Коли весна ввійшла у повну силу, вчителька водила нас у лісопосадку, де рясно цвіли проліски, а після них – білі анемони. Анемонами там було наче всіяно! Великі й маленькі, повністю розкриті й ще тільки пуп’янки, вони вкривали всю землю в лісопосадці й так сліпучо цвіли, аж очам було боляче на їхні плеса дивитися. Мені ж особисто Марія Степанівна показала в гущавині шкільного саду кубельце їжаків. Старої їжачихи ми не застали, а її малята мали вигляд колючих каштанів, тільки були не зелені, а якісь жовто-бурі. Ми з учителькою домовилися більше ніколи кубельце не навідувати й нікому про їжачків не розповідати, бо мати-їжачиха покине своїх малят – і вони повмирають з голоду.

Уже перед закінченням першого класу вчителька повела нас дивитися на літаки й на парашутистів, які приземляються на аеродромі. Ясна річ, здалеку, – але й це обернулося для цілого класу надзвичайною пригодою. Аеродром, що розташовувався кілометрів за три-чотири від нашого села, був великим військовим об’єктом. Я пам’ятаю ті дні, коли СРСР вводив війська в Чехословаччину: літаки тоді злітали вдень і вночі, ревучи так, що аж шибки в хатах деренчали.

Ми побачили, що спочатку з літака скинули на парашуті важкий мішок. Вчителька пояснила, що таким чином перевіряють, чи вітер не віднесе парашутистів кудись від призначеного місця. І коли вантаж вдало приземлився, з літака посипалося тих парашутистів, як гороху: один, другий, третій,… восьмий, дев’ятий… Парашути були не тільки повністю білі, а ще й червоні та сині, а то й складалися із кількох кольорових «скибок»: одна червона, друга – біла або сині з білими. Ми зачаровано дивилися, як у повітрі пливуть красиві куполи, під кожним із яких гойдається маленька людина. Та раптом зірвався вітер. Учителька сказала, що пора додому, а то ще дощ почнеться, й змокнемо до нитки. Ми вервечкою попрямували по стежці над колишньою велетенською вирвою від авіаційної бомби, в яку з минулого літа колгосп звозив тракторами гноївку зі свиноферми, щоб навесні використати це добриво на найближчих полях. Але напровесні про смердюче місиво в колгоспі чомусь забули. Згодом воно зверху поросло зеленою шубою бур’янів, а влітку здавалося веселою галявинкою на тлі вигорілої від спеки рослинності на пасовищі.

– Дивіться, одного парашутиста сюди несе! – радісно закричав Парта.

Неймовірно великий зблизька парашу т промчав над нашими головами так низько, що ми з переляку аж попригиналися. І тут сталося несподіване: парашутист булькнув у гноївку просто посередині ями! Бідолаху відразу ж почало затягувати густе смердюче драговиння. Нещасний відчайдушно борсався, підтягуючи стропи до себе, але вибратися зі сморідної трясовини не міг: купол парашута стрімко повз по землі до зеленої плями гнойовища. На наших дитячих, до смерті переляканих очах людина могла банально втонути у гноївці! На поверхні вже виднілися тільки голова парашутиста й чорні від багна руки. Чоловік кричав нам, щоб ми тримали парашут, дико матюганився і, здається, навіть плакав. Ми вчепилися руками за блискучу й слизьку парусину. По «скибках» півсфери вилися грубі шви, що безжально різали нам долоні, а до того ж міцна тканина раз-по-раз вислизала з наших слабеньких пальчиків. Тоді вчителька лягла на парашут зверху, за нею те ж саме зробили гуртом ми всі – й купол, у якому досі ще трималося трохи повітря, обм’як, простелився на траві, як величезна верета,[42] і таки зупинив своє неминуче сповзання у гнойову яму. Від аеродрому вже мчала зелена військова вантажівка, з неї мало не на ходу вискакували солдати й хапалися за парашут, підтягуючи його власника до суші. Усе, парашутист порятований! Він вибрався на землю, за ним по траві вилася чорна лисніюча доріжка, що неймовірно контрастувала із яскравою зеленою рослинністю. Сморід потривоженого гною забивав нам ніздрі. Давно треба було забиратися геть, але ніхто із військових, навіть офіцер із такими «звіздами», які були й на погонах у татового Генерала, не проганяв нас, не кричав на вчительку; лише хтось попросив, щоб вона відвела дітей на кілька кроків від парашута, а також поцікавився в Марії Степанівни, з якої ми школи та класу. Вчителька зібрала нас коло себе, як квочка курчат, перелічила, чи є всі, й повела до школи.

