Наприкінці липня Вітка зателефонувала сама:

— Коли ти вже бабло віддаси?!

Майка роздратувалася:

— Та віддам!

— Коли? Можу сьогодні під’їхати. На твоїй тачці…

— На якій ще моїй тачці? — не зрозуміла Майка.

— А на тій «Волзі» синій, що ти її сиротам віддала…

Майка розгубилася: «Що відбувається?» Та балакуча наївна Вітка довго не мордувала — враз усі козирі на стіл:

— Лілька приїхала. Уже якийсь крутелик їй номер в «Інтерконтиненталі» зняв, дав тачку, щоби розсікала… Прикинь? Ти, дурна, у дитбудинок «Волгу» безкоштовно віддала, а вони її перепродали крутому перцю! А той — Лільці…

Земля з-під ніг. У кабінеті задуха, а Майці холодно.

— Де ти її перестріла?..

— Обідала в нас у ресторані, наче в «Інтерконтиненталі» нема де поїсти! Спеціально припхалася, щоби мені поплакатися.

— А що з нею?

— Догралася, дурепа! Московський папік програв її в карти київському дружбану. Прикинь? Рік має його задовольняти. Психує! Каже: «Нічого, нічого… Я з нього видушу золоті яйця…»

Майка відчула себе голодною дикою звірюкою в клітці — з-під носа єдиний шматок м’яса зникає.

— Вітко! — гарячково. — Давай зустрінемося сьогодні в Лільки після роботи. Потусуємося. Борг привезу.

— Давай!

— Як вона? Хоч здорова?

— А що їй станеться? — здивувалася Вітка. — Це ж Лілька!

Станеться! Усередині розгоряється холодний жовтий, як Хаусові очі, нелюдський вогонь. Майка хапає блокнот, суне до кабінету Чертога. Лільки не треба!

— Що сталося, Гілка?! — Чертог відриває очі від паперів, зиркає на Майку здивовано: жодного разу за власним бажанням у шефовому кабінеті не з’являлася.

Майка чітко викладає пропозиції щодо оптимізації й перерозподілу обов’язків серед співробітників відділу, Чертог киває схвально.

— Годиться! Дій…

— Ще спитати хотіла… Щодо квартири…

— І що? — У Чертогових очах з’являються холодні жовті бісики.

— Обжилася… Усе задовольняє. Хочу договір мати. Що квартира моя…

— Ну… — Чертог на мить замовкає, усміхається іронічно. — Давай… Зробимо на днях.

— Тільки не сьогодні, — говорить Майка рішуче, косує на Чертога: хто б ще зі співробітників насмілився заявити шефові, що в нього на Чертога часу нема. — Пообіцяла подругу до лікаря знайомого відвезти, — додає. — Ліля… Вона в Києві нікого не знає, а робити щось терміново треба.

Чертог супить брови прикро: не забув, від кого віз п’яну Майку минулої зими.

— Що… з твоєю подругою?

— Я ж не лікар, — знизала плечима. — Чухається… Може, щось венеричне.

Чертог спрацював оперативніше, ніж сподівалася Майка. Дибала ввечері до «Інтерконтиненталю», мордувалася: «Нічого не вийде!» Зараз побачить зухвалу Лільку — визвіриться, плюне Майці в лице: «Позбутися мене хотіла? А дзуськи! Я ще тебе закопаю, у твоїй квартирі оселюся, бо я знаю, чого мужикам треба, а ти завжди гілкою розгубленою, безпорадною хилилася: куди гойдне, туди й сунула!» І Вітка підгавкуватиме: «А мені гроші й досі не віддала! Ну, що ти за стерво таке, Гілю?!»

Приголомшена Вітка сиділа на холодних сходинках пам’ятника княгині Ользі, дивилася в землю.

— Ти чого? — Майка стала поряд, роззирнулася: а Лілька де? У готелі на них чекає?

— Гілю… Лільці — капєц, — прошепотіла Вітка.

Майка напружилася, всілася поряд із подругою.

— Що сталося? — запитала самими вустами.

— Лільку якимось туркам перепродали. Прикинь? Уже й повезли кудись…

У Майчиному серці випросталися залізні пазури — учепилися в бурхливу радість: мовчати! Пробурмотіла знічено:

— І що їй станеться?.. Це ж Лілька…

— Гроші привезла? — спитала Вітка тьмяно.

— Тільки п’ятсот баксів назбирала. Не ображайся… Решту скоро віддам.

