«Слухай, пам’ятаєш мою Наталку?» – «Шу, ну що це за панство? «Моя Наталка»… Ти ж не Папа Карло, який із дровиняки виробив Буратіно? От Буратіно був його. Чого б не спитати, чи пам’ятаю я дівчину, яка працює разом із тобою?» – «Який ти причепа. А може, я її виплела з різноманітних трав? Але я не про це. Вона довгий час зустрічалася з хлопцем, у якого були закохані майже всі її подруги. І їй він подобався, я не знаю, кохання то було чи ні, але подобався, і це – незаперечний факт! Вони прожили разом п’ять років». – «А потім він її кинув та нічого не пояснив?» – «Ні, це вона його кинула і йому нічого не пояснила, натомість дещо вона пояснила нам. Виявилося, що він запропонував їй побратися, а вона подумала, що від нього в неї народяться руді діти, а вона терпіти не може рудих людей. І цього було достатньо для того, щоб вони розійшлися». – «Ідіотизм. Вона що, расистка?» – «Певною мірою, як виявилося».
«Жити разом – це велика праця. А жити з творчими людьми – це складніше в декілька разів, і знаєш чому? Тому що вони переважно нічого не говорять. Як Аделіна, так. Ти мусиш їх відчувати, але вони не ставлять мети відчувати тебе. Якби ставили, можливо, усе було б інакше». – «А може, людину взагалі не можна зрозуміти?» – «Думаю, що людина може все, варто одній захотіти зрозуміти, а іншій захотіти допомогти. Я тобі розповідала про свого чоловіка?» – «Ти – ні. Але Марлен розповідав, як той хотів повісити його на шовковій краватці». – «Це він про першого тобі розповідав. До речі, це правда. А я маю на увазі свого другого чоловіка». – «Я нічого про нього не знаю. Та й не вистачало, щоб я ліз до тебе із запитаннями про твоїх чоловіків… А можна в тебе запитати?» – «Ну?» – «А батько…» – «Що батько?» – «Він тебе розпитує про твоїх чоловіків? Ти не подумай, що я пхаюся не у свою справу, мені практично цікаво, чи можна таке запитувати в жінок?» Шу мені підморгнула: «Ти мусиш таке відчувати». – «Хочеться тебе копнути за ці слова…» – «Ха-ха! Мені здається, жінки самі розповідають те, що вважають за потрібне. Як і чоловіки. Усе-таки минуле є в усіх, яка різниця, як воно буде інтерпретоване? Навіть безпосереднім учасником подій. Я ж не була присутня при цьому, не можу бачити все його очима, відчувати його серцем, хай би як намагалася, у мене може скластися хибна картина його попередніх стосунків. А в нього – моїх». – «Ти хотіла щось сказати про свого колишнього чоловіка», – нагадав я. Шу вагалася. «Так, хотіла. Просто побачила певні аналогії: він був творчою людиною, сценографом, та пиячив. Тобто не пиячив, він був хворий на алкоголізм, але зараз подумала, чи потрібна тобі ця історія?» – «Давай я це вирішуватиму. Починай!» – «Добре. Вона, власне, є ілюстрацією наших стосунків, і не дуже марудна…»
Галя захоплюється зціленням. Ні, не так. Галя переконана в тому, що зцілення людей – це її дар. Вона створює особливі мазі на основі білої глини та меду. Треба звернутися до неї з проханням підібрати щось від головного болю. А ще краще взяти мазь та намастити палець або лоб! Так, щодо Галі – то практично й усе. Треба шапкувати, але не перегравати, усміхатися, говорити компліменти щодо її волосся, але це не складно, у неї чудове волосся. Цікавитися таємницею утримання та прийомами зваблення чоловіків. Тому що чоловіки – це треба запам’ятати – завжди були та будуть у захваті від Галинки.
