— Ну! А я про що? Христос народився. Славмо його. Свято ж…

— Кому свято, а кому біда! У мене кролі горілки нанюхалися й повиздихали!

— Всі? — Реп’ях і про Різдво забув.

— Шестеро безневинних кролячих душ. Задубли за ніч — каменюки, не кролі. М’ясо ще, може бути, врятую, а хутро пропало.

— У кролів хіба алергія на горілку? — зацікавився Петро. — Свині, приміром, не дохнуть.

— А все хата твоя! — роздратувався кум. — І нащо ми попхалися до мого кролятника її обмивати? Полкана, гадюку, так розхитало: півпляшки прямо біля кліток розлив. Я думав, минеться, а воно…

— Ти теє… — пройнявся Реп’ях. — Давай хоч обдерти їх допоможу.

— Свято ж… — Микола кинув недопалок у сніг, пішов до кролятника. — Гайда. Пом’янемо.

— Кого?

— Кролів.

— А раптом інші повиздихають?

— Чи ми дурні горілку на клітки лити?!

Хильнули по чарочці й таки взялися кролів обдирати.

— А я оце на Лупин хутір іду, — сказав Петро.

— А чого ж? Сходи, — чисто, як Петрова Тома, відказав кум. — Може, нова ґаздиня в тій хаті задубла вже… Як мої кролі…

Реп’яха такі страхи взяли — аж ніж до пальців прилип. Підхопився, і як Галаган не обурювався, — мовляв, що ж ти за паскуда, куме, тільки одного кроля пом’янули, а їх же шестеро перекинулося, — не здався.

— Як повертатимуся — заскочу, — пообіцяв. — Ми їх усіх… І мертвих, і живих.

Надвір вийшов — уже й смеркає. Перетнув потічок по льоду, березовий гайок, на хутір глянув, перехрестився: світиться віконце в старій материній хаті. От йо… Слава Христу, не змерзла.

Поплентався на світло, у голові — самі цифри. Як тій Гілці пояснити, щоби ж язик за зубами тримала, не патякала на кожному перехресті, скільки за хату віддала. Може, грошиків їй дати? Десять гривень. Чи, приміром, двадцятку. І знову йому — стріль, ще одна думка до мізків пробилася. «Так у неї ж поштарка Галя була, — згадав. — А та баба — чистий кат. Випитає й про діда-прадіда…»

— Твою дивізію… — До огорожі підійшов. Хвіртку смикнув.

— Стій! — від груш жінка до нього. — Ти куди?

Реп’ях очі примружив — ніби не нова ґаздиня. Старша. Сумна. І світло в хаті раптом — блим і нема. Геть темно.

— А ти хто така? — Петро й не помітив, як на шепіт перейшов.

Жінка приклала палець до вуст, мовляв, тихо…

— Що там? — прошепотів Петро.

— Ходімо, ходімо. — Жінка від хати, Реп’яха за собою.

На вуличці — сани з дровами. Жінка на дрова сіла.

— Як душу маєш, не підеш зараз дівчину турбувати, — мовила тоскно.

— Та в мене теє… діло до неї, — розгубився Реп’ях. — Хату їй продав, а тепер мордуюся. Аж стрес в організмі. Аби не змерзла.

— Не змерзне, — відказала жінка. Підвелася, вхопилася за мотузку, спробувала зрушити з місця важкі сани.

— Тут живеш? — спитав Реп’ях.

— Тут.

— Давай… Дотягну…

А тягти ж — двадцять кроків до хати навпроти. І двадцяти слів не встигнеш вимовити.

— Давно на хуторі?

— Недавно.

— І як воно?

— Та так…

— А раніше де жила?

— У Києві.

— Припав наш хутір киянам до душі.

— Дякую за допомогу.

Прийшли? Реп’ях затяг сани у двір. І не йдеться йому з того двору, ніби колоди до ніг поприростали.

— Дякую, — повторила жінка.

— Хоч води дай, як чарки не наллєш. Свято ж…

— Проходь, — тільки й мовила.

Реп’ях застиг на твердому стільці біля столу. «Чудна хата, — думав. — Трав навішала, як та ворожка. Шафа допотопна, свічка смикається, скатертина око виїдає…» Хазяйка клопотала біля печі. Налила в чашки заварки, окропу з великого металевого чайника. Цукор дістала, печиво хрустке.

— Петро я. Реп’ях, — ляпнув ні сіло ні впало. — У Капулетцях живу. Жінка моя в селі магазин тримає. А ти? — Косує на жінку. Певно, одних із Петром рочків. Худенька, ніби зморена. Очі стривожені.

— Уляна.

Знітився, як дурний. Простягнув руки до свічки, що вона у звичайній скляній банці посеред столу стовбичила. Крутить ту банку…

Уляна присіла навпроти. Очі на вогонь.

