— Генерал — надто простодушний і обов'язково вскочить в якусь пастку, — каже Ньєво. — Я хочу бути поряд з ним, але обов'язок змушує мене лишатися тут.

Я зрозумів, що навіть цей, безсумнівно, освічений чоловік живе з палкою любов'ю до Ґарібальді. У мить слабкості він показав мені невеличку книжечку, яка щойно вийшла: «Ґарібальдійські захоплення» були віддруковані на Півночі, а він навіть не бачив коректури.

— Сподіваюся, мій читач подумає, що у своєму геройстві я маю право бути трошки сволочкуватим, тож вони зробили все можливе, аби це показати, залишивши кілька сороміцьких помилок.

Я швидко пробіг поглядом один з його віршів, що був присвячений саме Ґарібальді, й усвідомив, що Ньєво таки справді трішки сволочкуватий:

Тут усі дуріють через цього кривоногого коротуна.

(12 серпня). Іду до Ньєво, аби дізнатися, чи правду люди патякають: буцімто ґарібальдійці вже висадилися на калабрійському березі. Та застав я його у страшенно поганому гуморі — чоловік майже плакав. У Турині пліткують про те, як він провадить господарювання.

— Таж у мене все осьдечки занотовано, — каже, б'ючи долонею по журналах, які всі до одного переплетені у червоне сукно. — Скільки отримано, стільки і витрачено. І якщо хтось поцупив, з моїх записів усе буде видно. Коли я віддам цю писанину кому треба, кілька голів злетять з плечей. Та моєї серед них не буде.

(26 серпня). Навіть попри те, що я не стратег, судячи зі звісток, які до мене надходять, я, здається, розумію, що коїться. Чи то через золото масонів, чи то через перехід до савойців, та деякі неаполітанські міністри плетуть інтриги проти короля Франциска II[138]. Незабаром у Неаполі вибухне повстання, й повстанці проситимуть допомоги у п'ємонтського уряду. Вітторіо Еммануеле відійде на південь. Ґарібальді або ж ні греця не тямить, або ж, прекрасно все розуміючи, починає діяти швидше. Хоче прийти до Неаполя раніше за Вітторіо Еммануеле.

Я застав Ньєво, коли той розлючено розмахував листом.

— Твій друзяка Дюма, — кричить, — грається у Рокфеллера, ба більше — думає, що я — Рокфеллер! Поглянь-но, що він мені написав, ще й маючи нахабство прикриватися іменем генерала. Навколо Неаполя швейцарські та баварські найманці, завербовані Бурбонами, відчули розгром і кажуть, що дезертирують за чотири дукати на носа. Їх півтисячі, а отже, потрібно двадцять тисяч дукатів, або ж дев'яносто тисяч франків. Отож Дюма, який для вас, здається, граф Монте-Крісто, великодушно розщедрився на свою мізерну тисячу франків. Триста чоловік кажуть, що їх прихистять неаполітанські патріоти. І питають, чи не міг би я докласти решту. Але ж де я дістану такі гроші?

Він запропонував мені щось випити.

