Так само в образі Далла Пікколи чоловік подався в Отьой. Як же здивувалася його появі стара, котра теж майже місяць не бачила ані його, ані Діани, й гадки не мала, що ж казати бідолашному панові Таксилю, який так часто сюди приїздив. Їй він теж розповів байку про те, що Діана віднайшла в Америці свою родину. Життєствердне закінчення заспокоїло бабцю, й, забравши своє дрантя, вона зникла того ж пообіддя.
Того ж вечора Симоніні спалив усі документи, в яких були сліди їхньої співпраці протягом тих років, а пізно вночі поїхав до Ґав'ялі й подарував йому ящика, де лежали всі сукні та брязкальця, що належали Діані. Лахмітник ніколи не питає, звідки беруться речі, які трапляються йому до рук.
Наступного ранку Симоніні поїхав до домовласника і, посилаючись на якесь несподіване завдання у далеких краях, скасував оренду, мовчки заплативши за шість місяців наперед. Домовласник прийшов у помешкання подивитися, чи все гаразд із меблями та стінами, і, забравши ключі, замкнув двері на два замки.
Тепер потрібно було лише «вбити» абата Далла Пікколу (вдруге). Неморочлива справа. Симоніні змив попівський грим, зняв у коридорі сутану, й ось абат Далла Піккола навіки згинув з лиця землі. Задля перестороги чоловік прибрав з кімнати лаву для молитов та релігійну літературу, знісши їх до крамниці, щоб продати яким-небудь шанувальникам, хоч малоймовірно, що такі трапляться; й ось він міг знову використовувати будь-яке з pied-à-terre для чергових перевтілень.
Окрім спогадів Таксиля та Батая, не лишилося жодного сліду тієї історії. Та Батай після своєї зради більше й носа не показував, а що ж до Таксиля, то з ним усе буде скінчено сьогодні по обіді.
По обіді 19 квітня Симоніні у своїй звичній подобі пішов повтішатися з видовища, на якому Таксиль привселюдно стане відступником. Окрім абата Далла Пікколи, Таксиль знав лише одного сфальшованого абата — абата Форньє, безбородого шатена з парою золотих коронок, а Симоніні без бороди він бачив усього раз, коли приходив, щоб той підробив йому листи Гюґо та Блана, та то було років з п'ятнадцять тому, тож він, мабуть, уже забув обличчя того писаря. Втім, Симоніні, про всяк випадок таки начепивши сиву бороду й зелені окуляри, завдяки яким більше скидався на члена Географічного товариства, тепер міг спокійно сидіти у партері й насолоджуватись виставою.
Про подію писала вся преса. Зала була переповнена: роззявами, шанувальниками Діани Воґан, масонами, журналістами й навіть посланцями від архієпископа та папського нунція.
Таксиль, як і властиво людині з півдня, заговорив красномовно і нахабно. На подив присутніх, які очікували зустрічі з Діаною й підтвердження всього того, що чоловік писав останні півтора десятиліття, Таксиль сперечався з газетярами-католиками, розпочавши ключову частину своїх викриттів словами: «Як каже народна мудрість: „Краще сміятися, ніж плакати“». Потім заговорив про свою пристрасть до вигадок («Хіба ж даремно я син Марселя?» — спитав він серед глядацького реготу). Й аби довести, що він у цьому мастак, розповів про марсельські пляжі й місто на дні Женевського озера. Однак з найбільшою містифікацією його життя ніщо не зрівняється. Й нумо розповідати про своє навернення лише про людське око й про те, як йому вдалося надурити численних сповідників та духовних наставників, які мали засвідчити його щире каяття.
Це був тільки початок, та розповідь уже почали переривати спочатку смішками, а потім гнівним втручанням різноманітних церковників, які дедалі більше дратувалися. Дехто підводився з місця і йшов собі геть, а інші хапалися за стілець, ніби збиралися лінчувати Таксиля. Загалом, здійнявся справжній гармидер, який Таксилеві вдавалося перекрикувати своїми розповідями про те, як він, після того, як вийшло папське послання «Humanum Genus», аби потішити церковників, узявся обмовляти масонів. Утім, по суті, масони теж мають бути йому вдячні, адже його розповіді про їхню обрядовість недалеко пішли від їхнього бажання відродити застарілі ритуали, які для кожного масона, небайдужого до прогресу, є просто смішними. А що ж до католиків, то він з першого ж дня свого навернення зрозумів, що чимало з них переконані, що Великий Архітектор Усесвіту, Вище Єство масонів — то Диявол. От і гаразд, тож не лишалось нічого іншого, як вигадувати, керуючись саме цим їхнім переконанням.
