— І тому може бути для нас іще небезпечнішим. Він знає достатньо, аби ставити нам палки в колеса: ніби випадкове інформування американців або якоїсь африканської країни було б дуже небезпечним для нас.

— На це він не зважиться, бо добре знає, як потрібен вольфрам нашій країні. Навіть Фервурди не можуть дозволити собі сваритися з урядом. Хоча не виключено, що він спробує щось устругнути.

— Новий замах на мене?

— Мабуть, ні, ви ж діятимете не один. Ваша смерть лише трохи відтягла б здійснення контракту. Але будьте обережні. Я зі свого боку спробую якось пом'якшити гнів того пана. РОКСІ — могутній концерн, найбільший у нашій країні. Вони добре знають Вільяма Фервурда, і я не сумніваюсь, що намагатимуться вплинути на нього.

— Однак не можна нехтувати цією загрозою. — Міллер розумів силу свого супротивника.

Цілий тиждень тривали розмови. Ван ден Ройтер не перебільшував — концерн РОКСІ умів дбати про свої інтереси. Міллер з біллю в серці усвідомлював, як меншають мільйони, на заробіток яких він покладав такі надії. Однак він мусив поступатися. У кінцевому результаті для компаньйонів лишилися досить кругленькі суми, і в глибині душі швейцарець визнавав, що його не аж так уже скривдили, хоча спочатку він розраховував на значно більший заробіток.

Представники концерну, зрештою, також мусили відмовитися від своїх початкових вимог. Вони погодились гарантувати купівлю банківським кредитом і навіть виділили великий завдаток, бо на кредит можна купити руду й корабель, але за команду й пальне, щоб корабель міг доплисти до місця призначення, треба було платити готівкою.

Проте південноафриканські бізнесмени дали гроші Антонові Міллеру не за гарні очі. На гарантійних векселях повинно було стояти жиро[4] Ганса Ціммермана, але спочатку вони детально вивчили стан його фінансових справ. Нарешті контракт був підписаний і швейцарець покинув Південно-Африканську Республіку, маючи в своєму портфелі гарантійні папери на суму понад шістдесят п'ять мільйонів доларів, а також посвідку про перерахування на його рахунок у банку «Креді суїс» кількох сот тисяч доларів. Крім того, він мав гарантію «Меркабанку», що після виконання умов контракту йому виплатять п'ять процентів комісійного від загальної суми купленої руди, тобто від п'ятдесяти одного мільйона доларів. Акціонерне товариство, якому належала копальня в Бразілії, видало йому доручення на чек з такою сумою. З цих комісійних Міллер зобов'язувався покрити всі інші видатки, не вказані в контракті: експлуатація корабля, платня команді, оплата в портах. У комісійне входила також сума завдатку.

Під час перебування в Південно-Африканській Республіці Антон Міллер жодного разу не згадав про Марі Стрійдом, яку товаришки називали Марієттою. Закінчився його милий роман з дівчиною, і почалася велика фінансова гра.

Коли, вже відлітаючи в Європу, швейцарець прощався зі своїм приятелем, Ван ден Ройтер ніби мимохідь сказав:

— А знаєте, нашого симпатичного Вільяма Фервурда спіткала смішна пригода.

— Яка?

— Вночі хтось закинув у його спальню бомбу. Вільям, майже голий, вибіг на вулицю і зчинив галас. Приїхала поліція разом із саперами.

— І бомба не вибухнула?

— Вибухнула, але всередині була не вибухівка, а шоколадні цукерки. Геть уся кімната вимащена шоколадом. Якби бомба була справжньою, то від Фервурда нічого б не залишилося. Ото сміху було!

Антон Міллер скромно промовчав.

Всі знову зібралися на одному з Принцевих островів у затишній віллі Ганса Ціммермана. Цього разу тут панувала загальна ейфорія. Справа була вже фактично застебнута на останній ґудзик, бо спритний ліванець з американським паспортом на ім'я Фредерік Габон устиг підшукати відповідний корабель для перевезення руди з Бразілії в Кейптаун. То був японський суховантаж «Куретаке-Мару», який довго возив пшеницю з Австралії в Гонконг та в Японію і вже підлягав детальному обстеженню, бо за півроку закінчувався термін його страхування. Замість витрачати значні кошти на ремонт, японський судновласник вирішив продати його за безцінь.

