Вони нічого не знали про нещасний випадок, що трапився з бангладешським матросом Муджібаром Саттаром. На думку капітана Боргуліса, то був не вартий уваги дрібний інцидент.

Коли суховантаж «Куретаке-Мару» справді виплив з Кейптауна і на повній швидкості взяв курс на схід, телеграми ставали все трагічнішими. Швидкість упала до кількох вузлів. Виникла загроза, що двигун будь-якої хвилини перестане працювати.

Тоді власник корабля прийняв єдине можливе й правильне рішення, наказавши капітанові змінити курс і плисти до найближчого порту, тобто до острова Маврікій. Туди прибудуть механіки, які привезуть необхідні запасні частини і зроблять відповідний ремонт.

У телеграмах повідомлялось, що швидкість «Куретаке-Мару» все меншає. Корабель уже ледь рухався, майже не слухаючись керма. Врешті двадцять сьомого лютого сталася катастрофа. Двигун узагалі перестав працювати. Капітан Боргуліс щогодини доповідав про дедалі гіршу ситуацію. Суховантаж стояв боком до щоразу більших хвиль. Від безперервних ударів водяних валів перемістився на лівий борт вантаж, унаслідок чого корабель перехилився на один бік. До того ж радист ніяк не міг зв'язатися з островом Маврікій, аби викликати звідти буксир, який дотягнув би суховантаж до вже досить близького порту.

Трагедія надійшла зненацька. Корабель стояв боком, коли вдарила «висока» хвиля. Цього удару старий суховантаж не витримав. Обшивка тріснула, і вода ринула всередину. Спроби відкачати воду і якось залатати пробоїну нічого не дали.

У цій ситуації капітан Боргуліс прийняв остаточне рішення: наказав команді спустити рятувальний човен і залишити корабель. У своїй останній телеграмі до судновласника він повідомляв, що на кораблі почалася паніка, яку йому та офіцерам вдалось опанувати. Увесь екіпаж перейшов у човен. Поранених не було.

Як з'ясувалося пізніше, ця паніка, однак, не перешкодила морякам прихопити запас харчів, сигарет і навіть питва дещо міцнішого, аніж вода. Позабирали вони також свої особисті речі, а капітан Боргуліс встиг узяти з собою корабельну касу, документи про вантаж (тобто вольфрамову руду), страхові поліси і паспорти всіх членів екіпажу.

А все-таки паніка, видно, забила баки хороброму капітанові та його офіцерам, які забули взяти… бортовий журнал.

Лише з допомогою радіостанції, що була на човні, вдалося передати сигнал SOS і встановити зв'язок з островом Маврікій. Звідти одразу вислали гідроплан, допомога якого не знадобилась. Після «високої» хвилі море раптом заспокоїлось, поверхня знову стала гладенькою, мов стіл. Рятувальна шлюпка, керована досвідченою рукою капітана, впевнено тримала курс на Маврікій. Величезний суховантаж тонув поволі й з гідністю. Екіпажеві гідроплана нічого не лишалось, як поробити знімки з останніх хвилин життя корабля, котрий поринав у океанські глибини.

За ці фотознімки представники преси давали потім шалені гроші.

Через кілька годин рятувальний човен причалив у порту. Офіційні формальності тривали недовго, бо керівництво порту не хотіло мучити геть пригнічених страшенною пригодою людей. Службовці переписали тільки анкетні дані всіх членів екіпажу й зафіксували свідчення капітана, що всі живі та здорові. Ґрунтовнішу розмову відклали до відповіднішого часу.

Невідомо, яким чином, але вже наступного дня з'явився представник «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт», що прилетів сюди екскурсійним рейсом із Зімбабве. Сивий й згорблений літній чоловік з обличчям, поораним зморшками, заопікувався потерпілими з «Куретаке-Мару». З кожним членом екіпажу він розмовляв віч-на-віч і кожному дав авіаквиток на рейс із Зімбабве до місця його постійного проживання. Ще він вручив кожному конверт із зеленими папірцями, кількість яких просто-таки приголомшила матросів. Літній чоловік вимагав лише дві дрібниці: підписати документ, що жоден з членів екіпажу не має претензій ні до судновласника, ні до орендатора. Друга умова була зовсім незначна — про все забути.

У літньому згорбленому чоловікові з обличчям, поораним зморшками, ніхто не розпізнав би пристойного чоловіка у розквіті літ, чию по-справжньому чоловічу вроду не псував рубець, який тягнувся майже через усю ліву щоку. Навіть Марієтта, мабуть, не впізнала б у ньому чоловіка зі своїх снів.

