* * * Я чекав, коли закíнчиться це тепло, як закінчується вугілля на кораблях, спливе туманом, ніби його не було, відійде сонцем на вересневих полях. А ось коли воно закінчилось і попереду лише зима, і щоби обійти її – потрібні роки, я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима, що мене зупиняє дотиками руки? Мене завжди тримали чужі голоси, які я щоранку чув за своїм вікном, продавці в крамничках й безтурботні пси під небесами, вибіленими вапном. Мене хвилювали нетривкі холоди, які проступають в повітрі з потойбічних меж і охолоджують втомлене серце води, аж воно зупиняється врешті-решт. Тоді чоловіки і тихі жінки в темних кімнатах ховаються до пори і викидають зранку готельні важкі рушники, мов при капітуляції прапори. Тоді сніги збираються, мов птахи, напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух, і сідають насторожено на холодні дахи, і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук. І падають без зупинки та вороття. Мов дирижаблі, поміж деревами усіма. І щоби їх оминути, не вистачає життя. І щоби їх перейти, потрібна ціла зима. Тоді лише срібне повітря й глибокі поля. Випадкових снів золота земля. Тоді лише твого серця неспокійна хода — гірка, наче вода, солодка, наче вода. Маріанна Кіяновська До ер Маріанна Кіяновська (народилася 1973 р. в Жовкві) – письменник, перекладач зі слов’янських мов. Автор семи поетичних збірок («Інкарнація», 1997; «Вінки сонетів», 1999; «Міфотворення», 2000; «Кохання і війна» (у співавторстві з Мар’яною Савкою), 2002; «Книга Адама», 2004; «Звичайна мова», 2005; «Дещо щоденне», 2008), книги оповідань («Стежка вздовж ріки», 2008), низки есе тощо. Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка. Перекладає Б. Лесьмяна, Ю. Тувіма, Л. Стаффа, Е. Ткачишина– Дицького, Т. Шаламуна, інших поетів. Живе і працює у Львові. * * * Якщо коротко, знову осінь, а ти десь там. В канделябрах дерев згорають прижовклі свічі. Я не можу без тебе – говорю твоїм листам, Це занадто любов, аж несила дивитись в вічі. 2002 * * * Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло — І неназивання речей, що старіли з батьками. Тут протяг хизується вмінням пробачити зло Одним лише пострілом в око віконної рами. Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим, Бо ти тут не ворог, а син, що крадеться, мов злодій. І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим Тебе і твої непташині уривки мелодій, Півправди історій, розказаних просто з розмов, Розхристані титри – і врешті шматки божевілля… …А потім нарешті сміттяр і сусід-птахолов Твої мимовільні сліди на деревах забілять. 2002 * * * Львів – стоколісний ліс. А ти – прозорий звір. Вечірньої пори вступивши в срібло броду, Прикинься солов’єм і тишу перевір, Зійди з гори відлунь – і випий мертву воду. Хай тінню зацвіте тройзілля у яру, На світлій голизні – як голос на папері. Лиш не полюй мене, якщо я перша вмру: Я теж плачу ціну за привідкриті двері. 2002 * * * Ходить посеред вулиці віхола крадькома. Ким би сніги не були ці, то іще не зима. Хмара дахами дибає, зорі ростуть вві сні. Раптом запахло рибою місяцю у човні. Камені Anno Domini – в сітях промерзлих віт. Стукає у вікно мені вийнятий з часу світ. 2002 * * * Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди. Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними. Ти іще молодий – так, як гори були молодими, Доки їх не навчили старіти міста і сади. Ти іще молодий – і тотожний котромусь із трьох. Я не можу збагнути твого повсякденного міфу: Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу? Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог? 2002 * * * Наші міста – під високими травами. Мури зруйновано пращами. Колами, колами лунко вмирали ми, Так і не ставши кращими. Діти з дідами, кістка до кості, — Перлом живим нанизані. Вуж з-під ожинника кличе у гості — Темний над світлоризими. Згаслим на заполочі – пробачимо. Справимо їм поправини. Але не встанемо і не заплачемо — В наших містах під травами. 2002 * * * Ти все ще здатний чути острови. Ти все ще знаєш географій межі. Та на кристалах зжухлої трави Вже проступають прожилки пожежі. Лише найменші з островів і трав Наскрізним володіють володінням. А решта світу вмерзне в льодостав — В його тривання перед змерехтінням. 2002 * * * Віруй, що світ цей білий – стрімкий, як вежа. Мукою пахне у лісі. Воями. Кіньми. Спалення відьом. Довга, як смерть, пожежа. Душі підперто звугленими коліньми. Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом. Стане при згарищі босим. Дівчина встане. І заридає кров’ю осліпла варта. Дим вознесеться в небо – і там розтане. 2002 |