— Зараз корабель бере в Бірмі рис, який повезе в Європу. Це додатковий зиск для нас. Наш екіпаж зможе зійти на «Куретаке-Мару» в порту, де рис розвантажуватимуть.

— Скільки треба заплатити за те корито? — запитав Ціммерман.

— Небагато. Дев'ять мільйонів сімдесят тисяч доларів, але застрахований наш кораблик на сімнадцять мільйонів. Його брутто-тоннаж становить сімдесят тисяч. Якраз стільки, скільки нам потрібно. Я маю опціон аж до кінця місяця.

— То що, купуємо? — запитав господар.

— Купуємо, — підтвердив Арнонд Фок.

— Я маю також гарантійний лист шведського банку «Енскідд». Треба негайно підписати контракт про купівлю й передати японцям банківську гарантію. На гроші їм доведеться почекати три місяці. Хоча вони можуть дисконтувати цей гарантійний лист у будь-якому іншому банку.

— А я? Де мій заробіток? — ліванець ніяк не міг дочекатися своїх грошей.

— Тільки-но корабель буде перереєстрований на Ліверпульську суднову компанію, Міллер підпише з нею, тобто з вами, контракт на орендування корабля, — пояснив Ціммерман. — Двісті вісімдесят п'ять тисяч доларів за кожен місяць, починаючи з того дня, коли екіпаж зійде на «Куретаке-Мару». За перечислення грошей відповідає банк «Креді суїс», де ви обидва маєте власні рахунки.

— Але оплата за три місяці наперед і то готівкою, — заявив Габон.

— Ви, бува, не збожеволіли? — обурився Міллер.

— Не кажіть дурниць, пане Габон, — і собі докинув Ціммерман. — Ви й так отримаєте півмільйона, якщо не більше. Єдина людина, яка ризикує в цій справі, — це я, бо я підписав гарантійні векселі Міллера.

— Моя фірма… — пробував заперечити ліванець.

— Ви ще можете відмовитись від свого опціона на купівлю «Куретаке-Мару». Ми знайдемо інший корабель.

Фредерік Габон замовк. Дуже вже він любив гроші, але зрозумів: треба знати міру.

— Пан Фок, — мовив Ціммерман, який відігравав у цьому товаристві роль «мозку», — полетить зараз у Бразілію, підпише контракт на купівлю руди і заплатить за неї гарантійним листом, який йому дасть Міллер. Сам Міллер полетить у Японію, аби цю руду продати. Лише Японія може бути настільки серйозним покупцем, що бразільці нічого не запідозрять і видадуть нам дозвіл на вивезення руди. Якби раптом американці дізналися передчасно про контракт, їм уже важко буде щось нам нашкодити.

— А екіпаж? — стурбовано запитав ліванець.

— Мій товариш, капітан Літакіс з Пірею, вже підшукав відповідну людину, — пояснив Ціммерман. — Капітаном корабля буде Ахілл Боргуліс. Не раджу перевіряти його диплом капітана далекого плавання, але він обов'язково доведе корабель від гирла Амазонки до Кейптауна. Правду кажучи, йому страшенно не щастить. Вже три кораблі, якими він командував, прибули в порт Нептуна. Але це не зламало Боргуліса. Він готовий допомогти нам за певну винагороду. Кращого фахівця ми не знайдемо. Літакіс ручається за нього.

— А решта екіпажу?

— Цим займеться Боргуліс разом із Літакісом. Вони візьмуть небагато людей, зате з різних країн і таких, що хочуть заробити і вміють тримати язик за зубами. Після щасливого закінчення рейсу, — тут Ціммерман значуще посміхнувся, — ці люди роз'їдуться по всіх частинах світу. Там будуть греки, тунісці, індійці, бангладешці, китайці з Гонконга чи Сінгапура, представники обох Америк. На капітана Боргуліса можна покластися. Він має великий досвід і підбере таку команду, яка йому потрібна.

Коли четверо чоловіків обговорили всі деталі й попивали собі чорну каву з чудовими коньяками та лікерами (солодкі алкогольні напої дуже полюбляють у Лівані, як, зрештою, і скрізь на Сході), Фредерік Габон запропонував новий план. Мова йшла не про якісь там кількасот тисяч чи навіть мільйон, а про заробіток, від якого аж дух захоплювало. Ризик, звичайно, великий, зате мільйони ще більші. Варто було ризикнути.