Нема коли каятися — земля під ногами хитається. Ковбаси іспанські зненавиділа, до квартири розкішної ноги не несли — самотньо й прикро там: нікого не запросиш, не похвалишся, бо зурочать, не інакше. Та й кого запрошувати? Маму?! Несла гроші до інституту, щоби викладачі заплющили очі на «хвости», дозволили перевестися на заочне. До іспанської не повернулася: часу нема. Викарбувала важливішу ціль — укорінитися в «Гібралтарі» так міцно, щоби в майбутньому легко без «Гібралтару» злетіти нагору, де грошей і влади стільки — на всіх наплювати.

— Хіба не заслужила?.. Хай би хто спробував попомирав… — ярилася, коли сумніви гризли душу чи перед очима з’являвся здивований Санджив: «А радість?»

Нема коли либитися — земля під ногами хитається. Зранку вже на робочому місці, до вечора тільки ковбаси в голові — зосереджена, легка: нема проблем! Після роботи — ділові зустрічі чи шопінг. І тільки одна скіпка повсякчас мізки коле: коли ж договір на квартиру отримає?

— На днях… — пообіцяв Чертог, та після Лільчиного термінового перепродажу минуло два тижні, а шеф мовчить. І Майка перепитати остерігається. Тільки дратується все більше. Та скільки можна?! До середини серпня чекає тільки! От затялася: середина серпня — останній строк!

Середина серпня припала на довгу п’ятницю: після роботи попхалася до партнерів «Гібралтару» — замутили напівділове паті для обраних, надіслали персональне запрошення. Зо три години протовклася на відкритій терасі дорогого ресторану в босоніжках на шпильках — ноги гудуть, голова дурна. Наслухалася ідіотських анекдотів, напилася сухого червоного, вискочила з ресторану опівночі, бо викликала спеціальну службу з тверезим водієм, щоби той службову «тойоту» під її будинок переправив. Та чекати несила. Плюнула, залишила «тойоту» біля ресторану, викликала таксі — додому, додому! На Жилянську доїхала, на мобільний глянула: пів на першу. Впасти і вмерти!

Вишкреблася з таксі, пошкандибала до свого будинку. Блін! Знову поряд волоцюжки тиняються! Якого біса? Де міліція? Чи зателефонувати їм? Он один такий розсівся на постриженому газоні, риється у вонючій торбі. Майчине серце і не тьохнуло.

— Повбивала б! — буркнула.

Та волоцюжка раптом підвівся, важко посунув геть, припадав на ліву ногу.

Шкірою — мурахи.

— Толю! — крикнула.

Кульгавий озирнувся. Майка схлипнула, скинула остогидлі босоніжки — бігла до Гороха, сльози горохом: «Рідний мій…» Припала, обійняла.

— Толечку…

Він подивився на Майку зосереджено.

— Маня? Слава Богу… А то я переживав…

Є ліки! Від хвороб, гризот душевних, хронічної туги й нічних мордувань. Побачила Гороха — і так усе ясно стало. Нічого їй не треба — ані помста, ані справедливість, ані грошей купа, ані клята іспанська ковбаса, щоби на все те лайно своє єдине безцінне життя марнувати! Толя поряд — щастя яке!

— Толечко… — Сиділи на лаві автобусної зупинки, Майка притулилася до кульгавого гаряче. — Як же мені важко без тебе…

— Ти… не гнівайся… Що на Великдень так вийшло, — знітився. Обіймав бережно, косував на Майку розгублено.

— Знаю все. Про Соломію. Ти… з нею?

Усміхнувся тоскно:

— Солі іншого треба…

— А ти тоді… куди зник?

— До Мурманська поїхали. Соля рвалася. Казала: «Там гроші гарні платять…» — Плечима знизав. — Норвежця знайшла…

— Підла!

— Я її не виню.

— От і дарма! Вбивати таких!

Глянув на Майку приголомшено:

— Мань, ти чого?

— Ми з тобою в одному болоті борсалися! Ти ж не знаєш, а я… Теж! Життя б віддала за одного такого… А він… І згадувати не хочу! Нема його більше! Нікого немає із тих, хто зрадив. І Солі твоєї нема! Забудь!

— Тільки з тобою й забував про неї, — зізнався. — Ти — мої ліки. На Лупин хутір повернувся — тебе немає… А мені там без тебе що? Зіп’юся. Краще на залізничному вокзалі до бригади якоїсь приб’юся, поїду…

— А що… на хуторі?

— Та стоїть. Уляна там. Санджив поїхав кудись, у його хаті трійко патлатих хлопців оселилися. Нормальні такі… Хауса відгодовують.

— Хаус повернувся? — аж задихнулася.

Горох кивнув.

— Усе в ліс біля яру ходить. Виє там. А Реп’яхи виїхали. Тепер у Капулетцях і горілки купити нема де.