Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Арнонд Фок і Антон Міллер радо погодились. Це було саме те, чого вони прагнули: раз у житті добряче заробити, аби потім щезнути і з'явитися десь-інде вже зовсім іншою людиною.

Ганс Ціммерман зовсім не поділяв захоплення своїх гостей.

— Ні, панове, це не для мене. Я за це не беруся, але вам перешкоджати не буду. Робіть собі цю справу самі. Я вже набув непоганий маєток, а в разі невдачі можу опинитися на вулиці в одних штанах і сорочці. Такий ризик уже не для мене. Тут я маю спокійне життя і на шматок хліба завжди зароблю. Я керую вашими фінансовими операціями, проте коли «Куретаке-Мару» відпливе від бразільського берега, моя роль закінчується. Я отримую свої гроші й кажу вам «до побачення». Далі ви пливете без мене.

— Як бажаєте, — погодився Габон. — Краще для нас, поділимо гроші на три, а не на чотири частини.

— Діліть собі. Бажаю успіху.

Наступного дня палац Ціммермана спорожнів. Арнонд Фок чекав на рейс, щоб добратися до Ріо-де-Жанейро. Фредерік Габон полетів у Гамбург, де з японським представником мусив довести до кінця справу купівлі «Куретаке-Мару». Антон Міллер полетів у Копенгаген, де збирався пересісти в літак авіакомпанії САС, щоб добратися до Токіо. Господар дому також вирушив спершу у Стамбул, а потім у Пірей, щоб зайнятися екіпажем корабля.

У Копенгагені Міллер поповнив свій гардероб, бо відколи трапилась автомобільна катастрофа, він був одягнений у той самий костюм. Купив собі два нових. На жаль, і цього разу мусив задовольнитися готовими виробами, хоча чекова книжка «Креді суїс» дозволяла зробити й солідніші покупки. Просто не було часу. Зате при купівлі білизни швейцарець врахував зауваження покоївки з готелю «Інтерконтиненталь»: «Грошовиті люди не возять із собою багато білизни. Скрізь, де вони бувають, купують нову, а брудну, виїжджаючи з готелю, просто викидають».

Влаштувавшись у токійському готелі, Антон Міллер даремно намагався відшукати на плані міста адресу концерну «Саней метал термал інджінірінг», яку йому підказав у Стамбулі Ціммерман. Вулиці в Токіо не мають ані назв, ані номерів — лише квадрати будинків поміж вулицями позначені якимись номерами чи назвами. Тому треба було віддатися на ласку водія, котрий, безпомилково їдучи повітряними естакадами, підземними тунелями і лабіринтами вузеньких вуличок, привіз його до двадцятиповерхового хмарочосу.

Тут одразу почалися клопоти. Треба було знайти когось, хто б не тільки розумів англійську мову, а й умів розмовляти нею. Англійська вимова японців зрозуміла переважно лише для них самих. Коли нарешті перша проблема була вирішена, співрозмовник Міллера довго не знав, до кого послати іноземця.

Наступний працівник концерну теж не займався переговорами. Міллера скерували далі. Цього разу молодий чоловік дуже уважно вислухав європейця, щось позаписував, переглянув торговельні документи і попросив прийти завтра о тій самій порі.

Після півторагодинного перебування в штаб-квартирі «Саней метал термал інджінірінг» Міллер знову опинився на вулиці. Він мав багато вільного часу, але нікого не знав у цьому місті, тож вирішив трохи прогулятися пішки. Він довго йшов по вулиці, поки не опинився в районі Гінзи біля величезного супермаркету, що розмістився під землею поблизу центрального вокзалу. Звідси було дуже легко втрапити до готелю, розташованого неподалік.

Наступного дня його прийняли в так само умебльованому кабінеті, тільки співрозмовник був набагато старший. Чоловік уважно вислухав іноземця, переглянув опціон та свідоцтво і, майже нічого не спитавши, попросив прийти наступного дня. Зовні він нічим не виказував зацікавлення, зате англійською мовою володів значно краще, ніж його молодий попередник.

Антонові Міллеру нічого не лишалось, як далі вивчати Токіо, зокрема його район з розвагами — Йошівару. Проте тутешні чайні з гейшами були лише сумним спогадом чи жалюгідною імітацією, створені виключно заради іноземців. Під час американської окупації генерал Макартур спеціальним декретом від 1947 року скасував шанований інститут гейш, який мав понаддвохсотрічну традицію. Залишилися тільки «ті, що не сплять», як у Японії називають проституток, але житель Цюріха не цікавився ними.

