Написано в Станіславові в вересні 1883 Я ЗАБУВ Я й забув, що то осінь холодна, Я й забув, що то смерті пора, Я й забув, що ти кров благородна, Що між нами безодня стара, Що між нами народнії сльози, Що любиться нам зовсім не слід; Я й забув, що столітні погрози Відлучили від мого твій рід. Я забув - ні, я думав, безумний, Що засипана прірва стара, Заповнили її трупи й трумни… Отже ж ні! Ще, мабуть, не пора! О, забув я про тин той спижевий, Що між нами границею став, І тебе я, мій цвіте рожевий, Як лиш міг, як умів, покохав! Я й забув, що вже квіти пов'яли І ні з чого віночка плести, Що вони й не мені розцвітали, - Я забув, і тяжкую нести Доведесь мені кару за теє! Я забув, моя біла лілеє, Що моєю не можеш назватися ти, - Я забувся, прости! Написано д[ня] 10 падолиста 1883 р.
ОСТОРОГА Ей, не люби мене, дівчино! Як хочеш любощів речистих, Як хочеш розкоші й огнистих Присяг, заклять і зітхань много, Щоб нерви мліли, дух спирало, Кров билась бурно, безупинно І серце в груді завмирало, - Коли бажаєш всього того, То не люби мене, дівчино! Ей, не люби мене, дівчино, Як хочеш жити в супокою, Плідне мов древо над рікою, Діток коханих годувати, Синів давати в школу, в люде, Дочкам готовить нишком віно, На власну путь благословляти, - Зо мною, хто зна, чи те буде, Тож не люби мене, дівчино! Бо я борець, моя рибчино! Бо я робітник твердорукий, Мене труди ждуть, бої й муки, Мене ждуть бурі громовії, Що, може, й розіб'ють судно те, В котрім ми попливем, дитино! Як зможеш ти тягти весло те І не злякають бурі тії, Тоді люби мене, дівчино! Написано 10 падолиста 1883 р., досі не друковано. АПОСТРОФА Квітко осінняя, Квітко бліда! Вже пора змінная, Сльоти, біда, Ранки з морозами, Млистії дні, - Вмитая сльозами Зв'янеш на пні. Ох, не розвивши ще Сил весь засіб І не нажившись ще, Ляжеш у гріб. Квітко осінняя, Що се тобі, Що не розвилась ти В раншій добі? Чи доля лютая, Мачуха, знай, Не привела тебе В легітний май? Чи з милосердя Далась ти на глум, Щоб потішати наш Осінній сум? Написано д[ня] 11 падолиста 1883, досі не друковано. ПЕРСПЕКТИВА Квітко осінняя, Бита сльотою, - Чом так тяжкий мені Жаль за тобою? Стрівши мельком тебе На своїй пути, Чом же не можу я Тебе забути? Чом в самоті мені, В хвилях задуми, Чуються ті грізні Бурі та шуми, Плеще холодний дощ, Вітри ревуть, Що тебе до землі Топчуть і гнуть? Чом у самітньому Важкому сні Бачиться твій сумний Образ мені? І те лице бліде, Зблідле від горя, Й око глибоке те, Мов бездна моря; Руки дитячії З труду обвисли І на чолі блідім Ясний знак мисли; Ніжні уста, любих Слів джерело, Шо з них нарікання Ще не плило? Світла і чистая, З нічної темені Чом так жалібно ти Глядиш в лице мені? Чом твоє тихеє, Добреє око Так проника мені В душу глибоко? І пробира мене Трепет таємний, Але втиша мене Голос неземний: "Ні, друже, ні, не нам Снить про жизнь любу, Буря осіння нам Гра - не до шлюбу. Рада б життя прожить, Друже, при тобі, Та вже зима біжить, Що, може, нас зложить В спільному гробі". Написано д[ня] 14 падолиста 1883 р. досі не друковано. ЗВІРЯЧИЙ ПАРЛАМЕНТ (Уривок політичної байки) Надоїло самовладно Львові панувати Довелося volens nolens [1] конституц'ю дати. Радість у звірячім царстві. "От тепер нам гарно! Бо хоч будуть брати й драти, то парламентарно". От розписано вибори. Ну, се кождий знає, Як то при таких виборах у звірів буває. Вівці, що найбільшу в краю представляли масу, Вибрали Вовків послами, що прибігли "з лясу". А лиш трьох зі свого роду. Посумніли Вівці: "От, бач, штука! Конституц'я із Вовками в спілці!" От зійшлись посли звірячі на сеймове віче, - Лис Микита був маршалком, Носоріг був віце, А від Льва Медвідь Заліський мав верховну владу. Лис Микита, вклонившися, отворив нараду: "Чесне собраніє! Дуже я рад, Що де не гляну я, - Згода та лад. Мов на прагнущії Діти краси Впали цілющії Краплі роси, Так і в суспільності В нашій землі Сімена спільності Й згоди зійшли. Вороги знатнії Предовгий час Сіяли братнії Розлади в нас, Визивали розличнії Мари грізні, Систематичнії Плели брехні, Щоб молодечую Згоду зірвать, Масу овечую Підбунтувать, Щоб плем'я вовчеє Слабло само, Всіх в якнайдовшеє Впрягти ярмо. Та міць господняя Розбила їх, Підлість б[ез]одняя Сповзла, мов сніг. В щирім довірії Вівці к братам В обійми сірії Верглись Вовкам. Раді традиції Давні держать, В вовчій опіці і Жить, і вмирать. Раді повинності Давні нести Без супротивності Й хитрої мсти". |