Сума, яку отримав кожен матрос, була така велика, що дозволяла більшості з них забезпечити своє життя до самої смерті. Одні планували купити шмат землі й оселитись на ньому, інші хотіли відкрити якесь мале підприємство або пивничку в портовому місті. Кілька з них, переважно греки й тунісці, мріяли купити вживаний рибальський катер для промислу. Кожен добре розумів, що в його власних інтересах забути про існування корабля, який називався «Куретаке-Мару». Ці зібрані з усього світу люди знали ціну мовчанню, так само як і ціну, яку часом доводиться платити, коли порушуєш його.

Помічників капітана та головного механіка чекала ще більша винагорода, їхні конверти були значно грубші, а цифри на зелених папірцях значно вищі. Задоволені були обидві сторони. Рятувальний човен — єдине, що залишилося від великого суховантажу — продали за невелику суму якомусь торговцеві шкірою із Занзібару. Покупець одразу завантажив його на корабель, який відпливав у тому напрямку.

Того самого дня літак, яким прилетів службовець із Цюріха, повернувся назад у Зімбабве. На ньому вилетів також увесь екіпаж «Куретаке-Мару», аби зі столиці колишньої Родезії роз'їхатись у різні кінці світу. Отже, наступної розмови капітана й екіпажу з дирекцією порту так і не відбулося.

Капітан Боргуліс разом із першим помічником і головним механіком мусили летіти в Ліберію, де був зареєстрований корабель. Там суд Морської палати з'ясує перебіг катастрофи і прийме відповідне рішення, яке дозволить судновласникові й орендарям звернутися в страхову компанію «Ллойдс оф Лондон» про відшкодування в розмірі сімнадцяти мільйонів доларів вартості затонулого корабля, а також п'ятдесяти одного мільйона, заплачених бразильцям за вольфрамову руду, що лежить зараз на глибині трьох тисяч метрів, бо «саме така глибина Індійського океану біля острова Маврікій.

І знову через дивний збіг обставин адміністрація порту десь загубила список екіпажу. Незважаючи на якнайстаранніші пошуки, його так і не знайшли. Літній чоловік, що репрезентував інтереси судновласника й орендатора, мав багато зелених папірців й умів ними користуватися.

Не можна дивуватися капітанові Боргулісові, що після шоку, пережитого внаслідок загибелі «Куретаке-Мару», він геть утратив пам'ять. Не міг пригадати жодного прізвища матросів, які майже три місяці були членами його екіпажу. Таку втрату пам'яті можна було цілком зрозуміти, якщо взяти до уваги всі невдачі, що переслідували цього морського вовка. То вже був четвертий корабель, який пішов на дно під його керівництвом. Ясна річ, нерви Боргуліса могли й не витримати.

Японці з концерну «Саней метал термал інджінірінг» із властивим людям Сходу стоїцизмом сприйняли звістку про катастрофу корабля, котрий віз для них вольфрамову руду. Зрештою, витрати фірми на кількаденну подорож іноземця по країні — то такий дріб'язок. По суті, вони нічого не втратили, а що не заробили… Так розпорядилася доля, якої не обминеш.

Капітани, які мають нечисте сумління, мріють про те, щоб суд Морської палати відбувався в котрійсь із країн, де «дешеві прапори». Таких, як Ліберія, Кіпр чи Панама. Вироки тих судів по-справжньому лояльні: зауваження, догана або, в найгіршому випадку, попередження і позбавлення на рік права керувати кораблем. А коли відбирали робочий диплом капітана далекого плавання чи засуджували до позбавлення волі, — то вже мусив бути останній телепень.

Хто пилятиме гілку, на якій сам сидить? Так званий «дешевий прапор» — це низька плата за реєстрацію кораблів і зовсім незначний податок. Ці привілеї приваблюють судновласників з цілого світу. Брутто-реєстровий тоннаж флоту маленької Ліберії нараховує майже сто вісімдесят мільйонів, тобто більше від таких могутніх морських держав, як Англія, Сполучені Штати Америки й Франція разом узятих. Якби Морська палата в Монровії виносила суворі вироки, то, певно, капітани багатьох кораблів захотіли б перемінити свій прапор на інший. А реєстраційна плата — то ж головне джерело прибутку державного бюджету. Подібна ситуація і в інших країнах з «дешевими прапорами».