Відень, 6 падолиста 1892 р. ТРИ ДОЛІ З таємної безодні небуття Маленьку іскорку, людськую душу Покликано до земного життя, На земні радощі, на земную катушу. Вона летить, мов зірка тая, Що з неба в безмір улітає, - Та ось спинилась на момент; В півшляху три богині-Долі Її стрічають, щоб по волі Їй на дорогу дать презент. І мовила одна: "Душе щаслива, Даю тобі талант яркий, Будь сильна ти, і ясна, і мислива, Твій ум живий, твій зір палкий!" А друга мовила: "Від мене Прийми багатий скарб чуття, Бажання правди неструждене, Бажання вільного життя. Фантазія твоя хай буде многоплодна, А в серці твоїм хай горить Огнем могутнім гордість благородна, Перед ніким чола щоб не корить". Та третя, злобная старуха, Всміхаючись на ті слова, На душу своїм духом хуха І ось що скиглить, мов сова: "Ай-ай, розщедрились сестриці! Ось цяцю винайшли яку! Добра повніські рукавиці На неї сиплють без ліку. Та що се, ви якогось Данта, Гете Чи Шеллі з неї хочете зробить? Ну, любоньки, без мене ви не втнете, Мені ж героїв тих по вуха вже досить! Чекайте ж, я даруночок їй дам Такий, що ваші пишні дари Їй будуть не коштовний крам, А гірш тяжкої муки й кари. Іди ж собі, душе, у свою путь, - Що терням встелена тобі, не розмарином! А чим тобі на світі буть? Будь русином і хлопським сином! Талант твій буде рвать тебе Між люди, в вир життя могучий, В великих діл і намірів ігрисько, Та вродження й мій присуд неминучий Тебе по пояс загребе В багно грузьке, в клопотів муравлисько. Той зарід сили, що іскриться в тобі, - Ні, ти не розів'єш його як слід. Без вправ, без змагань, наче в гробі, Його задушить твій нездарний рід. Твій ум хоч буде вічно рваться До світла, правди і добра, Та ввік не здужає добраться До тої течії, котра Його б запліднила на зріст, Йому дала би власний зміст, Ярку створила б індивідуальність, Дала би форм, думок оригінальність. Се не для тебе, синку мій! Ти будеш за чужим слідом все гнаться, Із помилок чужих нічого не навчаться І повторять зади по указці чужій. Твоє чуття тобі за пекло стане, Його топтатимуть усі, Аж сміття з скарбу зробиться погане, Аж зависть розростесь, любов зав'яне, Гірка отрута лишиться в душі. Бажати будеш правди дуже, Та з помилки у помилку блукать, - Ніхто тебе не витягне з калюжі, Хіба лиш божа благодать". Написано д[ня] 27 мая 1895 р., досі не друковано.
МОЇЙ НЕ МОЇЙ Поклін тобі, моя зів'яла квітко, Моя розкішна, невідступна мріє, Останній се поклін! Хоч у життю стрічав тебе я рідко, Та все ж мені той спогад серце гріє, Хоч як болючий він. Тим, що мене ти к собі не пустила, В моїх ти грудях зглушила і вгасила Любовний дикий шал, Тим ти в душі, сумній і одинокій, Навік вписала ясний і високий Жіночий ідеал. І нині, хоч нас ділять доли й гори, Коли на душу ляжуть злії змори, Тебе шука душа, І до твоєї груді припадає, У стіп твоїх весь свій тягар скидає, І голос твій весь плач її втиша. А як коли у сні тебе побачу, То, бачится, всю злість і гіркість трачу І викидаю, мов гадюк тих звій; Весь день мов щось святе в душі лелію, Хоч не любов, не віру, не надію, А чистий, ясний образ твій. (1898) МІЙОВІ ЕЛЕГІЇ I Весно, ти мучиш мене! Розсипаєшся сонця промінням, Леготом теплим пестиш, в сині простори маниш! Хмари вовнисті, немов ті клубочки, шпурляєш по небу І, мов шовкові нитки, дощ із них теплий снуєш. Сірую грудку з землі ти підкинеш під небо блакитне, І в жайворонкову трель грудка розсиплеться вмить. Ти журавлиним ключем навертаєш нестерпную тугу, Мрії про вольний простір, щастя далеке моє. Ти лебединим крилом кришталевії хвилі скородиш - Чую їх плеск аж у сні на лазуровій ріці. Бачу, як чайкою ти колихаєшся над глибиною, Як над широким Дністром гнешся лозою к воді. Весно, ти мучиш мене! Міліонами кольорів, тонів, Ліній і творів кричиш: воля, і рух, і життя! І, мов безсильне стебло в бистрину ту, ти рвеш мою душу, В серці зів'ялім, черствім будиш нові почуття. Будиш бажання, яким не сповнитись; освітлюєш пустку; Ніжно гойдаєш в гілках осамотіле гніздо; Пильно схиливши лице, роздуваєш погасле огнище; Свистом від гаю зовеш, наче мій друг молодий. Ні, не мені вже гулять по тім гаю, мій друже-соколе! Ні, не мені вже зайцем в зелень пахучу нирять! Серце тріпочеться ще, і у груді кров б'ється живіше, Та напосіли літа, давить життя тягота. Мрії безумні, немов той табун, вигравають по полю, Гриви на вітер, і ржуть, дзвінко копитами б'ють. Ах, та се мрії, чуття легкокрилі, барвистії діти, Але тверда їх рука в поводах цупко держить. Хвилька - і ляск батога, і жорстоке, понуре "ніколи"… Праця! І чар весь мине. Весно, ти мучиш мене! |
