ДУМА СЬОМА І І чує се немов крізь сон старенька, І трусяться у неї руки й ноги. Тремтить, як лист, Маруся молоденька, Поблідли щоки й губи у небоги. «Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, — Промовив бородатий татарюга, — Тепер ходитиму я ввесь у злоті: Се падишаху Роксолана друга, Гаремне божество, відрада у турботі». II Спасибі, кобзарі, вам за співаннє Про дивну красоту, якої звіку, Мовляли, бачити і без коханнє Не снилось-бо й вві сні ще чоловіку! Я серцем віщим чув, що тільки в нашій Співочій серед сліз гірких пустині Так народиться, чого ще очі Людські не бачили на Україні. І серце привело мене д' оселі очей. III Попаде! З радощів тобі признаюсь» Що я – твій брат Івась. Мене вхопили Січовики в ясир, і я збираюсь Давно побачить сей куточок милий, Сю старосвітську низькорослу хату, Де ти мене, маленького, учила, Як слухать матері, коритись тату, Де мати няньчила мене, пестила, І спатки на руках односила в кімнату». — IV «Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш Словами нас ти хижими й звичаєм? Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш, Що й так уже душі в собі не маєш? О! Як же се Господь із рук поганських Тебе ослобонив? А ненька з горя…» — «Поганських, навісна? Ні, з християнських! Бо не орда була то із-над моря Набігла, а свої у башликах татарських». — «Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую», — «Кажу тобі, попаде; повбиралось Татарами козацтво. Гната Шую Я й знав: бо вже не раз мені траплялось Сидіти в нього на коні і в поле З ним із села летіть по-запорозьки, «Гала! Гала!» – кричать, а я, на горе Нещасній матері, прибіг і «коськи» Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». — VI «Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці Збирався цілий вік!» — «Воно й не шкодить, Як биті талярі бряжчать в кишеньці: Такий-то й монастир скоріш знаходить». — «Так ти оце з неволі вже втікаєш»? — «Ні, там-то й воля: там моя домівка.» — «О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш? Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» — VII «Не накладаю, ні! Бо я між ними Немов на світ удруге народився І думками про божество святими, І правдою без хиби просвітився. Аллах один; нема у нього роду. Всесилен він, не требує підмоги; Цурається мерзенного народу, Що оббиває у царів пороги І вносить прах земний в небеснії чертоги». — VIII «Коли ти думками святими справді Там просвітивсь, то дай же нам зашиту Від татарви у нашій рідній хаті, Щоб не спліндровано нас, не побито». — «О, ні! Нехай джавур горить-палає Із ідольством своїм гидким, мізерним; Нехай огонь зрадливих пожирає, Що роблять кривди праведним, спасенним І правовірникам серця возвеселяє»! — IX «Мій братику!..» — «Попаде! Нас навіки Розділено з тобою. Ся хатина Мені сестра й рідня; а ви, каліки Умом, чужі мені, немов скотина». — «Так хоч хатину пощади святую, Де вмерла мати, по тобі журившись»! — «Ні, я по-свойому її вшаную: Мов дух, перед Аллахом засвітившись, Нехай перелетить в обитель неземную! Х Там сльози матері, як Божі зорі, Засяють у мене перед очима, Як серцем потону в блаженстві, в морі Серед утіх, достойних серафима. А на землі – земне… Моя царице! Сідай зо мною на коня-бахмата, Полинемо в Стамбул удвох, як птиця. Нехай горить стара, мізерна хата: Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться». XI У попаді в очу позеленіло… Дочка, татарин, божники з богами, Усе пішло кругом і зашуміло, Мов гай густий під бурею-вітрами… Кудись вона біжить чи завірюха Її на дикі крила підхопила І мчить крізь полом'є та дим, і духа У грудях бідолашних захопило І серце, й пам'ять, мов у морі, потопило. ПІСНЯ ДРУГА
ДУМА ПЕРВА Смерте, бабо-сповитухо, Лікарю людський останній! Ти одна нам гоїш духа В нашій долі безталанній. Утомившись закривати В Богуславі людям очі, Димом сховища сповняти І душити крик жіночий. Понагачувала трупу Повні сіни коло хати Та й пійшла живого лупу [4]В дикім полі доглядати. І забула про едину Непридушену людину, Мов у полі на роздоллі Про нескошену билину. Не билина в чистім полі З-під коси твоєї встала: Сирота стара в недолі Пам'ять-розум утеряла. Підвелась і по пустині Диким поглядом блукала… Опинившись на могилі, Серед степу промовляла: «Де се я, і що се з нами Сталось-приключилось? Ні світлиці, ні кімнати… Се мені приснилось. Се я сплю… О, як же серце Тяжко замирає!.. Степ, могила… і криваве Сонечко сідає. У димах сідає сонце Чи в кров поринає? Вітер з полом'єм по полю, Мов по морю, грає. Ні села кругом, ні духа… Скрізь галки літають, І собаки, мов на звіра, Скиглять-завивають. Що ж се за пожежа сталась Серед України? Потонуло все, почезло… Нігде ні хатини! О, невже б то се татаре Наших позаймали, Села й ниви попаливши, У полон погнали? Ні! Під дзвоном королівським Сплю я на могилі… Чи то ж люде, як горіли, В дзвона б не дзвонили? Задзвоню, чи не прокинусь…» — вернутьсяУ автографі – трупу. Це очевидна описка: у попередній редакції маємо лупу. – Ред. |
