Олег Коцарев Жовтий тхір Олег Коцарев народився 1981 року в Харкові. Поет, прозаїк, критик, журналіст. Мешкає в Києві та Харкові. Автор поетичних книжок «Коротке і довге» («Смолоскип», 2003), «ЦІЛОДОБОВО!» («Факт», 2007, у співавторстві з Б.-О. Горобчуком та П. Коробчуком), «Мій перший ніж» («Факт», 2009), «Збіг обставин під Яготином» («АРГО-Риск», 2009, з перекладами на російську) та книги оповідань «Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого» («Смолоскип», 2009). Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Молоде вино», імені Валер’яна Підмогильного та премії часопису «Кур’єр Кривбасу». Стипендіат програми Homines Urbani на Віллі Деціуша в Кракові. Жовтий тхір Які ж недоречні бувають назви! Наприклад, станція метро «Майдан Незалежності» Нагадує противний старий міліцейський відділок, Площа Вагнера — Проста, ніби монета, і констатуюча, Однойменне метро трохи краще, але надто світле, На проспекті Тичини – сам лише пізній Тичина, На провулку Аптекарському Не лишилось аптеки жодної, А на Королеви Ядвіги Ніч розсипає червоні коралі дворів І знекольорені довгих дерев смарагди… Хвилі нічні Блукають серцями й пустими кімнатами. «Тільки б не самотність», — Задихається стеля, «Самотність, труд, мовчання», — Говорить шибка, Й лише жовтий тхір іграшковий Сміється нестримно І плеще в долоні від радості, Вмостившись Біля вікна, Ніби біля вікна автобуса, Дивлячись, Як надихається свіжість ночі І розганяється Вулиця під назвою Вулиця Кохання, Ех, яке ж фантастичне Кохання Й фантастичний Жовтий тхір. Нефи теплих долонь Автомобілів заповнена вулиця Рухалася повільно, Як ланцюг старого годинника, Амброзія на узбіччі Гойдалася тихо, Із-за гори, з-за грудастих хмар Виривалися сліпучі промені, Й у повітрі починали метушитися комахи ноосфери — Спалені книги, одцвілі розмови, Мелодії приспані, А назустріч затору Порожньою смугою виклично Нісся фіолетовий кабріолет (кабріолетовий фіолет) Зовсім без водія, Й лише на сидінні задньому Жінка Силою свого погляду Крутила кермо, Натискала педалі І все таке, А під теплими нефами її долонь, Поверх візерунків шкіри Було нанесено й мої відбитки пальців, Ніби Палімпсести. Гробки Ти не повіриш, як біжить, Із русла вирвавшись, вода, Вкриває острови, мости І випиває день до дна. І риби згризли вати сон, Вже, як птахи, в дерев гілках. В гілках, заритих по коліно В воду, радість, ріст і жах. Примружить сонце кольори Й завмерлий цвинтаря кашкет, Де твої букви на хрестах, Незграбних і чужих іще. Архітектура цих гробків — Бездонний річковий експрес, Оглушливо шепоче так: «Щоб ти втонув, згорів, воскрес!» Горять луки, пухкі гілки Стискають м’яко горла пульс. Це рід. У паводок очей Його я злякано дивлюсь: Йому потрібен я – не я, А нова гілка, й хруст, не рух. Я втік. Я встиг. І здивувався В небі чорногуз чи крук. Порт Поділ Так спокійно сідають на плечі Кольори припортових небес. Дощ потреться об руку, і вечір Позіхне, в світла плямах увесь. У кварталах, квадратах, трамваях Кожна вивіска – ніби браслет. Я по сходах з гори поспішаю, Ти ідеш між вогнів по шосе. Так осінньо скрутилось бароко В зелень бань і наличники хмар, Замість слів – лиш калюжі, і збоку В мокре небо відходить базар. Значить, мовчки слова відчувайте, Як летять повз майдани думки, Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. |
