ДУМА ТРЕТЯ І «І не кажи мені, І не турчи мені: Не хочу слухать-знати, Щоб за нелюбого Да товстогубого Марусеньку віддати». — II «І не проси мене, І не гризи мене: Шкода про се й казати, Щоб із злиденником Та безземельником Марусеньку звінчати. III І батько, й дід його, І рід, і плід його Се все було ледащо: Бо козакуючи, Статки гайнуючи, Позводились нінащо». Так старенький із старою День у день сварився, А козак із їх дочкою Тайкома любився. Була гарна вбога панна, Краля-королиця: Як ясна зоря, рум'яна, Як сніг, білолиця. Народила мати доню — Мов намалювала; Надала їй щастє-долю, Щоб біди не знала. А біда не за горами, Ходить проміж нами… Очі з чорними бровами Миготять сльозами. Миготять, мов блискавиці, З-під густої тучі, Як стоїть коло криниці, Свою долю ждучи. «Не ходи вже, доле й воле, Вранці до криниці: Продають мене за поле, За важкі червінці». — «Ні, покіль на небі зорі Місяця стрічають, Покіль на безкраїм морі З вітром хвилі грають, Товстогубу не придбати Чорних брів дівочих! Завтра будемо єднати Козаків охочих, І полинемо з вітрами На безкрає море, І поробимось панами, І забудем горе. Побудуєм собі пишні Хати на помості, І вчащатимуть велишні До нас дуки в гості. Оксамити, златоглави Будемо носити, Килимами крити лави, Меди-вина пити. Бо мене старшим обрали Над всіма старими, Щоб на море я човнами Вилітав, мов крильми. А у мене – як заграє Моречко з вітрами, Мені духа підіймає Вгору, мов руками. Грають, грають-примовляють Кобзарі великі: Будуть грати-примовляти По всі вічні віки. О, се дивна кобза – море! Дивні в кобзи й струни! Як заграє, відчиняє Предковічні труни. І виходить з них лицарство, Що на морі билось, Більшою, ніж пишне панство, Славою покрилось. І я, Маню, буду славен Проміж лицарями, Проміж дуками-панами, Проміж кобзарями. Будуть Левка Кочубея По Вкраїні знати, І під струни про Мурея, Що він бив, співати. Будуть Левка Кочубея Знати й за морями, Споминати, мов Енея, Перед королями. Бо Левко твій до султана Знайде шлях-дорогу І всю шатами зодягне Україну вбогу. Бо Левко твій бесурмена Спліндрує-зруйнує І самого королеві В'язнем подарує». ДУМА ЧЕТВЕРТА
І весела, і щаслива Мріями коханка, І ясніша уродлива Весняного ранка. Як на світі любо жити, Милого любити, З його мислями навіки Душу й серце злити! «Чи ти чуєш, паньматусю, Що Левко говорить? До твоєї він Марусі Мов у дзвона дзвонить. Каже милий, є десь море, Гонище безкрає, Що, мов житом добре поле, Золотом сіяє. Каже милий, що здобуде Здобич нам велику; Златоглав носити буде, Покіль його й віку. Каже милий, що ми будем Жити-панувати, І величні з нами дуки Знай бенкетувати». — «Моє щастє, моя доня, Радуюсь від серця, Що мені на старість доля Молода всміхнеться. Буде мати в вас сидіти Хоч коло порогу Та на вас обох гледіти, Дякуючи Богу. Буде хоч щодня помости Шарувати-мити, Аби в панській високості З вами й їй пожити». — «Ні, до тебе ще й над нього, Мамо, прихилюся, Що з козаченьком ззирнуся, До тебе всміхнуся. Будеш павою, матусю, В парчах походжати І в шовки свою Марусю, В жемчуги вбирати». ДУМА П'ЯТА Старосвітська кров козацька В ветхих жилах врала: Попадя поклони клала, Всіх святих благала: Козакові помагати Турка воювати, Кораблі його прокляті На пожар пускати. «Ти ж, владичице небесна, — Слізно промовляла, — Що на полі і на морі Нашим помагала! Покривай твоїм покровом Байдаки козацькі, Розбивай небесним громом Судна бусурманські, А з них зброю, срібні кубки, Сукна, златоглави Козакам подай у руки Для своєї слави!» Старосвітська кров шляхетська В ветхих жилах врала, І в попа противні думки З серця викликала. Бо не з шаблі, з плуга жити Його предки вчили, Рідну землю боронити Щоснаги, щосили. За козацтво він частенько З жінкою сварився, А погримавши, журився Та богам молився. Від сладчайшого Ісуса До Кузьми святого З-під його густого вуса Буркотіло слово. Звав і він богів із неба Против азіатства, Та цурався, мов Ереба, Бурліїв-козацтва. На коханнє ж залицяннє, На слова Левкові Дав із жінкою в розмові Присуд козакові: |
