Ми не були певні, що чоловік каже правду, та справа була зовсім не в тому. Бідоласі справді було зле. І тут Таксиля вкотре осяйнуло:

— Вдайте покійника, повідомте відданим людям, що померли, а тим часом від'їжджайте до Парижа й ніколи більше не приїздіть у Ліон, сховайтеся у місті, збрийте вуса та бороду, переродіться. Як Діана, прокиньтеся іншою особистістю, але, на відміну від неї, більше не змінюйтесь. Аж поки Ґуайта та його поплічники, повіривши у вашу смерть, не перестануть вас мучити.

— Але як же я житиму, якщо більше не покажуся в Ліоні?

— Поживете разом з нами в Отьої, принаймні поки буревій не вщухне й ваших супротивників не викриють. Зрештою, Діані все більше потрібна допомога, й ви краще станете тутечки у нагоді, коли перебуватимете поряд кожного дня, а не з'являтиметесь наїздами.

— Але, — втрутився Таксиль, — якщо маєте вірних друзів, пошліть їм листи, в яких багато пишіть про передчуття власної кончини, відкрито звинувачуючи Ґуайту та Пеладана, хай ваші безутішні послідовники розпочнуть кампанію проти ваших убивць.

Так усе й зробили. Єдиною людиною, яка знала про нашу фікцію, була мадам Тібо, помічниця, жриця й довірена особа (а може, й ще хтось) Буллена, яка написала його паризьким товаришам зворушливу розповідь про його передсмертні муки, хоч хтозна, як їй вдалося переконати друзів Буллена у Ліоні, мабуть, вона поховала порожню труну. Незабаром її взяли гувернанткою до одного з його друзів, який став на захист Буллена по його смерті, модного письменника Гюїсманса[311]; я майже певен, що часом вечорами, коли мене не було в Отьої, жінка приїздила навідати старого спільника.

Після того, як стало відомо про «смерть» Буллена, журналіст Жуль Буа у «Gil Blas» почав нападати на Ґуайту, звинувачуючи його у відьомстві, a «Le Figaro» опублікувала інтерв'ю Гюїсманса, в якому він докладно розповідав про чаклунські ритуали Ґуайти. Все у тій же «Gil Blas» Буа знову закидав звинуваченнями Ґуайту, вимагав проведення розтину, аби подивитися, чи дійсно печінка та серце померлого зазнавали впливу флюїдових дротиків Ґуайта, а також наполягав на тому, щоб провели судове слідство.

У тій же таки газеті Ґуайта іронічно коментував свої смертоносні здібності («так, звісно, я вправно, наче диявол, користуюся найвитонченішими видами отрут, випаровую, аби за тисячі кілометрів людина, до якої я ставлюся неприязно, вдихнула ці токсичні випари, я — Жиль де Ре прийдешнього століття») й викликав Гюїсманса та Буа на дуель.

Батай, споглядаючи за тим, як настільки сильні чаклуни, як з одного боку, так і з іншого, не можуть один одного навіть подряпати, посміювався, проте в одній тулузькій газеті натякнули, начебто хтось дійсно вдавався до відьомства: один з коней, якими було запряжене ландо, в якому їхав Буа на дуель, раптово і без жодної причини впав. Коня замінили, але й той теж гепнувся на землю, перевернувши екіпаж, тож Буа приїхав на поле бою увесь подряпаний і вкритий синцями. Крім того, згодом він заявляв, що одна з куль через якусь надприродну силу застрягла в дулі пістолета.

Булленові товариші також повідомили у газети, що розенкрейцери Пеладана відправили у Нотр-Дамі месу, але в момент, коли священик підносив священну облатку та кубок, почали погрозливо розмахувати кулаками у бік вівтаря. Втім, хто ж його знає. «Le Diable», читачі якого давно звикли до більш неймовірних речей, такі звістки зовсім не цікавили. Варто лише без зайвих церемоній затягти й Буллена в гру.

— Ви померли, — мовив Батай, — тепер вас не має цікавити, що про це напишуть. Якщо колись настане час вам знову ожити, ми до того створимо навколо вас таку загадкову ауру, що вона тільки піде вам на користь. Тому не переймайтеся тим, що ми про вас писатимемо, бо насправді то вже буде не про вас, а про героя на ім'я Буллен, якого вже не існує.