— Бачите, Симоніні, наразі всі захоплені висадженням на континент і геть не зважають на трагедію, яка загрожує ганьбою нашій експедиції. Вона трапилась у місцині Бронте, неподалік Катаньї. Дві сотні тамтешніх мешканців, здебільшого селяни та священики, ще й досі приречено живуть за ладу, який дуже нагадує середньовічний феодалізм. Усі землі, включно з титулом графа Бронте, віддали у власність лорду Нельсону, а решта, здається, належить кільком багатіям, чи «шляхтичам», як їх там називають. Людей експлуатують і поводяться з ними, наче зі скотиною, не дозволяють піти в панський ліс, нарвати зелені в їжу, змушують платити данину за те, щоб ходити у поле. І ось з'являється Ґарібальді, й люди вірять, що прийшов час справедливості, й тепер їм повернуть землі, тож вони створюють так звані ліберальні комітети, де найбільш прикметна особа — такий собі адвокат Ломбардо. Але Бронте належить англійцям, а вони допомогли Ґарібальді у Марсалі, тож на чий бік йому пристати? І наразі люди вже не слухають ані Ломбарді, ані будь-кого іншого з лібералів, і вже нічого не тямлячи, здіймають ґвалт, різанину, по-звірячому розправляються зі шляхтичами. Вочевидь, вони вчинили зло, та серед заколотників були засуджені, знаєте ж бо, через розруху, яка вчинилась на цьому острові, на волю повиходило стільки погані, яка мала б лишитися за ґратами… Одначе все це сталося через нас. Під тиском англійців Ґарібальді посилає у Бронте нашого Біксіо, а він, знаєте, на тонкощах не розуміється. Він проголосив, що місто в облозі, почав уживати до людей жорстоких каральних заходів, дослухаючись до звинувачень шляхтичів, визнав Ломбардо головою заколотників, хоч це, звісно, було неправдою, але їм було байдуже й потрібно було вчинити так, щоб була селянам наука, тож вони розстріляли Ломбардо разом із ще чотирма чоловіками, серед яких був один божевільний, що ще перед різаниною блукав вулицею, нікого не остерігаючись, вигукуючи лайливі слова на адресу шляхтичів. Крім того, що, власне, така жорстокість пригнічує, ця подія вразила мене особисто. Ви розумієте, Симоніні? З одного боку, до Турина надходять звістки про такі речі, де ми постаємо змовниками зі старими землевласниками, з іншого — плітки про те, що ми тринькаємо гроші не за призначенням: не треба довго думати, щоб скласти два плюс два — землевласники платять нам за те, щоб ми розстрілювали бідолашних, а ми на ці гроші влаштовуємо собі солодке життя. А ви ж знаєте, що тут помирають люди — задарма. Тож є чого знавісніти.

(8 вересня). Ґарібальді ввійшов у Неаполь, не зустрівши жодного спротиву. Певно, генерал трохи знахабнів, бо попросив Вітторіо Еммануеле прогнати Кавура[139]. Туринцям досі потрібна моя доповідь, а отже, я маю бути якомога ворожішим до Ґарібальді. Передам куті меду, розповідаючи про масонів, змалюю Ґарібальді як людину легковажну, зроблю акцент на подіях у Бронте й інших злодіяннях, крадіжках, хабарах, корупції й звичайному розтратництві. Посилаючись на розповіді Музумечі, наполягатиму, що добровольці-гуляки, які бенкетують у монастирях, збезчещують дівчат (а може, й монашок — згустити фарби не завадить).

Напишу наказ про конфіскацію приватного майна. Складу анонімного листа, в якому мене буцімто інформували про тривалі контакти між Ґарібальді та Мацціні за посередництва Кріспі, а також про їхні наміри перетворити на республіку і П'ємонт. Загалом, чудова та надзвичайно жвава доповідь, яка дозволить загнати Ґарібальді в кут. А надто тому, що Музумечі надав мені ще один вагомий доказ: ґарібальдійці, як ніхто інший, є ватагою іноземних найманців. Серед цієї тисячі — французькі, американські, англійські, угорські й навіть африканські шукачі пригод, багатонаціональний набрід, чимало з якого промишляли піратством разом з тим-таки Ґарібальді у Південній та Північній Америках. Варто лише послухати, як звуть його лейтенантів: Тюрр, Ебер, Тюккорі, Телокі, Маґ'яроді, Кзудаффі, Фрайджессі (Музумечі сяк-так випльовує ці імена, та окрім перших двох, я ніколи не чув, щоб він згадував когось іще). Потім до них додалися б поляки, турки, баварці й німець на ймення Вульф, який зараз уже командує німецькими та швейцарськими дезертирами у лавах бурбонського війська. А англійський уряд надасть у розпорядження Ґарібальді найманців з Алжиру та Індії. Аж ніяк не італійських патріотів. З тисячі ґарібальдійців — італійців лише половина. Музумечі перебільшує, адже навколо чутно лише говірку з Венето, Емілії, Ломбардії чи Тоскани, а індійців не зустрічав жодного; та гадаю, якщо я впевнено розповідатиму про цю багатонаціональну мішанину, шкоди не буде.