І «І не турбуй мене, І не дратуй мене Ти мріями своїми! Сі безземельники — Чорти-пекельники; Пропадемо ми з ними. ІІ З моря вертаються, Знов пропиваються, Знов ходять без сорочки. Хай їх цураються, З ними не знаються Отецькі чесні дочки. ІІІ Бо за п'янюгами Та волоцюгами Орда сюди вганяє, І не одно у нас (Скажемо в добрий час) Село від них палає». «Я довідався, чого се, Козаки охочі Пропивають у шинкарки Нащадки жіночі, І дзижчать, мов злющі оси, І гудуть шершнями, Будять нас посеред ночі Гуком та піснями. Знай, моя голубко, лихо Та й велике сталось: На Цоцорі безголов'є и Над панами склалось. Кликав пан гетьман коронний За Дністро й охочих, — Обізвалась купа сивих Та підпарубочих; А середні загукали, Мов базар жіноцький: «Нехай знає-пам'ятає Ясний пан Жовковський Як пани нам на Вільшанці Леєстри писали, Козаків старих до плуга, До коси вертали»… «Як же, злющі, одібрали Із Цоцори вісті, Миттю до коша зібрали Тисячу і двісті». — «Які ж вісті, мій панотче»? — «Дикі, жено мила! Розметала нас, мов клоччє, Бесурменська сила. Стяте голову з гетьмана Великорозумну, Що всю Русь обороняла Та й Ляхву безумну. Стято й подано гостинця У Стамбул страшного, І висить вона в воротях У царя гнівного». — «Ох, мій Боже»! — «Не лякайся: Се не все ще горе, А ось лихо, що зібрались Козаки на море! Будуть море пліндрувати, Пити да гуляти, А нас кляті азіати У полон займати. Будуть пити, в кобзи грати, Здобич прославляти, А ми – той Стамбул завзятий Бранцями сповняти! Вирвавсь я із рук єхидних, В хижих єзуїтів, Та й попавсь в криваві лапи Наших людоїдів. Як ті душі погубляють, Так сі людське тіло, Та ще й дякуй, мов за добре, За спасенне діло! Подивись, он над ворітьми Значка-комишина: Се заслужена попівська Плата-роківщина. Повтикають комишини, Ратища по дворах Та й шукають на горілку Жита по коморах. Човнове се в них зоветься… Хто не йде на море, Приймай мовчки від гультяйства І наругу, й горе! Ой ви, праведники Божі! Де ж шукати правди? Всюди кривда, лжа, тіснота, Всюди повно зради». І оглянув піп, зітхнувши, Божники з богами: Мріють мовчки чудотворці Попід рушниками. «Знаєш що, моя Палазю? Тяжко нам тут жити, Харцизякам, мов болячці, Без пуття годити. Є Москва, народ заможний, Кажуть, і правдивий… Править нею цар побожний І благочестивий. Haші предки проти хана Їй допомагали, Козаки ж царю з ляхами Тяжко допікали. Чув я, в Києві говівши, Дехто з України До Москви втікати хоче При лихій годині. Бо докучили вже нашим Ниці єзуїти, А до гурту їх пристали Ще й вовки-уніти. Хоч і топлять запорожці Клятих супостатів, Та аби в них по коморах Скрині жакувати. Хочуть наші займанщини У царя просити, Щоб козацтва й жидовини Позбуваймо всю скотину І стару хатину, Та втікаймо, покіль цілі, У царську країну, Бо я бачу, не бувати Правді тут між. нами, Покіль буде панувати Жидова з ляхами. А козацтво, хоч з ордою Б'ється і воює, Її оком позирає, Її серцем чує. Як дознавсь я про Цоцору, Сон мені приснився: Що Дніпро під зимню пору Широко розлився. Ох, розлився не водою, Кров'ю він людською, І козацтво наше плавле По крові з ордою. О святії чудотворці! Умоліте Бога, Щоб ся кров не покропила Нашого порога». ДУМА ШОСТА
Не вернувсь Левко з човнами На лиман із моря, А вже люде дознавали На Вкраїні горя. Вже кругом палають села, Гонять скот, отари… Людський плач і голосіннє — Під самії хмари. Кинувсь піп з дяком у церкву, Слізно Бога просять, А піддячі не співають, Голосно голосять. Зачинивсь Господь на небі З усіма святими: Мабуть, люде прогнівили Вчинками лихими. Налетіла з Криму буря На село щасливе: Гумна палять, хати граблять, Ясирять, що живе. І по-нашому говорять, Хвалячи Аллаха, Що ясир сей їм дарує «Не схотів, – мовляють, – з панством Вийти на Цоцору, А метнувся на купецтво Проти договору. І Аллах, защитник правди, Покарав невірних: Оддав їх нові осади В руки правовірних. І Аллах, гонитель зради, Подав з неба голос: Попалив огнем осади Ще й на нивах колос. І Аллах, помститель кривди, Простер з неба руку, І пійшли гуртом єхиди У ясирну муку. Через лютих людоморів І благих карає: На Цонорі, мов на морі, Хляби одверзає. Позирнувши в ті безодні, Сліпнуть ваші очі, Обіймає і хоробрих Пополох жіночий. І Зулуш, кому в лицарстві Рівного немає, Головою наше царство, вернутьсяЯк зайняв цар Олексій Михайлович за Хмельниччини Білу Русь, дак визволені з-під ляхів міщане перш усього просили в царя такого присуду, щоб у городах не жили в них ні жиди, ні козаки. (Читай про се, охочий, в друкованих актах.) вернутьсяЩо татаре по-нашому насміхались із нашого люду, про се писав ще в XVI столітті знакомитий колонізатор Фастова, воювник і політик, біскуп київський Юзеф Верещинський. вернутьсяПреславний коронний гетьман Жовковський зветься в турецьких літописях Зулуш. Голову його, стяту на Цоцорі, повішено в Стамбулі під тими ворітьми, що по ним турецьке царство прозвало себе Високою Портою, Блискучою Портою і Щасливими Ворітьми. |