Безладдя тривало. Коли Таксиль зачитав своє листування з папою Львом XIII (понтифік питав: «Сину мій, яке твоє бажання?» — А Таксиль йому: «Святий Отче, померти біля ваших ніг цієї ж миті було б для мене найбільшим щастям!»), галас перетворився на хор голосів, що кричав: «Майте повагу до Льва XIII! Ви не гідні вимовляти його ім'я!». А хтось репетував: «І ми оце все слухаємо! Бридота!» А інші: «Ох, шельма!» «Ох, мерзенне неподобство!» Втім, більшість присутніх лише кепкували.
— Так, — вів далі Таксиль, — я виростив дерево сучасного люциферизму, вплівши у нього обряди паладійців, які, від першого й до останнього слова, геть-чисто вигадав сам.
Слідом він розповів, як створив зі свого старого товариша-алкоголіка лікаря Батая, як вигадав Софі Вальдер, чи то пак Сафо, і як самотужки писав усі листи, які було підписано ім'ям Діани Воґан. Діана, казав він, була протестанткою, друкаркою з американської фабрики, яка виготовляла друкарські машинки; жінкою розумною, набожною, витончено-простою, якими здебільшого й є люди протестантської віри. Він зацікавив її диявольськими штучками, жінку це розважало, тож вона погодилась бути його спільницею. Переписуючись з єпископами й кардиналами, отримуючи листи від особистого секретаря верховного понтифіка, відписуючи їм про змови люциферистів, він отримував задоволення.
— Одначе ми зауважили, що навіть масонські кола повірили у наші химери. Адже коли Діана Воґан повідомила, що Великий майстер з Чарльстона призначив своїм наступником на верховний люциферіанський понтифікат Адріано Леммі, дехто з італійських масонів, серед яких був і депутат парламенту, дійсно повірили, а відтак скликали на Сицилії, у Неаполі та Флоренції три Верховних ради, які, незалежно одна від одної, прийняли міс Діану Воґан у свої почесні члени. Горезвісний пан Марджотта написав про те, що був знайомий з Діаною Воґан, утім, саме я розповів йому про вигадану зустріч, а він удав, чи то й справді повірив, що він її пам'ятає. Самі видавці піддалися омані, хоча їм нема за що собі докоряти, адже я надав їм історії, які можуть посперечатися з казками «Тисячі й однієї ночі». Шановне панство, — провадив він далі, — тепер, дізнавшись, що вас узяли на кпини, тільки й лишається, що реготати разом з тими, хто сидить у партері. Пане абате Гарньє, — звернувся Таксиль до одного з найбільш осатанілих своїх критиків, — як будете так сердитися, виставите себе посміховиськом.
— Ви наволоч! — кричав Гарньє, тицяючи у чоловіка своїм ціпком, тим часом як його товариші намагалися вгамувати абата.
— З іншого боку, — продовжував Таксиль янгольським тоном, — ми не можемо лаяти тих, хто повірив у наших бісів, які з'являються під час обряду посвяти. Хіба ж ревні християни не вірять у те, що Сатана переніс самого Ісуса Христа на верхівку гори, аби показати йому царство земне? Але як же він міг показати Ісусові все царство, коли земля — кругла?
— Молодець! — кричали одні.
— Хоч не блюзнірствуйте! — викрикували інші.
— Панове, — мовив Таксиль насамкінець, — я зізнаюся у тому, що скоїв дітовбивство: паладизму вже не існує, бо його вбив той, хто породив його.
Веремія дійшла свого апогею. Гарньє заліз на стільчика й намагався звернутися до присутніх зі словом, але на його заклики або ж уїдливо сміялися, або ж сипали погрозами. Таксиль, не сходячи з подіуму, далі вів свою розповідь, гордо спостерігаючи за безладним натовпом. Це була його мить слави. Якщо він хотів, щоб його увінчали як короля містифікації, він досяг своєї мети. Таксиль, не зводячи очей, гордовито дивився на людей, що метушилися перед ним, погрожуючи кулаками чи палицями, з недоумкуватим виглядом та криками: «Й не соромно вам?!» А чого ж йому соромитися? Що про нього буде тільки й мови?
