— Даруйте мені, пане Лаґранж, але якщо Брафман — інформатор Дмітрія, то все, що я йому розкажу, полковнику вже буде відомо, тож чи є сенс мені знову з тим полковником зустрічатись?

— Не будьте простаком, Симоніні. Є сенс, є. Якщо ви переповісте Дмітрію те, що йому вже розповів Брафман, він вважатиме вас за людину, яка надає достовірну інформацію, яка підтверджує те, про що він уже знає.

Брафман. Пригадуючи дідові розповіді, я очікував побачити людину з яструбиними рисами обличчя, м'ясистими губами, одна з яких, нижня, дуже видається вперед, як у негрів, зі значно меншою, ніж у інших народів, щілинкою між повіками, з хвилястим або кучерявим волоссям та відстовбурченими вухами… Натомість переді мною був чоловік, схожий на монаха, який мав гарну бороду з сивиною, з широкими, сплутаними бровами, з кудлатими пасмами по боках, як у Мефістофеля, які я вже бачив у росіян та поляків.

Мабуть, окрім душевних якостей, навернення змінює ще й риси обличчя.

Цей чоловік мав виняткову любов до гарної кухні, навіть попри те, що поводився, як ненаситний провінціал, який хоче скуштувати все, не вміючи скласти своє меню, як годиться. Ми поснідали у «Rocher de Cancale», що на вулиці Монтаґрюей, куди колись ходили саме заради того, аби скуштувати найсмачніших у Парижі устриць. Років з двадцять тому цей ресторан закрили, а пізніше новий власник відчинив знову, і, хоч він був уже не той, що колись, але устриць там досі подавали, і російському євреєві вистачало й цього. Брафман з'їв тільки з дві дюжини bêlons[185], замовивши потім bisque decrevisses[186].

— Для того, щоб проіснувати протягом сорока тисячоліть, такий життєздатний народ мав створити уряд, який був би дієвим у кожній країні, яка стає їм домівкою, державу в державі, який би існував завжди й будь-де, навіть коли їх тисячоліттями розкидало по світу. Отож я знайшов документи, які доводять існування такого уряду і таких законів — кагалу[187].

— Що це?

— Це установа, яка проростає своїм корінням ще у часи Мойсея, а потім ця община перестала існувати при денному світлі, перемістившись під тіні синагог. Я знайшов документи мінського кагалу за 1794–1830 роки. У них усе записано, кожну найнезначнішу дію.

Він розгорнув кілька сувоїв, списаних незрозумілими мені знаками.

— Кожною єврейською спільнотою керує кагал, і кожна спільнота кориться незалежному суду — Бет-Діну. Це документи мінського кагалу, але цілком очевидно, що вони тотожні документам будь-якого іншого кагалу. Тут пишеться про те, що кожен член спільноти має коритися лише їхньому власному суду, а не суду тієї держави, яка їх прихистила; як святкувати свої свята; як правильно вбивати тварин для того, щоб приготувати страви своєї особливої кухні, продаючи християнам нечисті та зіпсовані частини тварини; як кожен єврей може з дозволу кагалу обрати християнина й використовувати його завдяки лихварству, аж поки не заволодіє всім його майном, і що єврей не має права на чужого християнина… Безжальність до представників нижчого класу, експлуатація бідного багатієм згідно з кагалом — не злочин, а чеснота, якщо таке вчиняє син Ізраїлю. Дехто стверджує, що особливо в Росії євреї бідні, й це справді так: надзвичайно багато євреїв — жертви таємного уряду, який складається із заможних євреїв. Я борюся не проти євреїв, адже я сам ним народився, я борюся проти юдейського вчення, яке хоче прийти на зміну християнству… Я люблю євреїв, і Ісус, якого вони розп'яли, мені у цьому свідок…

Брафман перевів подих, замовивши un aspic de filets mignons de perdreaux[188]. Утім, він майже відразу повернувся до своїх сувоїв, котрі він м'яв у руках з палаючими очима.

— Бачите, вони справжнісінькі. Про це свідчить древній папір, усюди однаковий почерк нотаріуса, який складав ці документи, підписи завжди збігаються, навіть попри різні дати.

