— Таке скажеш, — розсміявся Міллер, — найдалі через місяць, дитинко, я знову буду в Кейптауні. А може, навіть скоріше.

— Однаково я не вірю.

Хоча швейцарець заперечував, в глибині душі визнавав, що дівчина має рацію. Він розпочинав велику гру, в якій не було місця на пригоди навіть з найгарнішими покоївками. Однак з Марієттою він прощався з почуттям жалю і меланхолії.

Коли літак з Рима приземлився, Ганс Ціммерман уже чекав на свого товариша.

— Маєш новий костюм і нове обличчя, — сміявся Ціммерман, стискаючи долоню Міллера. — Звідки цей новий рубець?

— То фарба, — пояснив швейцарець.

— Навіщо це тобі?

— Кожен бачить рубець і вже не звертає уваги на все обличчя, на такі деталі, як форму вилиць, чоло, величину й лінію носа і вуст чи колір очей. Цього не може приховати навіть грим. Чудовий рубець! Вода й мило не змивають його — можна навіть голитися. Дівчина, з якою я спав протягом тижня, цілувала той рубець, навіть не здогадуючись, що досить кількох краплин спеціального розчину — і рубця не буде. Вже два роки я маю цю прикрасу і звик до неї, але прийде пора, і вона зникне.

— Я завжди захоплювався твоїми можливостями.

— Вони не раз зберігали мені волю, а то й життя.

— Поїдемо просто на Принцеві острови, в мій дім. Там відпочинеш трохи після подорожі й у домашньому затишку порадимось, як найкраще здійснити твою справу. Біля мого дому поселилося двоє чоловіків. Один — то ліванець з американським паспортом на ім'я Фредерік Габон; власник, між іншим, зареєстрованої в Ліберії Ліверпульської суднової компанії. Другий — голландець із Роттердама, Арнонд Фок. Його компанія «Фоссілз трейдінг» торгує з Бразілією, зокрема коштовним і напівкоштовним камінням. Крім того, вона виступає посередником при закупці бразільської залізної руди з деякими країнами Східного блоку. Правду кажучи, справи обох бізнесменів ідуть не дуже добре. Зрештою, це вина застою, який панує на світовому ринку. У всякому разі, вони серйозні й чесні бізнесмени, завжди дотримують слова, хоча, можливо, поліція деяких країн має іншу думку. Після твоєї телеграми з Кейптауна я запросив їх на острів. Фок уже повинен мати конкретні пропозиції, як можна роздобути певну кількість вольфраму.

— Але то має бути велика кількість, — попередив Міллер, коли друзі їхали до порту, звідки пороми відпливають на острів. — Вольфрам потрібен їм зовсім не для виробництва електричних лампочок.

— Ясна річ, що потрібно багато вольфраму, бо чим більше вольфраму, тим більший заробіток.

— Для чого ти запросив сюди ліванця?

— А де ти візьмеш корабель?

— Він має корабель?

— Не має, мабуть, жодного, але його фірма існує за тим самим принципом, що й твоя «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Втім, якщо виникне потреба, можна буде купити відповідний вид транспорту. Він дуже добре знає ринок.

Як завжди о тій порі року, погода на Мармуровому морі була вітряна й дощова. Сидячи на віллі Ціммермана біля накритого слугами стола, Міллер зауважив:

— Не розумію, як ти можеш увесь час жити в Стамбулі або на цьому невеличкому острові? Я ніколи не любив цього міста з його мечетями, храмом Софії й чи то палацом, чи будинком розпусти, де колись жив султан. Навіть скарби султанові справляють неприємне враження, коли бачиш, скільки золота змарнували на ці зроблені без жодного смаку дорогі речі.

— Людей Сходу вони вражали, мабуть, не красою, а своєю вартістю. Що ж до Стамбула, то це виняткове місто. Подібного немає в світі. Ворота між Європою і Азією, між Сходом і Заходом, вільним світом і комуністичним блоком. Впродовж віків тут аж кишіли агенти великих держав, які мали що сказати у справах війни та миру. Під час другої світової війни в Стамбулі працювали розвідки всіх воюючих країн. Тут пролягали кур'єрські шляхи до окупованої Європи, і тут же гітлерівська розвідка намагалася розвідати плани ворогів. Війна закінчилась, гармати змовкли, проте агенти лишилися. Змінилися лишень фірми. Більшість із них працюють зараз не на державні розвідки, а на великі промислові концерни. Тут можна продати й купити що завгодно. Будь-який винахід, будь-який заборонений товар. Сидячи за столиком у кав'ярні або в ресторані, тут за кілька хвилин часом можна заробити більше, аніж у Європі за кілька років. Я вже довго сиджу тут, знаю більшість людей і фірм, як турецьких, так і іноземних. Часто моя роль полягає в тому, аби звести їх докупи. Всі вони нагадують людей, що котять під гору величезну діжку зі смолою. Коли хтось торкнеться рукою діжки, трохи смоли лишиться на долоні. Я ж намагаюся прикласти руку до кожної діжки і, скажу відверто, непогано заробив за останні роки. Можу навіть дозволити собі вже відмовлятися від участі в махінаціях, від яких тхне карним кодексом. Та й життя на Принцевих островах приємне — не гірше, аніж на французькій Рів'єрі чи в Сан-Себастьяні. А ти чого доробився?

