Умащена туманами, твоя,

Вже за межею, ще перед порогом,

Із теплих рук випорскую – змія,

Без одягу, без страху, без нічого.

Напийся мною. В цих заплавах птиць

Роками сподіваються на зливу.

Лежу – можливо, надто горілиць —

Приборкано, смиренно і щасливо.

І котить жовте сонце скарабей,

В зеніті зупиняючись неначе.

І ти цілуєш із моїх грудей

Живу солону сокровенність значень.

Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити,

Спосіб сукати нитку з твердої вовни.

(В Ноя, в його ковчегах, – бездонні квіти,

Ними високе небо у горах повне.)

Рівно і просто: притча доточить притчу.

(Праперевізник сушить веселі весла.)

Човник снує по кроснах. Я тчу – і витчу

Радість, якою знову стаю воскресла.

Світ розгойдує осінь – і скоро вона впаде

І утвердиться в праві на клаптик живої тверді.

Простір стиглого світла. Метафора саду, де

Навіть вигаслі крони не мають ознаки смерті.

Повертання в початок, в начало усіх начал —

Вічний маятник листя, його кожнорічна злива.

Розпромінена тиша, глибока, немов печаль,

З надр якої росту, як дерево, – всещаслива.

Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі,

Полювання на риб з плавниками сухими, як скло.

Камертон неплачу ще належить речам і предтечі.

Скільки ж війська того у кольчугах пробитих лягло?

Силу важили сіллю. Далеко ішли висипати.

Закурганіла кров у підводних чумацьких степах.

Ми з тобою тривали – і нам не хотілося спати:

Боронився від сну за пітьмою захований птах.

Позбувались страху. Залишалися – рана на рані.

В Божий день називання імен і приблуд, і царів,

Будуть явлені нам імена – золоті і останні,

Навіть риб і морів імена, навіть тих ятерів…

Мовчу – заради тебе. Ти апостол

Мого минання в сутіні крихкій.

Велика віра потребує посту

Заради воскресіння. Голос твій

Приходить в мене з іменем Господнім,

Що над зникомим вічне вознесе.

Мовчу. Мені відкрилося сьогодні,

Що лиш мовчання означає все.

Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє

Надто теплого дня загусає в дими.

Догорає припізнене листя черешні,

І припізненим сяйвом палаємо ми.

Та полює на нас укоріненість в тверді.

Павутина лежить, як на серце сильце.

На твоєму лиці – колір запаху смерті.

І бракує душі не повірити в це.

Осмислюю тебе на приступці трамваю,

Бо коні наших зір розсипались в пітьму.

На все, чому ти є, я тихо зачекаю.

А потім – назавжди, навіки – всеприйму.

Є ритм серцебиття і ритм каменування,

Недавність одкровень, несталість заборон.

Я – сенс твоїх знамень, бо я тобі остання,

Цілюща, як вода, невпіймана, як сон.

Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцім

Нічийної мудрості брості хмільного тепла.

Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці,

Відбита, як місячний промінь від битого скла.

Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить,

Тривання далекого крику чи зойку в імлі.

Розкажеш мені про освенцім – і станеш ледачим,

Як кожен месія, який опинився в землі.

Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу,

Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене.

Я пригадую нас золотими, тому я не плачу.

Я пригадую нас голубами – і це не мине.

Ми не мали нічого у світі – ні часу, ні дому.

Наставали сонця – і минали, як наші сліди.

Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому,

Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.

Мандрівки мої далекі.

Пороги мої високі.

Поради мої порожні.

Обличчя мої сумні.

Дощенту цвітуть лелеки.

У стеблах вирують соки.

Зачумлені подорожні

Заплакані по мені.

Мовчатиму надто довго.

Світитиму надто чисто.

Молитви – як гуси сірі,

Від обрію до ножа.

На лезі – дещиця Бога,

І навіть дещиця міста,

І навіть дещиця віри,

Неначе суха іржа.

Дидактика смерті. Ти тяжчий мені від брата.

У цьому повітрі, у духові воску і хмелю,

Чорніє стежина, хитається холодом хата,

В якій я тебе нагодую і постіль постелю.

Ти звіром не став, бо висмоктував соки з пожежі,

Націджував згарища в ночі, серця і горнятка.

Ти – простір пратворення. В тобі здригаються межі,

Коли ти ідеш іменами від зла до початку.

Люблю тебе тут. Такого, як є. Такого.

Такого далекого, рідний, чи як тебе ще?

Ми мовчки і кожен по-своєму віримо з Богом

В нічні голоси, і в пророцтва, і в смерть під дощем.

Це правда про нас. Бо неправди про нас – мов ями.

З мовчання в мовчання ламаю словам хребти.

Між нами – подоба смерті, подоба брами.

Люблю тебе – тут. За це мені – там – прости.