А наступного дня з аеродрому приїхало зелене військове авто. Із нього два солдати винесли великий мішок, як з’ясувалося, з паперовими пакунками, в кожному з яких було щонайменше по кілограму шоколадних цукерок, печива, вафель і ще близько півкіло солодких мандаринок. Офіцер довго тиснув руку нашому директорові, вручив Марії Степанівні конверт із якимось «цінним подарунком», – а я дивувалася, як той «цінний подарунок» міг поміститися в такому маленькому пакетику! Перед усією школою військовий назвав нас «класом маленьких героїв». Порятований парашутист – уже чистий, у льотній, теж офіцерській формі, щедро напарфумлений потрійним одеколоном, – підходив до кожного з нас, обнімав, цілував, тулив до себе й кожному дякував особисто за своє спасіння. Це було так незвично: доросла людина говорила й поводилася з нами, як із рівними собі, не соромилася прилюдно висловити свою повагу «малькам», «босим», людському дріб’язку! Про наш подвиг заговорило все Село, й ми задерли носики на цілий тиждень.

А далі почалися канікули й разом із ними – домашні роботи і клопоти, від яких сільську дитину ніхто ніколи не звільняв, тим більше якщо ця дитина уже провчилася в школі аж цілий рік. Тож мама вирішила, що я вже дорослá до того віку, що можу пасти корову. Наша Сивуля була тучною, здоровенною особиною. Величезними рогами щодня чухалася у пагорб, аж глина летіла на всі боки. Ніяк не могла «побігатися», щоб народити телятко, хоч водили її до бика що два тижні. Молока Сивуля давала мало, бо все в ній пішло у м’ясо й агресію. Мама скаржилася сусідкам, що корова збугайкуватіла, треба продавати, проте з продажем не надто квапилася, бо молоко в Сивулі було дуже жирне, наполовину вершки. Гнати на пасовище таке страшидло я панічно боялася, але мама строго попередила, щоб я не пхалася Сивулі під ноги й не лізла на роги, трималася позаду худобини, дала мені в одну руку батіжок і кóпач, а в другу – налигач від Сивулі, й корова, як трактор, потягла мене знайомою їй дорогою.

У нашому Селі худобу не пасли чередою, а кожен господар піклувався про свою корову сам. Пастушками переважно ставали діти й старі діди та баби, а в суботу й неділю – дорослі дівки й парубки. Пасовище прилягало до аеродрому. На самому аеродромі випасати худобу заборонялося, але там і трава була краща, й злітна смуга притягала корів магнітом. Влітку то ще сяк-так, а восени, напасшись, аж права піддуховина округлювалася, корови влягалися на теплий бетон злітної смуги й годинами вдоволено ремигали. Аеродромна обслуга гнала корів і нас, малих пастушків, геть, але ми верталися з іншого боку, й знову, якщо не було польотів, корови лежали на злітній смузі, а діти шукали печериць у випаленій сонцем траві під самим бетонним покриттям.

Перший день моєї пастушої кар’єри був просто страхітливий. Сивуля билася з усіма коровами, що потрапляли їй на очі. На моє відчайдушне шарпання шнурком ця здоровенна кількасоткілограмова туша не реагувала взагалі.

– Вона тебе в ср…ці має! – кричала баба Каролька, відганяючи Сивулю від своєї Маленької. – Скажи мамі, най їй на роги вчепить ланцюг, а на шию – орчик!

Але ні про ланцюг, ні про орчик не могло бути й мови: мама боялася, що від них корова схудне – й, коли доведеться здавати Сивулю на м’ясо, будуть великі збитки.

– Най та стара с…ка собі на шию орчик начепить, а своєму синові – ланц на роги! Вони в нього на півтора метра, як у колгоспного бугая, – жінка постаралася! – гаркнула вона сердито, почувши про Карольчину пораду. – А Сивулю буде голова боліти, як ти за ланц почнеш шарпати! Та й на шкіру наша корова тонка – оводів чує здалеку. Як почне ґедзатися, припнеш її на кóпач, щоб додому не тікала, але будеш перебивати шкворінь із місця на місце, на одному крузі най корова не товчеться!