ОСІННІЙ ВІТРЕ, ЩО МОГУЧИМ СТОНОМ... Осінній вітре, що могучим стоном Над лісом стогнеш, мов над сином мати, Що хмари люто гониш небосклоном, Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати - Що у щілинах диким виєш тоном І рвеш солому із сільської хати, Зів'яле листя гоном перегоном По полю котиш, - вітре мій крилатий! Я довго, пильно слухав стону твого І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш: Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього! О вітре, брате! Як мене побачиш Старим, зів'ялим, чи й по мні заплачеш, Чи гнівно слід буття завієш мого?.. 1882 ЯК ДВОЄ ЛЮБЛЯТЬСЯ, А ЖДУТЬ... Як двоє любляться, а ждуть Розлуки хоч би на часок, То одно одному дають На пам'ять незабудь-цвіток. Я теж люблю. Палка, важка, Нерадісна моя любов; Вона, мов слабість десь яка, Ввійшла мені вже в кість і кров. Та хоч би й нині жизнь моя Попала в жертву ворогам, Тому, кого кохаю я, Я незабудьки не подам. Забудь мене, народе мій, Коли щасливий і міцний, До праці станеш на свій лан І в своїй хаті будеш пан; Коли не буде між тобою Ані голодних, ні трудних, Ані обійдених судьбою, Ні слуг, ані панів бутних; Коли у всіх твоїх дітий Чуття та мислі розцвітуть, Ти станеш чистий, мов святий, Тоді про мене ти забудь. Написано в р.1883. СМЕРТЕЛЬНО РАНЕНИЙ Спинили кров. Пощо спиняти? Нехай тече та клекотить, Як та криниця! Час вмирати, Бо страшно, тяжко в світі жить. Ох, як болить! Та се лиш хвилю. Вже полекша, знать, настає… Великий пан прийде, похилю Остатній раз чоло своє Під сильною його рукою Й війду у царство супокою. Що там за гомін? Надо мною Лавиною він кам'яною Гримить, мов чорная гора. Що то за крик? Ах, знаю, знаю! Виразно, ясно споминаю: Се та сподівана пора! Там вулицями стугонить Ріка народу і валить Тиранський трон! Гармати грають, Реве пожежа, кровця рине, А люди вереск підіймають, Страх їм замовкнуть не дає. То революція, єдине, Коханеє дитя моє. Га, де я? Чом я не між ними, Не між борцями молодими, Не в вирі лютої війни? О боже! Трони і тирани Втонуть у крові, а вони Сказать готові:"Де ж був ти? Чому не бився разом з нами Проти неволі й темноти?" Я ж довго, тяжко працював І слушного часу все ждав, - Де ж я тепер? Куди попав? Понурі стіни і склепіння Злорадо пнуться наді мною, Мов вороги, - бліде проміння Ледве тісненькою шпарою Знадвору ллється. Прояснилось… На мні, довкола мене кров… Не можу встати… Чи то снилось, Що в пропасть впав я стімголов? Немов потовчене все тіло… А там… а там кипить десь діло, Що час його тепер прийшов. Година тому - я дав знак До лютого, страшного бою. Я сильний був, здоров… О, як Бажав я кинуться стрілою… Хоч наложити головою, Аби лиш ворога зламать! І впав я в першому ряду. Куди піду, туди піду, - Чи буде хто про мене знать, Чи ні, байдуже се мені. Зробив я те, що міг зробити; Чи добре - не мені судити, А те, що жде по кінчині, Ось-ось ввижається, немов у сні. Написано 1883 р., докінчено д[ня] 15 вересня 1914.
НЕ СХИЛЯЙ СВОЄ ЛИЧКО ПРЕКРАСНЕ... Не схиляй своє личко прекрасне, Не затулюй повіками віч, Із котрих то мигоче, то гасне Промінь світла в життя мого ніч. Дай мені ссать з жагою голодного Теє райське проміння живе, Що з таємних глибин благородного, Непорочного серця пливе! Щоб, тебе над життя я кохаючи, Так добро теж і правду кохав, Про твоє ущасливлення дбаючи, Я й про бідних, покривджених дбав. Ти будь іскрою в мні громовинною, Що і в мертвому збуджує рух, Будь вітхнення струєю невпинною, Що рве вгору і серце, і дух. Хай у серденьку віру в будущеє Відновлять твої ніжні слова, Відновлять пісень джерло цілющеє, Що зморозила жизні зима. Розігнавши всі сумніви й муку, Ти цілим мене мужем зроби, Щоб з тобою я жив рука в руку Для добра, для людей, для борби. |