Тепер Альбіна. Альбіна вважає себе вродливою, справжньою жінкою, унікальною з усіх боків, треба знову вихваляти її волосся, цицьки, захоплюватися її сміхом… Господи, як можна запам’ятати все це безглуздя? Ще складніше збагнути, як усе це вимовляти та як поводитися, щоб виглядати природною.
Учора мене продав мій чоловік. За двісті доларів. Казанові. Задешево, звісно, але коли організм щоденно просить похмелятися, можна віддати за безцінь. Варто радіти тому, що хоча б за двісті доларів, а не за пляшку горілки.
Я стояла над чоловіком із холодним рушником, який скрутила у джгут, і не знала, чого мені більше кортить: прикласти рушника до його лоба чи вдарити. Він тулився у кутку та скиглив. Так продовжував скиглити цілу ніч. Я прокинулася від цього скиглення та вийшла в коридор. І побачила його в цьому кутку. Чотири години по тому. Розмовляти не було жодного сенсу, та й про що? Про що розмовляти з людиною, яка скиглить, як голодний собака на місяць. Про кістки? Можна було притулитися до нього та теж скиглити. Я так і зробила, коли втратила сили, намагаючись витягнути його звідти, дотягти до ліжка, роздягти, вкласти, вкрити ковдрою та заколисати. Я сіла в іншому куті та теж заскиглила. Спочатку тихо та несміливо. Потім уголос. Де один собака, там і інший.
Укотре я думала, чому з ним живу? Тільки тому, що він розумний хлопець, схожий на актора Джонні Деппа й очі в нього незвичайного кольору морської хвилі, у якій роздивляється себе сонце? Невже цього досить, щоб витримувати поруч із собою алкоголіка? Важко бути потрібною людині, у якої одна потреба – випити. Я встала та втекла в ранок, що тільки народився. А коли надвечір повернулася, мій насуплений чоловік сидів за столом та харчувався кавуном із чорним хлібом. «Привіт. От виводжу шлаки», – сказав.
«Грошей немає», – ще констатував він. Грошей постійно не вистачало, я ще примудрялася допомагати мамі, решту він згорілчанював. «Заперечення в тебе є з цього приводу?» Не було в мене ніяких заперечень, привід був, а от заперечень не було. «Треба заробляти, я правильно кажу? Ми ж із тобою що, а точніше – хто? Ми – молоде подружжя, що розвивається, для нашого зростання та стабільності необхідно віднайти гідне фінансове сприяння. Гроші не головне, так. Але інакше марудно жити, якщо без грошей, а, Шунько, ти погоджуєшся?» – «Тобі запропонували роботу? І ти погодився на неї вийти?» – «На роботу, звісно, марш-марш! Я це давно вирішив. Неодмінно на роботу. Але зараз я про інше тобі товкмачу. Сьогодні ввечері Шунька буде працювати. Робота в Шуньки буде весела-превесела, чудова-пречудова, навіть не робота, а розвага! Ще й платитимуть. Казанову пам’ятаєш?» – «Не те щоб пам’ятаю, але начувана-начитана». – «Ха-ха-ха. Дуже смішно, мала. Дуже. Я Хазановича маю на увазі, якщо ти дійсно не второпала». – «Це пухкий такий? Він ще шекерявить? З носом, що схожий на крутий трамплін для гномиків? Твій колишній однокурсник?» – «Ну так. Я тебе йому продав на вечір». – «Що ти, коханий, зробив?» – «Продав же, кажу. Двісті баксів на шляхах нашої великої Батьківщини не валяються, сама розумієш. А якщо і валяються, то не на моєму життєвому шляху. Усе десь на чужинних узбіччях». – «Я, можливо, щось недочула, але мені здається, що ти вже зовсім охрінів. Пішов ти!» – «Шунько, ти чого? А… дурна, от дурна. Іди сюди. Я ж не в тому смислі тебе продав, заспокойся, хочеш лапку тобі дам, слугуватиму, хочеш? Скажи мені: «Голос». І я миттєво: «Вав-вав-вав!» Сідай, поговоримо!» Я сіла.