— Теж любиш світло на рівні очей? — прошепотіла сумно.

І все! Ніби клац — і вбила Реп’яха. І що то було?.. У горлі пекучий окріп, на серці каменюка… Волочився до Капулетців крізь розпач. Та що ж то було?! Кролятник кумів оминув, до власної хати додибав, заначку в трусах перевірив — на місці, на кухні біля столу прибився, а в голові знай одне: «Та що ж то було?!»

— Вечерятимемо? — спитала дружина.

— Ти теє… хоч би свічку якусь дістала. Свято ж…

Тома обпекла чоловіка запальним поглядом.

— Може, нам хто свічку потримає? А? — Всадила Петрові на коліна свої сто кіло, грудьми притислася. — Чи ми й без свічки…

— Томо… Що ти таке кажеш? Онде сусіди ще не повлягалися. Колядувати надумають, а тобі вже й на дивані гоцати…

— Мені?! — не повірила Тома, що її зазвичай Петро довго вмовляв, перш ніж вона на тому дивані розлягалася. — Та бери вже, чорти з тобою!

Реп’ях і сам здивувався — що то він ліпить? Рознервувався, рукою махнув.

— Наливай! — буркнув. — Христос народився.

Чарку підняв, оминув дружину поглядом, увіп’явся очима у вікно: «Що ж то було?» Чому дивні слова змореної жінки з хутора з голови не йдуть, аж плакати хочеться?..

— Що там? — почув Томин голос.

— Сніг… — пробурмотів розгублено.

Сніг пішов лише після того, як люди дісталися теплих хат. Місяць жовтим ліхтарем: усі вдома? Онде Толя Горох у смішних труселях на ґанку знай палить і палить, у Реп’яхів вечеря холоне, Микола Галаган із жінкою на пару з дохлих кролів тушонку варять, стара Горпина пенсію посеред простирадл ховає, Полканова дружина Зоя чоловікові в постіль чарку несе, а Полкан на дивані козирем — нога в гіпсі, мордяка задумлива: оце ж без нього світ у тартарари! У Добриках поштарка Галя із сестриною сім’єю за щедрим столом Христа славить, Лариса Вікторівна з перукарем Гринею камасутру практикують. На Лупиному хуторі Уляна біля вікна заклякла, Санджив медитує, сивий пан Троянов товстелезну «Історію мистецтв» Гнєдича гортає, а в сірій теплій хаті Майка поклала файний італійський шпатель на підвіконня, застигла біля грубки. Усі на місцях.

Хмарки загасили жовтий ліхтар, посипали білим. І всупереч давній прикметі — то до потепління — різдвяна ніч налилася міцним морозом: і не поткнутися з хати. Холодно.

Була в Майки заповітна дрібничка — крихітне (у стиснутій долоні легко вміщалося), вирізане з невідомого білого каменю янголятко. Молилося навколішки — очі долу, рученята до грудей, на голові кучерики, за спиною крильця, а з-під одежинки — голі ступні з круглими п’ятами і пухкими пальчиками. У рідному Генічеську знайшла років десять тому. Бігла з моря босоніж по розпеченому піску, наступила на щось тверде, аж зойкнула. І не зупинилася б — камінець, не інакше, та вгледіла в піску крихітну круглу п’яточку…

Отак янголятко й оселилося в Майки. Стовбичило на письмовому столі, засинало в кишенях чи рюкзаку, губилося посеред подушок, знаходилося на підлозі і знову стовбичило на столі. До часу дівчинка ковзала по фігурці байдужим оком і лишень після того, як у чотирнадцять років із безнадійною нахабністю попхалася до приморського ресторану офіціанткою на курортний сезон влаштовуватися, ледь пробилася до кабінету господаря крізь матюки розмальованих конкуренток, хазяїн схвально кивнув — працюй! — вискочила щаслива, намацала в кишені різьблене кам’яне крильце і повірила: янголятко допомогло.

А воно наче чуло. Так уже старалося! І скоро Майка спершу клала до кишені крихітного кам’яного помічника, а тільки після того вії фарбувала. Та одного разу мама випрала Майчині джинси разом із янголятком, повісила штанці у ванній сушитися, а фігурку, що випала з кишені, — біла-білісінька, — поклала на кришку плетеного кошика для брудної білизни. Майка додому прилетіла, кинулася: де? На плетеній корзині — порожньо. Удвох із мамою весь дім перевернули догори дриґом: щезло сердешне. І хоч життя тої ж миті не дало тріщину, — котилося передбачувано вкрай, — Майка почувалася даішником, у якого відібрали смугасту паличку і вигнали на шлях автівки зупиняти. А як?