На третій день ліфтер завіз швейцарця вже на інший поверх. Цього разу на нього чекало троє чоловіків. Розмова була змістовною і дуже конкретною. Представники концерну попросили залишити їм ксерокопії документів.

— Ми маємо власний вольфрам, — зауважив один.

— Це справді так. Проте ваші родовища ось-ось вичерпаються. Значну кількість цього металу ви уже ввозите із Сполучених Штатів Америки. Те, що я пропоную, дасть вам змогу задовольнити потреби чорної металургії на добрих кілька років. Крім того, ви не залежатимете від досить непевних поставок. Гадаю, ви не сподіваєтесь, що за цей час вольфрам подешевшає?

— Ваша фірма, — сказав один із співрозмовників, — не є аж такою великою, та й, здається, не така вона багата, щоб купляти мільйонні запаси товару. Навіть якщо взяти до уваги банківські кредити.

— Все дуже просто, — Міллер вирішив зіграти ва-банк. — Ми підставлені бразільськими промисловими колами. Для них безпосередній продаж вольфрамової руди означав би дуже великий ризик, бо вони залежать від американського капіталу. І за плечима американців вони хочуть добре заробити. Тому руду в них купує компанія «Фоссілз трейдінг», а в неї — моя фірма «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». На випадок невдоволення американців бразільці завжди можуть умити руки, зваливши вину на нас. Можуть, наприклад, твердити, нібито не знали, що руда призначена для конкурентних концернів. Можливо, навіть захочуть порушити проти нас судову справу.

— Спритно придумано, — похвалив найстарший японець.

— Таким чином, ви теж уникаєте сплати імпортного мита різним державам, зокрема Сполученим Штатам Америки.

Більше на цю тему японці не говорили, а той, що видався Міллеру найголовнішим, пояснив:

— У принципі нас зацікавив контракт, але не ми самі все вирішуємо. Це цілком зрозуміла річ. Хоча концерн «Саней метал термал інджінірінг» досить великий, проте й він не витягне п'ятдесят мільйонів доларів зі своєї кишені. Є ще й інші проблеми. Тому ми пропонуємо вам зробити невеличку подорож по Японії. Ви, бува, не альпініст? Чи не хотіли б ви зійти на гору Фудзіяма?

— На жаль, ні.

— Маєте рацію. Там о цій порі багато снігу й холодно. Тоді ми пропонуємо відвідати стару столицю Кіото, а також Нагасакі й Хіросіму, звичайно, як гість концерну.

— Цікава пропозиція, — Міллер не прагнув оглядати історичні пам'ятники і старі храми, але здогадався, що його акції пішли вгору, бо інакше «Саней» не кидав би гроші на вітер.

— Ми дуже раді, що ви погодились. Матимете приємні спогади після поїздки. Шкода, звичайно, що зараз не та пора року, бо Японія найгарніша в березні й у квітні.

Троє японців, ніби по команді, підвелися і за звичаєм зігнулися так низько, що руки торкнулися колін. Міллер, який уже бачив той спосіб вітання й прощання, відповів подібним уклоном.

— Завтра вранці до вас прийде наш гід. Можете повністю покластися на нього.

Розділ X

ДЯКУЮ, ПАНЕ МІЛЛЕР

Гід, якого прислав «Саней метал термал інджінірінг», виявився молодою жінкою, котра працювала в концерні. Для європейця японська врода видавалась трохи екзотичною: чорне коротко підстрижене грубе волосся, гарний ніс з горбинкою, яскраво підмальовані вуста, високі груди, тонкий стан і, як то здебільшого буває у японських жінок, короткі ноги. Посмішка, здавалось, була приклеєна до її обличчя. На плечі висіла спортивна сумка. Подібну сумку завчасу купив і швейцарець, куди поклав усе необхідне, решту речей залишаючи у готелі. Швейцарець зовсім не здивувався, коли побачив жінку. Нічому не дивуватись — це перше й головне правило, якого слід дотримуватись у чужій країні.

— У вас так мало речей? — запитала японка, коли вони познайомились. Вона вільно розмовляла англійською мовою, бо, як пояснила пізніше, народилася і ходила до школи в Гонолулу на Гавайських островах.

18
{"b":"236746","o":1}