«Продовжимо. Донька Альбіни, Орися, – народжена для опери. Маленька принцеса, яку створено для постійного захоплення. Вродлива, витончена, гармонійна. Необхідно попросити дівчинку, щоб вона щось заспівала… Син Альбіни – Назарій – тоскний підліток без хисту та харизми. Йолоп. Тому можна не звертати на нього ніякої уваги. Ось воно! Нарешті. Полегшення яке. Дякую тобі, Назарчик, суспільство та Батьківщина в особі мене тебе ніколи не забудуть…»
Казанові було необхідно привести додому дівчину. Свою кохану дівчину. На цьому наполягала його мати – пишногрива та цицькаста Галя. Тому що для Казанови настав час одружуватися та залишати материнський дім. Тому що Казанова брехав цілий рік, що зустрічається з дуже інтелігентною, рафінованою, приємною дівчиною, легкою та наївною, з родини творчої інтелігенції, майбутньою акторкою. З квартирою та перспективами. Великими. Тому мати вирішила, що зволікати з одруженням небезпечно, треба познайомитися та доручити цьому янголу свого сина. «Слухай, коханий. Легка – це ще я зможу. Але яка з мене наївна?» – «Боже мій, люба, я тобі як сценограф кажу, немає нічого простішого, ніж зобразити наївність. Треба частіше кліпати віями. От і всі премудрості». – «Якщо я часто буду кліпати віями, то в мене з незвички проросте ячмінь на оці». – «У, це аргумент. Але не хвилюйся, я тобі скручу дулі, і він вщухне. У цьому можеш на мене покластися. Цілком. Ще буду говорити: «У вовчика боли, у зайчика боли, а в Шуньки не боли». Не буде в тебе ніякого ячменя, не вигадуй. Все-все-все! Не сперечайся, це тобі не личить! Казанові я відразу сказав, що в мене є дивовижна дівчинка, яка йому підходить на сто відсотків, майбутня акторка, яка може вдавати із себе все, що заманеться. Вродлива, не білявка. На цьому я наголосив, тому що його жіночі родичі мають щось проти білявок. Бачиш, як славно все склалося? Те, що ти не білявка і їм білявки не подобаються. А якщо б ні? Довелося б витрачати гроші, перефарбовувати тебе. Зараз він прийде. Казанова. Щоб тебе проінструктувати. Скаже тобі, як поводитися, що вдягти». – «Ще й що вдягти він мені буде диктувати?» – «Ну а як ти думала, Шунька, це ж він тебе вигадав, а не я, і тим більше не ти. Він чітко уявляє, що і як. Так що доведеться відповідати його стандартам».
«Слухай, а може, не треба в це влазити?» – «Звідки в тебе таке панство – розкидатися грошима? Знаєш, що східна філософія говорить? Якщо тебе знайшли гроші – усміхнися їм та візьми як належне. А ти що робиш? – Я всміхалася. – Так справді краще. Концентруйся на справі, ти – акторка, ти на все здатна, ти – улюблена дівчина Казанови». Я зітхнула. «Ох, добре, але все-таки який він неприємний. Якщо тобі так закортіло мене продати, чого б не продати мене комусь виразнішому?» – «Слухай, усе грає на нас. Творчі натури, як ти в даному випадку, часто захоплюються усілякими потворами. Це аксіома. І потім, кохана, мені як твоєму чоловікові безпечніше продати тебе уроду, ніж красеню. Хто знає, як у тебе склалися б стосунки із красенем? А так я в безпеці. Потім, слухай, тобі з ним не фотографуватися і не цілуватися навіть. Ти сором’язлива та наївна, не забувай. Не такий уже це подвиг – кілька годин побути з Казановою та його родиною в закритому приміщенні. Що це з тобою відбувається? Надвечір ти стаєш такою вередливою, жах. Годі капризувати. Давай краще будемо кохатися». – «Чекай. Слухай, а що з його носом? Він вірмен чи єврей, твій Хазанович?» – «Чого ти відразу так некошерно висловлюєшся, га, мала? Не помічав за тобою проявів антисемітизму. Але якщо ти вже така непримиренна із сіоністською змовою, то інформую: Хазанович не єврей, а білорус. Ніс йому зламали в бійці, ще в дитинстві».