— Правду кажучи, нічого.

— Бо ти був дурний. Завжди любив пригоди. Епоха конкістадорів, які вогнем і мечем здобували майно і навіть корони, безповоротно минула, тільки ти не хотів повірити в це. А я це зрозумів після В'єтнаму й Алжіру. Тоді я пропонував тобі спільну справу, але тебе потягнуло в Конго. Дуже вже тобі імпонувало стати головним помічником якогось місцевого вождя. Не пригадую, як він називався.

— Касавубу.

— І що тобі з того? Маєш дві дірки в тілі. А я мав по тисячі доларів за кожного дурня, який, подібно до тебе, рвався в Конго. Я застерігав тебе від авантюри в Республіці Біафра. Але переконувати тебе — марна справа.

— Коли б відокремлення вдалося, я став би мільйонером. Мені обіцяли багаті родовища нафти.

— То була шкура з невбитого ведмедя. Адже наперед було відомо, що нафтові концерни, які підтримували генерала Тонована й законний уряд Нігерії, сильніші від тих, що планували створити окрему республіку. Врешті-решт ти опинився в Сенегалі — в подертих штанях і брудній сорочці. А я мусив викупити тебе і дати гроші на квиток до Європи.

— Не пощастило мені тоді.

— І не могло пощастити. В будь-якій війні завжди перемагають гроші. Цю правду знав уже Наполеон, тому й програв англійцям. А хіба я не застерігав тебе від торгівлі опіумом?

— Застерігав, але я мусив ризикнути, бо не мав з чого жити. Не буду ж я торгувати поштовими марками біля віконця.

— Я казав тобі не пхатися в подібний бізнес. Великі гангстерські синдикати, які займаються транспортуванням опіуму із «золотого трикутника» або з азіатської частини Туреччини, не потерплять конкуренції. Маєш щастя, що вони забрали тільки товар, а не порішили тебе на місці.

— Я дещо знав про них і убезпечив себе.

— А твій напад на марсельський банк — то взагалі пік ідіотизму. Як це тобі спало на думку зв'язатися зі звичайними портовими бандитами? Щоправда, тобі завжди щастило. Інший на твоєму місці вже б давно гнив у землі. Як мені відомо, в Кейптауні теж не обійшлося без скандалу?

— Пусте, — Міллер махнув рукою. — Невеличка розминка, щоб не втратити форму.

— Зараз у твоїх руках дуже солідна справа. Якщо все буде гаразд, ти заробиш багато грошей, яких тобі вистачить аж до смерті. Але ти, мабуть, знову потрапиш у якусь пригоду і знову все втратиш.

— Зате я мав цікаве життя.

— Особливо, — засміявся Ціммерман, — коли тебе шукала французька поліція, аби показати тобі, як діє гільйотина.

— Не забувай, — боронився швейцарець, — що саме завдяки моїй, як ти кажеш, схильності до пригод мені вдалося запопасти цей вольфрамовий бізнес.

— Без мене ти б однаково нічого не вдіяв.

— Але б і до тебе, в Стамбул, з пропозицією не приїхали.

Фок і Габон прибули з невеликим запізненням. Низенький на зріст ліванець з темним кучерявим волоссям і випнутими губами мав на собі стільки золотих прикрас, що нагадував новорічну ялинку: на пальцях — персні, масивний кований браслет на правій руці, а на лівій — також масивний годинник у золотому корпусі. Голландець був худорлявим, трохи сутулуватим чоловіком з риб'ячими світло-голубими очима та вузькими міцно стуленими губами. Вони обидва знали господаря, котрий відрекомендував їм четвертого партнера. Коли слуга подав каву, лікери й коньяки, Ціммерман сказав: