраждана, вимучена й дуже постаріла, сама на себе не подібна, здавалося, старша за віком від власної матері. Але не пам’ятаю, щоб за Оксанину смерть когось судили. Зате моя мама, перелякана такими страшними й несподіваними наслідками утробного дітовбивства, народжувала нас стільки, скільки Бог давав. Правда, вже після того, як з’явився Андрій, щоразу в перші місяці маминої вагітності в хаті починалися такі сварки з татом, що він мало не тікав із дому. Та, зрештою, я збиралася розповісти зовсім не про це, а як ми на аеродромі пасли худобу.