Буллен погодився й, може, у своєму марнославному забутті насолоджувався тим, що й надалі вигадував Батай про його окультні обряди. Втім, насправді, як видавалось, єдиною людиною, яка його магнетично притягувала, була тепер лише Діана. Він страшенно намагався не відчіплятися від неї ні на мить, й я дедалі більше за неї боявся, адже здавалося, що жінка все далі й далі підпадає під гіпнотичні фантазії абата, хоча вона й так далеко відійшла за межі дійсності.

Ви чудово переповіли ті події, що сталися згодом. Католики поділилися на дві частини, одна з яких сумнівалася в існуванні Діани Воґан. Гакс став зрадником, і замок, який зводив Таксиль, почав обвалюватися. Наразі на нас з одного боку тиснула зграя опонентів Таксиля, а з іншого — численні наслідувачі Діани, як той Марджотта, про якого ви вже згадували. Ми розуміли, що перестаралися: важко змусити людей перетравити думку про те, що триголовий диявол бенкетує разом з головою італійського уряду.

Кілька разів зустрівшись з падре Берґамаскі, я зрозумів, що коли римські єзуїти з «Католицької культури» ще схильні підтримати історію з Діаною, то французькі (через статтю падре Портальє, яку ви вже наводили) наразі вже були рішуче налаштовані закопати всю цю історію. Коротка бесіда з Ебутерном переконала мене, що й масони ніяк не дочекаються, коли все це скінчиться. Католикам було вигідно, щоб справу залагодили тихцем, аби більше не присоромлювати свою верхівку, а от масонам потрібне було гучне зізнання, так, аби всі роки Таксилевої пропаганди проти масонів затаврували як звичайнісіньку халтуру.

Отож одного дня я отримав одразу два повідомлення. У першому, від падре Берґамаскі, йшлося таке: «Я уповноважую вас надати Таксилеві п'ятдесят тисяч франків, щоб він прикрив свою справу. Ваш брат у Христі Берґамаскі». А інше було від Ебутерна: «Все, досить. Дайте Таксилю сто тисяч франків, аби він привселюдно зізнався, що все вигадав».

Я був прикритий з обох боків, тож мені більше нічого не лишалось, як, забравши гроші у тих, хто мене уповноважив, продовжити.

Гаксове відступництво полегшило мені роботу. Мені тільки й треба було, що змусити Таксиля навернутися, чи то пак перенавернутися. Як і на початку цієї історії, у мене в кишені було сто п'ятдесят тисяч франків, а Таксилю вистачить і половини, адже у мене є аргументи, дієвіші за гроші.

— Таксилю, ми втратили Гакса, й тепер важко буде показати Діану на суд публіки. Я подумаю, як зробити так, щоб вона зникла. Але мене більше турбуєте саме ви: з пліток, як я чув, випливає, що масони надумали покінчити з вами, а ви ж самі писали про те, якою кривавою буває їхня помста. Спочатку вас захищала католицька громадськість, але наразі ви ж бачите, що навіть єзуїти від вас відкараскуються. І ось вам випадає слушна нагода: одна ложа (не питайте, яка саме, бо йдеться про надзвичайно таємні речі) пропонує вам сімдесят п'ять тисяч франків, якщо ви привселюдно зізнаєтесь, що всіх розіграли. Зауважте, яка від того користь масонам: вони відмиються від усього того лайна, яке ви на них вилили й яке тоді вкриє католиків, що заживуть собі слави легковірників. А що ж до вас особисто, то реклама, яку ви заробите собі на цьому несподіваному повороті подій, сприятиме тому, що ваші майбутні твори продаватимуться ще краще за ті, які ви писали в минулому, адже прокатолицькі читачі все одно купували чимраз менше. Знову завоюєте прихильників масонів та антиклерикалів. Будете у виграші.

Довго наполягати не довелося. Таксиль був блазень, і від думки про те, що він зможе прославитися у черговому блазнюванні, у нього загорялися очі.

— Слухайте-но, любий абате, я винайму залу й розкажу пресі, що у певний день з'явиться Діана Воґан та ще й покаже фото демона Асмодея, яке вона зробила з дозволу самого Люцифера! Нехай я у рекламному оголошенні пообіцяю, що серед присутніх за жеребом розігруватимуть друкарську машинку вартістю чотириста франків, але ніякий жереб тягнути не доведеться, адже я, певна річ, з'явлюся для того, щоб повідомити, що ніякої Діани не існує: а раз нема Діани, то й машинки друкарської нема. Я вже бачу себе на перших шпальтах усіх газет. Пречудово. Дайте мені лише трошки часу, аби я організував усе, як годиться, та, якщо ваша ласка, дайте мені невеличкий аванс з тих сімдесяти п'яти тисяч, на видатки…