Якщо ніс Хазановичу і зламали під час бійки, то цей зухвалий напад було здійснено на всю його родину і в усіх постраждали носи. Це перше, що промайнуло в моїй голові, коли я побачила наче розплесканих по стінах Галю, Альбіну, Орисю та Назара. На Назара гримнули, і він зник. Моєї появи чекали. Галина й Альбіна насувалися на мене з обох боків, і я зрозуміла, що саме зараз їхні дивовижні цицьки зійдуться на моїй шиї, і голова моя опиниться в цих еротичних лещатах. Закортіло підстрибнути вище, що я і зробила. «О, ви з циркової династії?» – запитала мене Альбіна-поціновувачка мого стрибка, що вже встигла морквяною помадою заплямувати мій светр. «Дівчинко наша, як нам кортіло побачити вас, торкнутися, ми вас чекали з таким тремтінням душі», – засоловейкувала Галина, так старанно й голосно вимовляючи кожне слово, наче збиралася повідомити ближніх про землетрус. «Це Олександра принесла вам, мамо, і тобі, Алько». Казанова подарував дамам ним же придбані троянди. «О, як це мило, але я надаю перевагу трояндам, крупнішим за ці, ха-ха, Сашенько, це вам зауваження на майбутнє. Ви ж бачите, які ми з мамою помітні жінки, які в нас форми, нам крупність подобається в усьому!» Я кивнула. «А це – дітям!» – натомість проголосила я та протягнула яскравий пакунок із солодощами та фруктами. «Чого ж відразу дітям? Це, Олександро, потрібно нам. Чи нашим дітям не потрібні здорові та сильні батьки?» Пакет рушив на кухню, дивуючись амплітуді похитування стегон Альбіни. «Ви – акторка, ах, Боже ж мій, наскільки це захоплива професія. Як це жіночно, як божественно! Орися теж буде акторкою, ви послухайте тільки, як вона співає». Отже, почалося.
«Ви собі не уявляєте, яке для нас щастя, що ви знайшли одне одного. Ви і Антон». – «Ось як звуть Казанову – Антон, – подумала я. – Зватиму його Тошка». «Раніше він зустрічався з дуже небезпечною дівкою, хвойдою з-під Білої Церкви. Вона відразу кинула оком на наші родинні цінності. А родинні цінності не така річ, щоб віддавати бозна-кому. А вона така пронозлива потвора, загарбниця, практично захомутала нашого бідного хлопчика, плакала, що вагітна, що жити їй нема де. А в нас що, гуртожиток чи ОХМАТДИТ?» Я кивала зі співчуттям. А сама думала, що не дай Боже кому-небудь потрапити до такого ОХМАТДИТу. «Нам потім яйця йому довелося крутити», – почула я голос Альбіни. «Перепрошую?» – «Яйця йому крутили». – «Допомогло?» – поцікавилася я. – «Були б свіжі яйця – допомогло б. Але де їх знайти з такою екологією? Попустило його, навіть із такими яйцями, якби не крутили, було б гірше».
«Ви ж маєте на увазі… ееее… курячі?» – зовсім безпорадно запитала я. «Звісно, дитино. Але я розумію вашу стурбованість, бо з такою екологією ні в яких яйцях не можна бути впевненим», – Галя наблизилася та прошепотіла у вухо: «Найголовніше, Олександро, ретельно прасувати труси, як слід випрасувані труси – запорука здорових яєць, ви вже довіртеся мені, скільки я перебачила, перепрасувала». Узагалі-то ніколи за все моє життя об мене не терлися цицьками жінки. Переважно коти спинами по ногах і чоловіки чим доведеться по чому доведеться в громадському транспорті. Галя з Альбіною безсоромно терлися об мене цицярами, особливо сподобалися їм мої плечі. Це було дивне, незвичне та неприємне відчуття.