Переклавши ці документи французькою та німецькою, Брафман дізнався від Лаґранжа, що я здатен зробити автентичні документи, тож тепер він просив мене зробити французьку версію, яка б датувалася тим самим періодом, що й оригінальні тексти. Важливо було показати російським спецслужбам, що у різних європейських країнах до побудови кагалу, яку особливо цінував паризький Єврейський альянс, ставилися цілком серйозно.

Я спитався, як же можна довести існування Всесвітнього кагалу за допомогою документів, складених спільнотою, загубленою у Східній Європі. Брафман відповів, що мені не варто цим перейматися і що документи мають використовуватися лише як посилання, доказ того, що все, про що він каже, не є плодом його уяви, а щодо решти — його книга достатньо переконливо викривала б справжній кагал — спрута, який простяг свої щупальця у цивілізований світ.

Обличчя його ставало жорсткішим, майже набуваючи рис яструбиної подоби, за якою впізнаєш єврея, яким, незважаючи ні на що, він і досі залишався.

— Найвизначальніші почуття, які живлять дух талмудиста, — це необмежене прагнення правити світом, невситима жадоба володіти всіма багатствами тих, хто не є євреями, й ненависть до християн та Ісуса Христа. Допоки Ізраїль не навернеться до Ісуса, християнські держави, які є прихистком цьому народові, завжди будуть у його очах, як говориться в Талмуді, відкритим озером, де він може вільно рибалити.

Знесилений своїм звинувачувальним запалом, Брафман замовив ще й escalopes de poularde au velouté[189], але страва йому не смакувала, тож чоловік замовив натомість filets de poularde piqués aux truffes[190]. Потім, витягти з кишені y жилетці срібного годинника, промовив:

— Ой леле, вже пізно. Французька кухня — надзвичайна, а от обслуговують надто повільно. У мене важливе доручення, тож я маю йти. Повідомте мене, капітане Симоніні, якщо вам не важко буде знайти такий вид паперу й необхідне чорнило.

Брафман ледь скуштував ванільне суфле на солодке. Я очікував, що він, хоч і навернений єврей, але все одно поснідає за мій рахунок. Аж ні, аристократичним жестом Брафман захотів пригостити мене цим, як він зневажливо висловився, «підсніданком». Імовірно, російські спецслужби витрати йому відшкодовували по-царському.

Я знову був дещо спантеличений. Документ, який створили півстоліття тому в Мінську й у якому прописані такі малозначущі приписи, наприклад, як кого запрошувати на святкування, зовсім не свідчить про те, що саме цими правилами керуються сьогоднішні паризькі чи берлінські великі банкіри. І врешті-решт: ніколи, ніколи і ще раз ніколи не працюй зі справжніми чи хоча б напівсправжніми документами! Якщо десь існують оригінали, хтось завжди може знайти їх і довести, що ти десь припустився неточності… Для того, щоб документ був переконливим, його треба створити ex novo і, якщо є така змога, у документі не має йтися про оригінал, а говоритися, що він десь існує за чутками, як це сталося з волхвами, про яких згадував у двох невеличких віршах лише Матвій, не називаючи ані їхніх імен, ані того, ким саме вони були, ані того, що вони були царями, а решта — то звичайнісінькі плітки. Однак для людей вони настільки ж справжні, як і Йосип з Марією, і я чув, що подекуди навіть поклоняються їхнім тілам. Іноді викриття бувають надзвичайними, приголомшливими, романтичними. Що виноробу з Шампані до того, що євреї наставляють своїх щодо того, в який спосіб їм святкувати весілля дочки? Хіба це доказ, що вони хочуть запустити свою руку в його кишеню?

Я усвідомлював, що у мене на руках доказовий документ, чи то пак переконлива оправа цього документа: навіть краще, ніж опера «Фауст» Шарля Ґуно, через яку парижани вже кілька років дуріють, тож мені не лишалося нічого іншого, як знайти відповідний зміст. Звісно, мені спали на думку збори масонів на Горі Грому, план Джузеппе Бальзамо та єзуїтська ніч на празькому цвинтарі.