«Ми ж будемо телефонувати одна одній, дитинко?» – притискувалася лівою цицькою до мене Галя. «Може, наступних вихідних влаштуємо родинний виїзд на природу? Ваші батьки люблять природу?» – праворуч притискалася Альбіна. «Тільки обов’язково біля води. Там мій голос лунає так проникливо…» – засопранила десь поруч Орися.
Нарешті все це скінчилося, ковток свіжого повітря й заднє сидіння таксі. «Нормально все відбулося. Дякую, – прошекерявив Тошка. – У разі чого домовимося, але певний час вони мені не будуть дошкуляти».
Я думала, що ніколи їх більше не побачу. Казанова нам не телефонував. «Ти бач, яка потвора, економна наволоч», – говорив мій чоловік. На згадку про родинні цінності Хазановичів мені залишилися спогади про чоловіка, який пропиячив двісті баксів наступного ж дня, а ще маленька коробка від фотоплівки, у яку Галя поклала свою цілющу мазь. «Це для хорошого кольору обличчя, дитинко, та від мозолів». Начинням коробочки я лякала подружок.
Галю я упізнала відразу, щойно почула її своєрідний голос: «Моя дівчинка потребує найкращого перекладача». – «Галино Альбертівно, люба моя, не хвилюйтеся, ось Олександра Володимирівна – це та людина, яка надасть вам якісну та професійну допомогу», – гуркотів Марлен. Він любив підлабузнюватися до крупних жінок напівпохилого віку.
«Чудово, божественно, ми так втомилися в цій нерівній боротьбі! Відомо, що Аля – найкраща наречена для нього, але там така конкуренція, ще б пак! Він заможний американець, і всі маргінальні хвойди повилазили зі своїх смердючих говноселищ і почали йому писати, а він на такий попит не сподівався, ще б пак, старе доробло, а тут купа молодих дівок, що й у рота залюбки візьмуть, і свій охоче прикриють, як що не так. Але я не дозволю всім цим селючкам зазіхнути на наші родинні цінності. Їх буде покарано. Та це згодом, а поки мені треба, щоб ви підготували листа до цього старого покидька Дугласа досконалою англійською. Так, а це що таке?» – Галя вирячилася на мене. Потім почала озиратися. – «Ні, це вже нестерпно. Мені присягаються, що це найкраща перекладацька контора в місті, і що я бачу? Чого ви мовчите, Марлене, чого ви мовчите? Ви думаєте, що це вам минеться, що я це проковтну, що ви тут граєтеся в театр? В шапіто? Що це? Ви пропонуєте мені послуги посередніх акторок. Та хто їм дозволив гратися у професійних перекладачів? Я вимагаю негайних та ґрунтовних пояснень! Та ви з глузду з’їхали, пропонуєте мені це, та вона ледь не пошила у дурні мого бідного сина, вона знехтувала нашими родинними цінностями! Та її батьки все життя тиграм хвости крутили, ви хоча б це знаєте? Ви диплом її бачили? То що там написано, га? Адже вам однаково, так? Аби вродлива пика та симпатична дупка, так? Вам усе це не минеться!»
Того дня всі мої співробітники дізналися про мене багато нового. Навіть Марлен перелякався, коли почув, що після мене сину Галини довелося крутити яйця. Галина Альбертівна пішла геть, вона була ображена та нічого не розуміла. Хоча акторка, яка зображає із себе перекладачку, – явище значно більш природне, ніж перекладачка, що зображає акторку. Але про це вона не дізналася. А якби й дізналася – не повірила б. Тому що вся ця історія абсолютно не вписується в родинні цінності Хазановичів.
